24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Рік тому люди по всій нашій країні прокинулися від вибухів, а хтось дуже швидко почув звуки ворожих літаків та важкої бронетехніки.
За цей час кілька мільйонів українців були змушені залишити свій дім, рятуючись від смертельної небезпеки. Ті ж, хто нікуди не поїхав, навчився жити у новій реальності. Ми запитали мешканців Одеси, як вони пережили цей страшний рік.
Ігор: «Рік тому, 24 лютого, коли почалася війна, я був на Новому Привозі, пив із друзями у магазині, де продають вино на розлив. Стоїмо п’ємо вино, і тут розпочинаються вибухи. Але, що найцікавіше, пити ніхто не кинув. Спочатку під час сирен ми бігали: хтось – у бомбосховище, хтось – у паркінг. А зараз вже якось розслабилися. Хоча переселенці, напевно, до цього ставляться більш відповідально, ніж одесити. Ми до всього звикаємо, навіть до поганого. Нікому не потрібна ця війна! Тепер я не маю жодних планів на майбутнє. Але у ЗСУ я вірю! Валерій Залужний – розумник, красень! На фронті в мене зараз воюють друзі. Мені вже більше 60-ти, я людина доросла, а ось діток шкода, жінок шкода. Скільки міст вже зруйновано! Але я гадаю, закінчиться це все. Росіяни зробили помилку, що в Україну поперли».
Ніна: «Я з Луганської області, моє село Тепле знаходиться за 10 км від Щастя. 2014-го року ми нікуди не виїжджали, наші українські військові тоді вистояли. А зараз там усе окуповано. 2022-го року нас почали бомбити раніше за всіх, з 16 лютого. Російські війська миттєво до нас дійшли: бомбили, не дай Боже. У доньки з хати російські військові винесли все на світі, уявляєте? Одні стіни залишилися. 24-го лютого ми вже з дому поїхали. Спочатку дісталися Мукачева, щоб звідти внучку відправити до Німеччини. У Мукачеві нас поселили в гуртожиток і годували двічі на день безкоштовно, дай Боже їм здоров’я! А потім усі почали говорити, що скоро все закінчиться, тому ми влітку перебралися ближче до будинку – до Одеси. А бачите, війна досі не кінчається. Я дуже хотіла б, щоб Україна скоріше перемогла. Я вже дуже до дому хочу, плачу…»
Андрій: «24 лютого 2022 року, годині о 6-й ранку, мені зателефонувала невістка й сказала, що танки увійшли в Україну. Для мене це було вкрай несподівано – я не вірив, що почнеться війна. Тривожну валізу, звичайно, довелося зібрати, але їхати з дому я не думав. Ми поки нікуди не їдемо. Я вірю в ЗСУ, тож страху в мене немає. Чекаю, коли ми вже переможемо!»
Олександр: «24 лютого ми зустріли ворога лютого. Я прокинувся десь о 5-й ранку, зайшов в Інтернет і прочитавши щодо ситуації в Києві, Миколаєві, Херсоні та взагалі по Україні. Так я зрозумів, що почалася війна. Але передчуття війни було ще за тиждень до повномасштабного вторгнення. Морально я вже був підготовлений, бо я трішки цікавлюся історією, читав про Холодний Яр і розумів, що у нас ситуація приблизно як і сто років тому. Тоді була така ж сама навала, як і зараз. Але шкода, що люди не вивчають своє минуле. За цей рік я багато допомагав своїм, тим, хто воює, волонтерив, збираючи кошти для 28-ї бригади. Я роблю все, що можу. Добре, що у нас є якесь єднання, що навіть ті, хто раніше не жив війною (бо для мене війна почалася ще 2014-го), нарешті попросиналися. Але я не думаю, що війна закінчиться цього року. На мою думку, активна фаза бойових дій триватиме ще роки два».
Федір: «24 лютого 2022 року, коли розпочалася війна, це був стрес для всіх. Звісно, за рік війни всі втомилися від негативу. Людям треба ходити на роботу, відводити діточок у школу чи дитсадок, а тут повітряні тривоги, відключення світла. Звичайно, всі ми хочемо вже літо, море, пляж, як звикли, хочемо жити з оптимізмом. Я щойно стояв у черзі, і один чоловік розповів, що в Херсоні сьогодні, коли була повітряна тривога, мати, батько та двоє діток вийшли погуляти, і в цей момент до їхнього будинку прилетіла ракета. Будинку немає, але вони залишилися живими. Боженька їм допоміг. Але незабаром усе закінчиться, ось побачите! Астрологи передбачили, що війна закінчиться цього року, влітку».
Богдан: «Я не вірив, що війна почнеться, нам обіцяли, що її не буде. Я мешкаю на вулиці Пастера. 24 лютого ми, як і всі, почули перші вибухи, і зрозуміли, що не так далеко від нас пішло страшне минуле. Потім навесні, коли сталися вибухи біля порту, я побачив, як ракета летить над моєю головою. Дивно, не було жодного звуку, нічого. Але потім вона змінила курс. Я тоді розгубився, не знав, що робити. А зараз уже, через рік, сприймаю це як звичайні речі. Але до смертей людей я, звісно, досі звикнути не можу».
Читайте також:
