Це історія української родини, якій пощастило вибратись із Маріуполя. Ключове слово, яке постійно повторюється в оповіданні глави сімейства Олександра Жукова: «пощастило». Пощастило, що нікого не вбили. Пощастило, що руки-ноги на місці. Пощастило, що всі поранення – легкі. Пощастило, що якось можна жити далі. Ось тільки як саме тепер жити – поки що не дуже зрозуміло.
Олександр Жуков – людина, як то кажуть, «широко відома у вузьких колах». Майстер. Він багато років «випікав» традиційні трубки – репліки трубок гуцулів, козаків, ірокезів. Не сувенірні вироби, а справжні глиняні люльки, які можна було набити добрим тютюном, розкурити і уявити, що так само пускали дим сотні років тому пастухи в горах, козаки перед походом, індіанці в далекій Америці.
Олександр Жуков. Маріуполь, весна 2022 р.
Вісім років у прифронтовій зоні
– Страшно згадувати зараз, чесно кажучи… Ми із сім’єю вісім років жили у прифронтовій зоні, до канонади щоденної вже звикли. Тож і 24 лютого ми не здивувалися: ну гуркоче… Ми думали, що там за вісім років накопали вже таких оборонних ровів, що нам нічого особливого не загрожує.
2 березня зник зв’язок. З радіостанцій залишилися робітниками лише кілька російських. За тиждень зникли газ та електрика. Ну, почали готувати на дворi, на вогні. Теж якось звикли.
А потім одного разу пішов я на пагорбок неподалік будинку – на лінію фронту подивитися, що там робиться. Подивився, повертаюся додому. Через будинок від нас там два чоловіки на вулиці на багатті готують щось… І чую, як міна завила. Падаю на землю, бо я колишній військовий, розумію щось. Пролетіла міна, відчутно, прямо перед моїм носом. Дивлюся, були мужики біля багаття – і немає більше тих чоловіків.
Стаття на тему: Вирватися з пекла: історія біженки з Маріуполя
«Це ми потім дізналися, що підвал – могила»
– Пам’ятаю, як «прилітало» поступово довкола. Лікарні, 1-а хірургія, дах знесло. Інша міна у комбінат Ілліча на прохідну прилетіла. Донька із зятем та онукою одразу до нас переїхали, якраз на випадок, якщо раптом зв’язку не буде. Вони в центрі Маріуполя жили, в квартирі, але вирішили всім бути у нас. У будинку стіни товщі, столітньої давності споруда, ще бельгійська цегла. І підвал у хаті. Це ми потім уже зрозуміли, що всі ці стіни та підвали – просто могила. Ну, то й жили разом.
Поруч із нами окопалася 36-та, здається, бригада. От я й ходив до них дізнаватися про новини. Зв’язку не було, з радіостанцій ловило вже лише російські. Новини були тривожні, і м’язи смикалися: їхати – не їхати? Але тут пішли обстріли щільні, і кудись виїжджати ми боялися. Кільце вже замкнули, у місті на квартал було по 2-3 зруйновані будівлі. Щільність вогню стала такою, що нікуди не виберешся.
26 березня ми відзначили день народження онуки (їй 10 років виповнилося), а 27 прилетіла нам перша ракета у ванну. Вибила вікно, двері ванної, поранило внучку. Пощастило, що лише осколками. І тоді ми перебралися до сусіднього двоповерхівки до підвалу.
«Ложка варення на склянку води – ось і вся їжа»
Там на той час уже ціла комуна жила – чоловік тридцять. Готували до складчини, у кого що було. А до нашої хати за кілька днів прилетіла інша ракета, вже у фронтон будинку, тож вчасно ми перебралися. Їжі не вистачало, звісно. Годували насамперед дітей, а самим уже що лишилося. Були дні, коли на дорослого припадала ложка варення та склянка води – от і вся їжа.
Одного разу пішов я батарейки заряджати… Так, у нас свічки були, ми їх берегли і переплавляли заново. І були два ліхтарики на сонячних батареях. Вдень заряджали, години на дві вночі вистачало. Так ось, я пішов заряджати. І прилетіла ракета, коли я вийшов. А ракета – не міна, на неї відреагувати не встигнеш, це лише міну чути за 2-3 секунди. Ну і спіймав я в руку уламок – шматок сопла ракети, з двигуна. Гарячий, зараза! М’яз порвало, обпалило, але кістку не зачепило – пощастило! Врятував одяг. Холодно тоді було, я більше на себе натягнув… І ось тоді мені вже стало страшно.
У підвалі будинку спати нам доводилося сидячи. Місця було мало для такого натовпу, лежачі місця давно розібрали, а ми ж згодом до них прийшли. Ну, доньку з онукою ми на розкладачку прибудували, а самі з дружиною та зятем – сидячи. І не витримав я якось, пішов до хати нормально поспати. І знову ракета – вікно вирвало з рамою, у стіну влетіло, накришило там уламків… А мене ковдра врятувала.
Будинок Олександра після обстрілу
Капітанський погон та рушниця
Комбінат Ілліча на той час здався, опір був лише на «Азовсталі». І обстріл стали менш щільними. Ми навіть почали вибиратися до міста, оглядатись, розпитувати. Ну і зважилися їхати. Машина наша була майже ціла. Міна прилітала, але ворота в гаражі сталеві витримали. Тільки радіатор трохи пробитий був. Ну, заклеїли ми радіатор, взяли більше води та одягу – і рушили.
Так, ще до виїзду зайшов до нашого дому – а назустріч росіяни, чоловік п’ять їх. І один тримає в руках мій старий капітанський погон: ну, каже, це ти капітан? Ну так іди сюди, зараз розбиратимемося…
А тут обстріл розпочався якраз. Вони трохи вгамувалися і розбіглися. Та й я пішов собі. І погон прихопив.
Іншим разом поліція ДНР заявилася з обшуком, ці військову куртку мою знайшли. Давай руки мені крутити, але тут ще й рушницю мисливську знайшли. Зять мій десь роздобув його нещодавно – старе, його ще й лагодити треба було, і документи оформляти, а поки що так лежало. Ці ДНР-вівці п’яні були, рушницю конфіскували та пішли задоволені. Я тут же куртку свою військову давай кидати, поки не згадали, а тут вони повертаються і кажуть: уряд ДНР дуже дотримується всіх законів, тож вирішив повернути вам рушницю! Видно, не підійшло їм.
Читайте також: Окупований Маріуполь: фільтраційні центри та страта
Блокпост, якути і знову – рушниця!
Дорогу нам показав один місцевий хлопчик, усе розвідав і роз’яснив. Планували їхати через Мангуш до Запоріжжя. Блокпости тільки-но з’явилися тоді, працювали ще без особливих правил. Але Мангуш виявився закритим. Знайомі мужики порадили, що можна через Володарськ. Але саме пішли чутки про фільтрацію. Ну, гадаю, дуста вам кілограм, а не фільтрацію!
Ми повернулися і нахабно поперли на Запоріжжя. На блокпосту запитують «куди?», а ми говоримо – тут недалеко, до Розівки, до рідних їдемо. У Розівці кажемо, що в Оріховому. Так і їхали.
На блокпостах у них кого тільки не було… Я пам’ятаю, у ВВВ якутів до армії не брали, бо це народ, що зникає, берегли їх. А цим начхати. І якути, і буряти, і дагестанці – кожної тварюки по парі.
У Розівці нас пов’язали. Вивантажили все, почали шмонати. Я ж перед від’їздом все в ноутбуці почистив, але залишив стару папку з документами, це колись ще на військову пенсію подавав, у 60 років, у 21-му році. Знайшли там у папці мій військовий квиток, повели до комендатури.
– Ну, кажуть, зараз розберемося!
Сиджу, чекаю. А тут за годину зятя наводять. З рушницею. А зять прихопив рушницю, упертий зять. Ми його потім уже і проклинали, і дякували. Вони бачать рушницю – і про мене забувають одразу. Я не міг зрозуміти, під чим вони п’яні чи обдовбані чимось, але думки в головах там не трималися довго, всі під мухою. Я комп під пахву тим часом – і на ганок, як покурити. І подалі відходжу, подалі… А потім зять виходить злий, плюється: забрали-таки рушницю!
Тут уже комендантська година, їхати нікуди не можна, сім годин вечора. Притулили нас добрі люди на станції швидкої допомоги, загнали ми до них машину і самі там переночували. Вранці доїхали до Оріхова, там останній блокпост був.
А далі – міни
А далі, вздовж траси – протитанкові міни. Там ліворуч, там праворуч…
Але їх видно добре, можна обережно об’їжджати. Поїхали – а тут наші назустріч повертаються. Там обстріли, кажуть, їхати не можна. Але поперли все-таки, куди подітися. П’ять машин нас зібралося і поїхали обережно. Зустрів нас наш український патруль, «тут обстріли!» репетують, розпихали нас по кущах, кого куди, і потім по одній машині пропускали. Та й доїхали ми до Запоріжжя.
Наступного дня закрили повністю виїзд з Маріуполя, тож вискочили ми в останній момент. Встигли, коли вже не стріляли так щільно, але ще й не закрили наглухо. Пощастило…
Ужгород, який нам не по кишені
Потім ми до Ужгорода поїхали через всю Україну, дісталися кінця квітня. Але Ужгород нам виявився не по кишені. Собача будка буквально – від 15 000 гривень на місяць. Ми з дружиною знайшли французів-волонтерів, і опинилися на півночі Франції. Діти наші в Ужгороді залишилися. Дочка і зять обидва працюють, знімають кімнатку за 12000 на місяць. Внучка там у школу пішла.
У нас аеропорт тут поряд, голосно літають. І спочатку ми з дружиною все падали на землю, не могли відвикнути… Живемо більше місяця на шиї у французів, чекаємо на допомогу – близько 700 євро на двох там. 500 євро Червоний Хрест нам виділив і 180 – мерія.
Хто ми тепер? Люди без майбутнього. Прокидаємось у чужому ліжку, що буде завтра, куди далі – не знаємо. Свого кута ми у нашому віці вже точно не напрацюємо.
Дуже допомогли майстри-трубкоділи українці, дякую їм! Оголосили збір на мою користь для підтримки. П’ять трубок було продано, гроші отримали, можемо французів пригощати борщами… І французи – молодці! Ось ми в подібній ситуації були б такими самими? Чи прийняли б їх, допомагали б? Велике питання! На прикладі Ужгорода видно, якими ми буваємо… Українське місто мені виявилося не по кишені, я там не змiг знайти притулку. 15000 за кімнатку! А у мене пенсія 4600 та у дружини – 2200.
Я вперше у житті за кордоном. Озираюсь, думаю. І думаю я, що наш шлях до ЄС буде довгим. Дуже багато потрібно в головах поміняти. Тут ось один сусід траву косить, інший уже вистачає косу і біжить на допомогу, отож… Тут по-іншому зовсім живуть.
…Олександр розповідає так добре, що не треба ставити запитань, тільки встигай записувати. Під час розмови я кілька разів мовчки витираю сльози і тихо лаюся крізь зуби. При цьому мій співрозмовник, який пережив із сім’єю все це, говорить тихо, спокійно та майже весело. Мені не доводиться прибирати жодного нецензурного слова, жодного матюка.
Я відчуваю, що на прощання обов’язково треба щось сказати. Згадую, про що вони журяться, про що, за словами Олександра, плаче ночами його дружина: вдома немає і більше не буде. Вже ніколи не буде ні рідного міста, ні свого кута.
– У вас буде свій дім, Сашко! – Кажу я. – Обов’язково буде. У Маріуполі, коли ми його повернемо та відбудуємо. Або у будь-якому іншому місті, де захочете. Обов’язково буде, ось побачите!
– Так. Звісно. Дякую, – так само ввічливо, тихо і стомлено відповідає він.
Французькі нотатки маріупольця Олександра Жукова
У Франції Олександр почав вести блог у «Фейсбуку», де описує французьку гостинність, кумедні відмінності між нашими культурами та часом дивовижні історії з життя. З дозволу автора ми публікуємо деякі з них.
27 травня. Майже кожного дня якісь дива трапляються
Вчора увечері зайшов до наших хазяїв їхній друг на ім’я Філіп. Сіли за стіл, як завжди розлили вінця. Розмовляють… Ми з дружиною сидимо теж – нічого не розуміємо, але посміхаємось. Тут цей Філіп звертається до мене англійською (я англійську трохи розумію). Ось, казати, нарешті знайшов те, що шукав. І дістає пакети. Витягує з пакета старовинні люльки. Це, казати, тобі! Це люльки мого діда, тобто прадіда.
Я дивлюся – люльки початку та середини ХХ століття! Я подумав, що я щось не так зрозумів. Але ні! Він наполягає, що це люльки саме для мене.
Подарунки Фiлiпа
Починаю йому перечитати, хоч люльки старовинні. Майже антикварні. Це пам’ять про діда. Вони мають бути у тебе вдома, або в музеї… Він навідріз відмовляється. Я сказав, що вони твої – тож твої! Я, говорить, не палю. На люльках не розуміюся, а ти спеціаліст. Що хочеш, те й роби з ними!
Потім уже під час бесіди зі скляночкою французького вина він розповів мені історію свого діда. Виявляється, що під час війни тієї якось потрапив у лапи НКВД. Його батько, тобто прадід Філіпа, був німцем за національністю. Поїхав цей дід до Сибіру – туди, де «Макар телят не ганяв»! Там познайомився з українцями, які були воїнами УПА. Ті влаштували побіг. За кілька місяців пішки дойшли до Одеської області. Сховали діда у якомусь селi. Він там провів деякий час. Потім якось домовились із моряками біля одеського порту і доправили його на корабль. Сховали у трюмі. Так цей дід (тоді ще парубок) дістався до Франції.
Тож він все своє життя був вдячний тим українцям, які витягли його з концтабору. Своєму онуку — Філіпу — теж наказав: «Ти маєш завжди допомагати Україні та українцям!»
Зараз Філіп є головою асоціації допомоги українцям у містечку Фаломпін, де ми тепер і живемо.
28 травня. Сьогодні вранці дзвінок у двері
«Я Бруно. Привіз табак для Жукова Олександра. Він тут живе?
Зовсім незнайомий чоловік, як з’ясувалося, з Лілля, привіз мені майже півкіло тютюну різних видів. Виявляється, що мій знайомий із Парижа на форумі французьких курців написав про мене, і люди почали передавати мені тютюн.
Якісь вони неправильні… Грошей не просять. Самі привозять. Я ж їх не просив!
Подарована колекція трубок31 травня. Ох уж ці французи…
Дзвінок у двері. Стоїть дядько, років під сімдесят.
– Тут живе Олександр з України?
– Тут.
– Це йому подарунок. Чув, що він втратив всі свої люльки. Так ось йому буде що палити…
Став я тут популярним! Містечко маленьке, тож всі все знають.
Подарований французами раритет. Німеччина, початок ХХ ст.
Відмовлятися було марно. Він цього б не сприйняв. Тож неочікувано я став володарем колекції люльок французької фірми St.CLAUDE. До речі, всі люльки невживані! Окрім тієї, що XIX століття, з порцеляни.
Раритетний подарунок
2 червня. Сьогодні зробив невеличке наукове відкриття
А саме: якщо український борщ запивати бургундським червоним, то вже після третьої пляшки французи розуміють та говорять українською, а українці розуміють і говорять французькою…
5 червня. Сьогодні мені дзвонив хлопець-волонтер
Той, що вивозив нас з дружиною з України до Франції. Звати Жюльєн. Він військовий парамедик за освітою. Говорили з ним поганою англійською мовою. Цікавився, як наші справи. Чомусь під час розмови він плакав… Ось такі вони, французи.
9 червня. Фінал маленької історії
Якось ще на початку нашого перебування у цій чудовій французькій родині я побачив на дворі стіл. Стіл ду-у-уже старий. Перебував у жахливому стані, бо багато років стояв під сонцем, дощем та снігом на дворі. Але стіл дуже якісний, міцний та коштовний, бо зроблений з дуба та з розумом!
Як з’ясувалося, цій стіл належав батькам нашого хазяїна, але був занедбаний колись. Отже я поклав на нього око…
Спитав Каміля (власника), чи можу я спробувати його реставрувати? На що він мені дав дозвіл, але досить скептично до цього віднісся. «А що?» — подумав я. Просинаюся я дуже рано, коли всі ще сплять. Робити мені нічого, окрім як люльку палити. Якісь навички роботи з деревиною маю ще за часів юнацтва. Зроблю-ка я подарунок цим чудовим людям. Може хоч якось віддячу за їх гостинність. Звісно ж, перед цим я з’ясував, що у гаражі є досить непоганий інструмент.
Потім були три тижні кропіткої роботи, бо треба було обдерти купу поверхонь, які вже почорніли від цвілі та навіть подекуди почав рости мох! Перші декілька днів Каміль був байдужий до моєї роботи. Потім зацікавлений. Потім у захваті… Останні дні він вже водив сусідів на екскурсії до гаражу, щоб подивитися на «новий» раритетний стіл.
І ось сьогодні зранку я зробив вже останнє покриття стільниці. Чекаємо на сушіння. Каміль підскокує від радощів та планує подарувати стіл своїй доньці. Каже, поїдемо разом.
А там на дворі ще чотири стільця лишилося до того столу…
Стіл до і після
13 червня. Знову про відношення до нас французів
Якось тиждень чи два тому спитав знайомого француза, що купляв у мене люльку, де він купляє тютюн. Бо у Франції з цим проблеми. Ціни захмарні, а майже нічого немає! Він мені дещо розповів про скрутне життя французьких курців. Та ось: сьогодні отримую посилку — десь до півкіло різних видів тютюну та ще й люлька. Нова люлька з клеймом Французької спілки пайпмейкерів (якщо я правильно зрозумів)… Слів немає.
16 червня. Знову про французьку кухню…
Зробили з дружиною плов. Сподобалося! Але викликало неабияке здивування. Виявляється, що поєднання рису з м’ясом для французів диво. Може, це стосується тільки Півночі Франції?
До обіду приготували супа з яловичини. Виявилося, що суп — це їжа на вечерю… Такі ось невеличкі відмінності у побуті, традиціях та звичках тут трапляються на кожному кроці.
Вас також може зацікавити:
- Щоденник переселенця: «частка України оселилася у Бухаресті»;
- «Мріємо знову жити під українським прапором»: розповідь юного мешканця окупованого Херсона;
- Дорожні нотатки «Одеського життя»: як українці у Празі допомогу отримують;
- Історії біженців: «Я начебто в Європі, але за відчуттями, що в Одесі на Слобідці…»
Фото з Facebook-сторінки Олександра Жукова
