Дощ… Відкрили парасольки. Здається, зупинився… Закрили парасольки. Повітряна тривога… Відбій повітряної тривоги. Звичайний собі робочий день у березні…
– Як мене той дощ дістав! – жаліється жінка з пакунками.
– Більше тебе нічого не дістало?.. До речі, де твоя парасолька?
– Яка парасолька?! У мені ж дві руки. Треба щось купити, аби усіх нагодувати, а тут ще парасолька… Куди її? У зуби?
А це – звичайний одеський діалог на Новому базарі на третьому році повномасштабної війни.
Ще (це коли дощ збігається з повітряною тривогою) можна почути трохи виразів, які не «перекладаються». Жаль: колорит!..
Жінки з пакунками – усюди. Бо ж таки дійсно – «треба щось їсти». А перед цим все це купити та приготувати. А під час «купити» – побалакати, якщо вдасться…
Тут – ще тільки бруньки, тут – вже майже листячко… А де щось не зеленіє, так (це ж наші люди!) можна й домалювати природні «недоліки». Он вже красується штучне листя на гілках, а здається, що це якась дивна рослина… Такий собі артоб’єкт – для підняття настрою.
Горобці зібралися на свої збори, дарма що той дощ… Що обговорюють?..
Придивляюсь: все одно люди на вулицях милуються красою пробудженої природи, яка не звертає увагу ні на той «добовий» дощ, ні на повітряні тривоги.
Милуються, бо ж це така собі психотерапія під час війни. Ну а ще треба вийти на вулицю, навіть під дощ, аби хоч якось «підлікувати нерви».
Бо ж треба продовжувати жити. І триматися…
Вас також може зацікавити: Березень по-одеськи: похмурий день у Міськсаду.
Фото авторки
