Наталя Панфіл, яка працює у Ренійській дитячій бібліотеці, вечорами в’язала теплі речі для немовлят. Ні, Бог ще не дав жінці онуків – вона в’язала на прохання своєї доньки, лікарки-інтерна, що почала працювати у педіатричному відділенні Ізмаїльської лікарні. Сюди інколи привозять немовлят з дитячих будинків, від яких відмовилися батьки. Лікарка Ірина Іванівна Панфіл сприймає кожну дитинку як свою, намагається оточити малюка любов’ю та турботою — і матуся її підтримує, в’яже.
Бачу ціль – не бачу перешкод
З пані Іриною ми познайомились сім років тому, кола вона разом з іншими випускниками шкіл міста Рені після отримання атестата кидала на хвилі Дунаю вінки, переплетені стрічками, на яких кожен написав свою заповітну мрію. Тоді Ірина сказала мені те, що вважала важливим: «Шлях здолає той, хто йде».
— Потрібно йти до своєї мети, долаючи всі перешкоди, – казала випускниця. — Першої мети я досягла – закінчила школу з медаллю. Друга мета – вступити до медуніверситету.
Страшне рішення підлітка
…І ось минуло сім років – Ірина Панфіл отримала диплом Одеського національного медичного університету. Зараз вона проходить інтернатуру на базі Одеської обласної дитячої клінічної лікарні, де розташована кафедра педіатрії, і заочну частину — на базі Ізмаїльської центральної міської лікарні, де є педіатричне відділення.
З того дня, як Ірина одягнула білий халат, у неї стало більше безсонних ночей:
— Під час навчання в університеті мала дворічний досвід роботи у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії Одеської обласної опорної лікарні,— розповідає молода фахівчиня. — Найскладнішими були випадки, коли бригада швидкої допомоги доставляла підлітків, які намагалися свої суїцидальні думки реалізувати, на жаль, спробою самогубства. Часто це кататравми (падіння з висоти), коли у дитини важкий стан через те, що травми численні, і вони дуже складні. І ми розуміли: фізично ми дитину можемо вилікувати, можемо покращити її стан, але проблема залишається. Ти починаєш думати: що не так з нашим суспільством? Як суспільство дійшло до того, що ця дитина прийняла таке страшне рішення – піти з життя? Яким шаленим був на неї тиск, з якого саме боку? І як цьому запобігти? Ці ситуації найбільше вражали і найбільше впливали на мене.
Вони на таке не заслуговують
Ще одна біль лікарки-інтерна – це покинуті діти.
— У лікарню, де проходить моя заочна інтернатура, привозять дуже багато малюків з дитячих будинків, з психо-неврологічних диспансерів. Вони з певними вродженими вадами, батьки, на жаль, їх покинули — не готові були взяти відповідальність саме за таку дитинку. Є випадки, коли залишають діточок тому, що на них не чекали, не бажали, на жаль. Про це дуже важко говорити, тому що вони не заслуговують на таке. Тож дуже багато медсестер, санітарок, лікарів приносять малюкам усе, що в них є дома. Це речі, предмети догляду. Я теж допомагаю. Розумієте, для мене кожна така дитина – це нібито моя дитина.
Я спілкувалася з колегами, з товаришами по університету: є такі думки, щоб об’єднатись і власними зусиллями відкрити центр, де буде абсолютно безкоштовно надаватись допомога саме таким покинутим діткам.
Думки — у нотатках і віршах
— Ірино Іванівно, ви так близько до серця сприймаєте кожну ситуацію. Але цього не можна сказати про всіх медпрацівників. У чому причина, як з’являється прохолодність?
— Відповідь буде дуже лаконічною і простою – втома. У закладах охорони здоров’я не вистачає кадрів. На деяких лікарів припадає забагато чергувань – і це неймовірне навантаження, як фізичне, так і психо-емоційне. Надто велике навантаження у лікарів, які регулярно оперують — це хірурги, травматологи, акушери-гінекологи.
— Я знаю, що деякі лікарі-чоловіки практикують для відпочинку рибалку, у мирні часи – полювання. А як «відходять» від навантажень жінки-лікарки? Зокрема, ви?
— Як кажуть психотерапевти, потрібно відрефлексувати. Я дуже часто записую свої думки — у формі прози, у віршованій формі, використовуючи символізм, інші художні засоби. Я можу це публікувати, ділитися своїми думками. Іноді не вистачає сміливості це зробити, і тоді думки залишаються в нотатках. Також мені дуже цікаво спостерігати за тим, як зараз трансформується та удосконалюється українська культура. Є багато нової цікавої літератури – на жаль, каталізатором цього стала війна. Бачу багато молодих виконавців — цікаво вивчати їхню творчість. Це все надихає творити, висловлювати своє бачення навколишніх подій.
Перейняти досвід – і додому
— Отже, ви ще й письменниця-початківець. А як ви плануєте будувати далі свою кар’єру?
— Я хочу отримати вторинну спеціалізацію, більш вузьку. Цікавить наукова та викладацька діяльність: після проходження інтернатури планую вступити до аспірантури.
— Скажіть, чи не маєте в планах поїхати працювати за кордон?
— Я мрію пройти стажування в якійсь європейській країні, дізнатися щось нове, щоб принести позитивний досвід в нашу систему охорони здоров’я. Але працювати за кордоном не хочу. Я вважаю, що там достатньо медичних працівників і достатньо українців-медиків, які виїхали вимушено чи за своїм бажанням ще раніше. Мені здається, що буде більш доцільним залишитись працювати в рідній країні.
— У великій війні величезну роль відіграють медичні працівники, які рятують наших поранених героїв. Чи готові ви, у разі потреби, працювати у воєнному шпиталі?
— Так, готова. Багато моїх колег, що проходили курси тактичної медицини, вже працюють в шпиталях. Чимало моїх однокурсників волонтерять, допомагають так, як можуть. Їм – величезна повага.
Дорогоцінний час – на документацію
— Молоді фахівці – це завжди новий погляд, нові ідеї і прагнення до покращень. Що, на ваш погляд, доцільно змінити в організації охорони здоров’я України?
— Я вважаю, що доцільно було б зменшити об’єм документації. Історії хвороби нас вчать оформлювати ще з першого курсу, така увага до фіксації стану пацієнта є досить виправданою. Але ця робота подвоїлася – ми заносимо інформацію ще й у базу даних НСЗУ. Враховуючи те, що ця система іноді може давати збій, лікарі можуть годинами чекати, щоб вона, нарешті, коректно запрацювала, і це забирає дорогоцінний час, який ми могли б витратити на огляд пацієнтів. Мені здається, що цю систему треба дещо удосконалити.
— Провінціальні громади страждають від значного дефіциту медичних кадрів. Чому молоді фахівці не бажають працювати у селах та містечках?
— Амбіційність молоді. У багатьох моїх колег була мета потрапити на інтернатуру в обласну опорну лікарню. Але, мені здається, це не зовсім правильно, тому що ти не можеш проявити себе на максимум. Будемо відвертими, в опорних лікарнях велика концентрація досвідчених висококваліфікованих лікарів, там велика конкуренція. А в маленькому місті, в селищі ти, молодий фахівець, можеш бути в рази кориснішим, потрібнішим, ніж у великій лікарні, і набути дорогоцінного досвіду. Але пройти саме такий шлях — крок за кроком — не кожен бажає. Я не скажу, що це — неправильний вибір, тому що кожна людина вважає свій вибір правильним і доцільним, вона знає, для чого вона це робить. Але коли в нас був розподіл на інтернатуру, багато лікарень, які МОЗ затвердило як лікарні, що потребують лікарів-інтернів, залишились без них. На жаль.
— Що для вас протягом навчання у медуніверситеті було найскладнішим?
— Виправдати довіру батьків і викладачів. Я хотіла, щоб вони раділи за мене. Я дуже вдячна своїй матусі. Вона дійсно в’язала кофтинки, светрики, шапочки для покинутих немовлят. І це дуже цінно, що мама погодилася мені допомогти ще й у цьому.