Ключові моменти:
- Українська коляда сформувалася як частина зимового обрядового кола й поєднує дохристиянські мотиви добробуту з християнським змістом Різдва.
- У радянський період колядування було витіснене з публічного простору, але збереглося в родинах і селах як тиха, «домашня» традиція.
- Після 1991 року коляда повернулася у міста, а після 2014-го набула виразного українського ідентифікаційного сенсу з увагою до автентики.
- Під час повномасштабної війни коляда звучить як форма стійкості й збереження дому, пам’яті та національної тяглості.
Коляда до радянських часів: традиція як норма життя
До ХХ століття колядування було частиною великого зимового обрядового кола: Святвечір, Різдво, щедрування, посівання, Водохреще. Коляда – це не «одна пісня», а ціла система: підготовка дому, символічні страви, свічка, чиста скатертина, очікування гостей і, головне, спів, який «відкриває» свято для громади.
Історично колядки в Україні мають багатошарове походження. У багатьох текстах збереглися дуже давні мотиви – про щасливий рік, родючість, достаток, хліб, худобу, добрий врожай. Пізніше ці мотиви переплелися з християнською традицією – народження Христа, образ Вифлеємської зірки, благословення дому. Саме тому коляда звучить одночасно як молитва і як добре людське побажання.
У селах колядники часто ходили гуртом – із «зіркою», інколи з простими атрибутами, співали біля вікна, бажали господарям миру та здоров’я. За коляду дякували не «за талант», а «за слово»: давали пироги, яблука, горіхи, дрібні гроші – хто що міг. Відмовити колядникам вважалося поганим знаком, бо разом із піснею вони приносили в дім «добру звістку» і добру енергію громади.
Етнографи, фольклористи, музикознавці кінця ХІХ – початку ХХ століття активно записували колядки по регіонах, бо розуміли: це – жива енциклопедія народного світогляду. Важливо і те, що колядки дуже локальні: один і той самий мотив у різних селах міг звучати по-різному – за мелодією, словами, наголосами. І це нормально: коляда завжди була живою, «домашньою», а не стандартизованою.
У мистецтві цей світ відчутний максимально точно. У фільмі «Тіні забутих предків» коляда не подається як екзотика чи «номер». Вона звучить так, ніби завжди тут була: як частина ландшафту, людського життя, радості й болю. У такому показі є ключ: коляда – це не декор свята, а спосіб існування громади, її ритм і пам’ять. Подібний настрій живе і в різдвяних сюжетах Миколи Гоголя: коляда там гучна, трішки містична, з гумором.
Для півдня України, зокрема для сіл Одещини, характерна ще одна риса: традиція часто зберігалася в родинних «скорочених» формах. Співали кілька куплетів, які пам’ятали. Десь текст урізався, десь перемішувався з іншими піснями, але сенс тримався: добре слово до дому, до господаря, до дітей.
Коляда в культурній пам’яті: кіно як «вітрина» традиції
У ХХ столітті важливу роль у збереженні уявлення про коляду зіграло кіно. Для кількох поколінь «картинка Різдва» була не лише з родинних спогадів, а й з екрану. Особливе місце тут посідає фільм «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Саме він закріпив образ коляди як великої, веселої, масової події: гурти колядників, пісня на всю вулицю, жарти, рух, свято, де кожна хата – частина спільного простору.
Це важливо розуміти: у радянські часи, коли реальна коляда часто ховалася, екранна коляда залишалася гучною. Вона ніби підказувала: «так було» і «так може бути». Звичайно, кіно робить традицію трохи театральною, іноді «прикручує» до неї умовність, але воно зберігає головне – відчуття спільності та радості.
Так виникла цікава різниця: у побуті коляда могла бути тихою й обережною, а в культурній уяві – яскравою, карнавальною. І обидві ці форми зіграли свою роль у виживанні традиції.
Радянська доба: «у школі про коляду не розказуй»
Радянський період став для коляди випробуванням. Держава вибудовувала атеїстичну модель суспільства і витісняла релігійні свята з публічного життя. Різдво намагалися або не помічати, або підміняти. Саме тоді посилилася «офіційна» ставка на Новий рік як головне зимове свято, а символи Різдва заміщувалися нейтральнішими – ялинкою, Дідом Морозом, святковими ранками без релігійного змісту.
Для міст це означало майже повне зникнення колядування з вулиць: люди боялися доносів, осуду, проблем у школі, на роботі.
Але в селах і в родинах традиція не померла. Вона сховалася. Колядки співали тихо – для своїх. Не «ходили гуртом», а могли співати в хаті, у вузькому родинному колі, без атрибутів, без зайвого шуму. Дітям часто говорили просту річ: «у школі про це не розказуй».
Цікаво, що в таких умовах коляда частково «законсервувалася». Вона менше розвивалася, але краще зберігалася в пам’яті, як щось особливо своє, майже потаємне. Саме тому багато людей старшого покоління пам’ятають не десятки колядок, а кілька найвідоміших – тих, що трималися «як пароль».
Однією з таких стала колядка «Нова радість стала». Її співали навіть тоді, коли нічого більше не пригадувалося. І вона справді звучить як «код Різдва»:
Нова радість стала,
Яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна
На весь світ засіяла…
Ці рядки – дуже прості, але в них є те, чого бракувало в радянській реальності: світло, звістка, надія, тепло.
фото
1990-ті: повернення коляди у світ без достатку
Після 1991 року коляда повернулася в публічний простір – стало можна. Але з’явилася інша проблема: було важко жити. Різдвяний стіл часто складався з куті, узвару, хліба й кількох простих страв. Це був час, коли люди вчилися тримати традицію без «пишності», без витрат, просто тому, що вона дає відчуття порядку й опори.
Важливий злам 1990-х – урбанізація коляди. Вона заходить у під’їзди, двори, гуртожитки, у міські компанії, де раніше ця практика була слабшою. Діти колядували сусідам, студенти колядували одне одному. Не завжди правильно, не завжди повними текстами, але з відчуттям свободи: можна співати і не оглядатися.
У цей період також з’являються фольклорні гурти, перші записи, телепрограми, де коляда звучить як нормальна частина культури. Традиція поступово виходить з кухонь на сцену.
фото
Після 2014 року: повернення саме української коляди
Після 2014 року коляда в Україні набула нового змісту. Це стало знаком: ми повертаємо собі право на свою історію, мову, пісню, символи. Звідси – увага до автентичних текстів, інтерес до локальних традицій, бажання співати не «будь-що», а своє.
Разом із піснями повернулися й обрядові деталі. Різдвяний стіл став простішим, але уважнішим: не «дванадцять страв для галочки», а кілька – зі змістом. Люди знову дістають глиняні миски й макітри, дерев’яні ложки, вишиті серветки. У моду повернулася хустка, «як у бабусі». Хтось одягає її на колядування, хтось – просто на Святвечір.
Повернулися й різдвяні ворожіння та повір’я – здебільшого як частина культурної гри й пам’яті. Ворожать на воску, на тіні від свічки, на зерні, на снах. Пригадують прикмети: як горить свічка, як вдалася кутя, хто першим зайде до хати. У цьому є психологічна правда: у складні часи люди тримаються за ритуали, бо це контроль і порядок.
Символом цього нового, відкритого звучання стала колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю». Вона коротка, сильна і легко підхоплюється гуртом:
Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся!
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
Повномасштабна війна: коляда як форма стійкості
Сьогоднішня війна зробила коляду ще більш оголеною й справжньою. Вона звучить не «для краси» і не для традиції. Вона звучить як спосіб втримати дім, навіть тоді, коли дім далеко або зруйнований. Колядки співають у волонтерських просторах, у лікарнях, у тимчасових прихистках, інколи – в окопах і бліндажах. І дуже часто – тихо. Але це та тиша, в якій є сила.
Парадоксально, але війна повертає коляду до її первинного сенсу: побажання життя. У час, коли щодня хтось чекає дзвінка, коли хтось живе на валізах, коли хтось зустрічає свято не вдома, коляда звучить як доказ: ми не розсипалися. Ми пам’ятаємо слова, які співали наші бабусі. Ми тримаємо свічку. Ми ставимо кутю. Ми одягаємо хустку. Ми співаємо – значить, ми є.
Колядки пережили імперії, заборони, дефіцит і війни. Вони змінювалися, ховалися, поверталися. І поки звучить колядка, звучить і головне: Україна – жива.
Читайте також:
- Святий вечір у дідовій хаті: дитячі спогади та сімейні традиції
- Як змайструвати дідуха та запросити дух предків на Різдво? Українські традиції на Одещині
Матеріал підготовлено за допомогою культурологіні та викладачки мистецтвознавства Віталіни Ананченко
