Повернення додому
Цей центр був створений у 1998 році. В ньому перебувають діти, які залишилися без батьків або яких вилучили з родини через складні життєві обставини. Тут діти віком від трьох до 18 років протягом дев’яти місяців проходять психологічну реабілітацію. Потім вони повертаються до власних родин, якщо батьки виправилися, або їх влаштовують у прийомні сім’ї, усиновлюють чи відправляють до дитбудинків. Якщо ж по справі дитини йдуть судові слухання, то вона може перебувати в центрі рік і більше.
До війни таких центрів на Одещині було більше, зараз їх залишилося три – в Одесі, Кодимі та Бессарабському. Решта на початку війни були евакуйовані за кордон. У перші місяці війни Бессарабський центр також був евакуйований у Польщу, разом з дітьми виїхали і вихователі. Про те, як прийняли вихованців закладу за кордоном, «Одеське життя» розповідало на своїх сторінках.
У травні 2023-го було зроблено укриття, і діти повернулися додому.
Звичайне життя, але без батьківської любові
Тут затишно, гарно, чисто й тепло. Майже у кожної дитини є мобільний телефон – комусь придбали родичі, а більшості надали волонтерські організації, благодійні фонди, які охоче допомагають закладу. Усі діти шкільного віку навчаються в Бессарабському ліцеї. Вони самі ходять до школи, після обіду грають у футбол, волейбол, займаються на майстер-класах, тренуються у спортшколі, ходять до танцювального гуртка.
Діти живуть звичайним життям, але без батьківської любові.
Що говорять діти
Світлана, 9 років:
– Тут добре кормлять, аж п’ять разів на день. Ще й цукерки, банани дають. Вдома я їла тільки один раз – у школі.
Вася, 11 років:
– Мені подобається, що стадіон поряд, люблю з друзями в футбол поганяти.
Віка, 14 років:
– Тут добрі, хороші виховательки, вони нікого не ображають, не кривдять. Ніколи не кричать. А вдома на мене кожен день кричали.
Микита, 5 років:
– Я тут разом із сестричкою, вона хоче додому, а я – ні, вдома погано.
Іноді діти повертаються сюди самі
Понад тринадцять років центром керує Наталія Ружицька:
– Наші діти цукерками не обділені. Щодня їдять фрукти по сезону, зараз це яблука, апельсини, мандарини, банани, груші.
Фінансує нас Одеська обласна адміністрація. Багато допомагають волонтерські організації, благодійні фонди, церкви різних конфесії, постійно підтримують Світлана Крук, керівниця «Бессарабського дому», волонтер Максим Стоянов (м. Арциз), підприємці Ірина Шевчик, Руслан Стоєв, Денис Карташов, Тетяна Фільчева, Вадим Петкович і, звичайно, керівництво громади.
Взагалі під час війни допомагати стали більше, мабуть, тому, що більше стало волонтерів, благодійних фондів. На початку війни нам від ЮНІСЕФ надали енергозберігаючі батареї, отже ми завжди зі світлом.
– Як до вас потрапляють діти?
– Якщо через складні життєві обставини виникає загроза життю і здоров’ю дитини, або якщо батьки не можуть забезпечити базові потреби – їжу, одяг, навчання. І це не обов’язково через бідність чи безробіття, частіше – через асоціальну поведінку, пияцтво тощо. У таких випадках служби у справах дітей дають шанс батькам виправитися, допомагають громади, благодійники – роблять усе, щоб зберегти родину. На жаль, це не завжди працює.
Буває, батьки виправляються, а потім знову беруться за старе, і діти повертаються до нас. Іноді навіть самі пішки приходять.
До нас потрапляють діти у дуже занедбаному стані – брудні, хворі, з коростою, педікульозом, паразитами. Ми спочатку розміщуємо дитину в ізоляторі, проводимо медичне обстеження. Потім влаштовуємо в колектив.
Дуже часто привозять дітей групою по двоє-троє, було навіть восьмеро сестер та братиків. І знаєте, що вражає? Вони не плачуть, не рвуться додому, не кличуть маму, тата.
– Як влаштовуються діти у дорослому житті?
– Як і всі, вступають до коледжів, ліцеїв, вишів. Нещодавно до нас навідалась дівчинка – вона вступила на бюджет в Одеський технологічний університет. Наш вихованець Денис вступив в Одеську військову академію. Діти влаштовуються в дорослому житті, нам за них не страшно – вони зазнали злиднів, зраду батьків, і з дитинства звикли боротися за життя, бути самостійними.
У центрі працює професійний колектив. Більшість – від заснування закладу, це виховательки Валентина Павлова, Валентина Співак, Наталя Кіселар, Алла Лукашина, Любов Горбатенко, помічниця вихователя Оксана Гарагуля, психолог Олександра Кіселар. Знаєте, до центру завжди черга. Розрахований він на 50 дітей, але через мале укриття ми можемо прийняти лише 30.
У школі наших дітей не ображають, хоча розуміємо, що з ними іноді буває складно. Взагалі ми підтримуємо з ліцеєм тісні зв’язки, там працює чудовий колектив.
Шрами від «батьківської любові»
Олександра Кіселар, практикуючий психолог, в центрі працює понад двадцять п’ять років:
– Діти до нас потрапляють такі виснажені, що кілька тижнів тільки сплять і їдять. Потім потроху приходять до тями. Я спочатку виявляю психологічний та розумовий рівень. Буває, що дитина в дев’ять років не вміє ні писати, ні читати, часто – й користуватися засобами гігієни. У більшості психологічні травми. Бувають і фізичні – у деяких дітей помічала шрами. Питаю: «Що це?» – «А це тато об мене цигарку загасив». Або: «Мама мене била білим проводом, а батько – чорним», «Тато побачив мої волоси на килимі і примусив мене їх з’їсти, мені стало зле і він мене вдарив». Є діти з вербальною агресією, гіперактивні, буває, палять з 7-8 років, вживають алкоголь.
Нещодавно до нас потрапив хлопчик з дуже поганим зором. Коли він вперше одягнув окуляри і нарешті побачив усі фарби життя, настільки був щасливий, бігав, усім хвалився, що він усе бачить. Багато талановитих діток – з музичним слухом, спортивними здібностями, хистом до малювання.
Ми вчимо дітей спілкуватися з дорослими, однолітками, стримувати агресію, проявляти турботу, намагаємося нормалізувати психологічний стан. Завжди радію, коли вже за кілька місяців бачу результат.
Наші діти живуть в безпечній місцевості, але знають, що в країні війна, що солдати гинуть за свободу країни. Діти малюють для військових, і ми через Бессарабський волонтерський клуб надсилаємо їхні роботи на фронт.
Але як би не було добре у нас, батьківської ласки дітям не вистачає. Тому вони, особливо маленькі, так люблять обійматися, цілуватися і завжди радіють гостям.
Що може бути смачнішим за яблучний пиріг, зроблений з душею?
У харчоблоку центра працюють позмінно четверо кухарів: Марія Чабан, Лариса Нейкович, Юлія Каба і Ганна Гуцан.
– Для нашої малечі ми готуємо по-домашньому. Сьогодні на обід борщ, плов з м’ясом, салат зі свіжої капусти та моркви, узвар, апельсини. Діти їдять п’ять разів на день. Дуже люблять болгарську міліну, запіканки, пиріжки, млинці. Зараз на полудень готуємо яблучний пиріг – це одна з найулюбленіших страв дітей.
Рецепт яблучного пирога
Інгредієнти:
- Борошно – 1 кг
- Молоко – 800 г
- Цукор – 200 г
- Масло вершкове – 50 г
- Яйця – 3 шт.
- Рослинна олія – 50 г
- Дріжджі – 15 г
- Яблука – 3-5 шт.
- Ванільний цукор.
Приготування
Робимо опару – змішуємо дріжджі, молоко, 2 столові ложки цукру, додаємо 0,5 кг борошна. Ставимо в тепло на 15 хвилин. Після цього додаємо яйця, ванільний цукор, вершкове масло, решту цукру, олію і ще 0,5 кг борошна. Тісто має бути не густим і не рідким. Ріжемо яблука кубиками додаємо в тісто, викладаємо на лист, залишаємо в теплі 10-15 хвилин. Випікаємо 45 хвилин при 180 градусах. Перед подачею присипаємо цукровою пудрою.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте також: «Бессарабський дім»: чому нащадки німців Одещини підтримують громади в Україні
