Євген Чикаленко — видатний уродженець Одещини написав якось цей відомий афоризм: «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені». Пропонуємо вам розповідь про цю видатну людину.
Євген Чикаленко — громадський діяч, благодійник, меценат, агроном, видавець, публіцист, який народився у селі Перешори (нині Куяльницької громади) 1861 року.
Головною справою його життя була підтримка українства та відродження української нації. Задля цього він вкладав великі кошти в розвиток культури, заснував фонд підтримки українських письменників, видав знаменитий словник Бориса Грінченка, написав українською і видрукував серію книжок про ведення сільського господарства.
З Перешор у заслання до… Перешор
Рід Євгена Чикаленка походить від запорізького козака Івана Чикаленка, який заснував у Перешорах родове господарство та звів маєток. Саме тут поміщик-українофіл втілював агрономічні новації.
Дитинство Євгена минуло в Ананьєві, де батько служив секретарем повітового суду. Після смерті діда Івана батьки переїхали до родинного маєтку. Харлампій Іванович остаточно залишив службу, став сіяти хліб і привчати до сільського життя трьох своїх дітей.
«Мати ж, — пише Євген Чикаленко у «Спогадах», – міська панянка, що скінчила одеський французький пансіон, нічого в господарстві не тямила, не любила його; вона воліла грати на своїм вивезенім з Марселю фортепіяні, вчити нас французької мови та плести гачком штучні мережеві плетива».
Очевидно, народ наш, дякуючи своєму географічному положенню та своїй багатій землі, довго ще буде вабити ненаситних сусідів, і вони будуть його розшарпувати на шматки. (Зі щоденника Євгена Чикаленка за 26 січня 1920 року)
Вона лаяла село, «мужичу мову», врешті покинула родину й поїхала до Ананьєва. З трьох дітей — двох синів і дочки — батько не дозволив їй узяти жодного, вони час від часу їздили провідувати матір.
Євген занурився в перешорський побут та працю, мав друзів серед пастушків, часто ночував з ними при овечих кошарах. Коли хлопчику виповнилося дев’ять, батько відправив його до пансіону Рандаля в Одесі — тут великопанських дітей навчали італійської, французької, німецької, англійської. Євген, окрім української, правду кажучи, народної, інших мов не знав, що спричинило глузування та цькування. Утім, ці нападки лише допомогли загартувати характер.
У 1875 році Євген вступив до училища в Єлисаветграді, де заприязнився з Панасом Тобілевичем (актором Панасом Саксаганським).
У 1883-му Євгена Чикаленка зарахували вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. Тоді ж він одружився з Марією Садик.
Про маєтки свої й забув; часом ваблять мене (смішно сказать!) коники-цвіркуни, які літом ночами задають свої розкішні концерти в селі на Херсонщині! … Я не знаю, чи траплялося Вам чути отих коників-цвіркунів, а я ліпшої музики на своїм віку не чув; тут вони співають якось грубо, наче цикади, а наші ніжно-ніжно… Ех, не чувати мені вже їх! От тільки за ними я сумую і більше ні за чим. (Із листа до Володимира Винниченка у січні 1924 року)
І поринув у громадське життя. Став членом організації «Громади», за приналежність до якої Чикаленка незабаром заарештували й виключили з вишу. П’ять років під наглядом поліції та заборона проживати в містах – такий вирок отримав Євген. Місцем заслання стали рідні Перешори, де чоловік провів понад 10 років. Тут він став успішним заможним землевласником, облаштував для селян школу й домігся того, щоб викладання проводилося українською. Тут і заробив статки, які в наступні кілька десятиліть використовував для розвитку української культури, науки і літератури.
«Розмови» — друга за популярністю книга після «Кобзаря»
У 1894-му Чикаленко поїхав до Одеси, де власним коштом видав збірку українських пісень. А у 1895-му померла його восьмирічна донька. Згорьований батько усі кошти, які готував на її посаг, пожертвував на громадські потреби — оголосив конкурс на найкращу «зв’язно написану історію України» для читача із середнім рівнем освіти.
До Києва Євген Чикаленко перебрався 1900-го, де створив і почав видавати особистим коштом газету «Рада», що виходила у світ із 1906 по 1914 рік. Чикаленко згуртував довкруг себе Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Олену Пчілку, Олександра Олеся, Миколу Вороного, Бориса Грінченка, Миколу Лисенка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка.
Співробітники редакції газети «Рада»
А свій сільськогосподарський досвід виклав в п’яти книжках «Розмови про сільське господарство». Це була своєрідна енциклопедія хазяювання на землі, що вийшла українською півмільйонним накладом. Перший аграрний порадник «Чорний пар» розійшовся за місяць. Написані доступною мовою «Розмови» мали величезний успіх серед селянства. Бестселер — другий за популярністю після «Кобзаря» — перевидався востаннє на початку 1920-х.
У наш час «Розмови про сільське господарство» під однією обкладинкою перевидала громадська діячка, волонтерка Анжела Савченко.
— У безлюдних Перешорах мені не бракує музею. Тут є значно більше — унікальна можливість відчути усіма чуттями красу і силу степу, з’єднатися з людиною, чиє достойне життя, віддане Україні, закінчилося у чеських Подєбрадах, — ділилася роздумами Анжела Савченко.
Увічнюючи пам’ять великого земляка
Директор Ананьївського історико-художнього музею Олександр Шхалахов намагався втілити ідею встановлення у місті меморіальної дошки Євгену Чикаленку, який тут жив, започаткував публічну бібліотеку, жертвував чималі кошти на благодійність:
— Перешори та Мардарівка перебували у складі Ананьївського повіту Херсонської губернії. Звідти до повітового міста далеченько, але життя батька, дядька та самого Євгена Харлампійовича нерозривно пов’язані з Ананьєвом. Євген Чикаленко співпрацював із повітовою владою – надавав рекомендації щодо економічного розвитку, подарував для започаткування бібліотеки близько пів тисячі книг зі свого зібрання. А щоб слово українське не витіснялося казенними вимогами, Євген Харлампійович віддав в Перешорах землю з будівлею для відкриття сільської парафіяльної школи.
20 червня 1929 року «будитель української нації» Євген Чикаленко ступив у вічність в празькій загальній лікарні. Колишній меценат, який не шкодував коштів на національне відродження, доживав віку в злиденності. Перед смертю він заповідав тлін піддати кремації та перевезти із Праги в Україну, аби розвіяти на ланах побіля рідного села.
Куяльницька громада відкрила монумент знаменитому земляку 3 грудня 2021-го. На постаменті — колоски пшениці, золота медаль — одна з нагород за легендарні «Розмови про сільське господарство», найвідоміший вислів про любов до України.
В Одесі назвали вулицю на честь великого українського мецената Євгена Чикаленка минулого року (колишня Вільямса).
