Одеський регіон є справжньою скарбницею кулінарних уподобань, традицій та обрядових свят представників різних національностей. І якщо у північних та центральних районах області проживають здебільшого українці, то національний склад півдня та південно-західної частини Одеської області — Буджаку, так званого межиріччя Дністра та Дунаю, або української Бессарабії, — вражає своїм колоритом.
Тут живуть українці, болгари, молдавани, гагаузи та албанці. Також чимало у регіоні проживає білорусів, греків, поляків, чехів, євреїв, німців.
У південній частині області є багато населених пунктів, де на одній вулиці, у сусідніх будинках, чудово уживаються молдавани та болгари, українці та гагаузи, поляки та євреї. Толерантність та взаємоповага є невід’ємною якістю народностей Бессарабії, яка історично склалася на цій унікальній землі.
Чому ж цей регіон такий багатонаціональний?
Історики називають декілька причин. Так, наприкінці XVIII століття було видано указ про заселення цього пустельного краю. У ньому говорилося, що кожному, хто приїде сюди на постійне місце проживання, безкоштовно у тимчасове користування виділять певну кількість землі. Таку пропозицію радо зустріли тодішні мешканці Німеччини, Польщі, Греції. А також Болгарії — болгари, гагаузи та албанці втікали від турецького гніту саме сюди, на південь України. Люди отримували наділи, займалися господарством.
Багато було й втікачів, адже в Одесі не було кріпосного права. Крім того, з 1817 по 1856 рік Одеса була зоною «порто-франко» (користувалася правом безмитного ввезення та вивезення товарів). Тут працювали фабрики та заводи, розвивалася освіта. Все це приваблювало людей, котрі шукали роботу. Так і стала Одеська область, особливо її південна частина, багатонаціональною.
Особливість людей, які тут проживають, у тому, що вони всім серцем намагаються зберегти та передати важливу спадщину предків. Це те, що притаманне людям будь-якої національності. Саме тому вже понад 200 років на цих землях поряд з українською виразно звучать болгарська, гагаузька, молдавська та албанська мови. Так було і так є й сьогодні.
Насолоджуймося мелодією мов!
Коли я їду до свого рідного села Делень у Арцизькій громаді із болгарським складом населення, то сідаю на автобус сполученням Одеса-Дмитрівка. Дмитрівка – це село, де живуть гагаузи, а пролягає наш шлях через село Новоселівка, відоме своїм молдавським колоритом. І щоразу, подорожуючи цим маршрутом серед пасажирів різних національностей, я насолоджуюся мелодією мов, у якій звучать нотки різних тональностей, у якій питання може звучати однією мовою, а відповідь на нього — іншою і при цьому панує повне порозуміння.
У такому співзвуччі і живуть та розвиваються на півдні Одеської області близько 40 болгарських сіл, до 10 молдавських, декілька гагаузьких сіл та одне албанське.
Коли готують великий курбан?
Про це єдине албанське село Каракурт Василівської громади хочеться розповісти детальніше, бо хоч і називається воно албанським, але насправді проживають в ньому, поряд із албанцями, і болгари, і гагаузи, і молдавани. Тож цілком справедливо його можна назвати одним із найколоритніших сіл Одещини.
Село Каракурт засноване у 1811 році албанцями — переселенцями з Добруджі (Болгарія), куди вони, своєю чергою, потрапили з півдня Албанії. Сьогодні в селі мешкають 2700 жителів.
Місцеві жителі і по сьогоднішній день, дотримуючись традицій своїх предків, розводять овець і займаються вівчарством. Саме тому 6 травня, у день Святого Георгія, покровителя воїнів, скотарів та землеробів, жителі села не тільки проводять обрядові вигони овець на пасовища, а й влаштовують велике свято, на якому пригощають усіх гостей обрядовим блюдом курбан.
Саме ця страва об’єднує всі національності, які тут живуть, оскільки в усіх культурах вона існує і шанується різними поколіннями.
В день великого курбану на просторій впорядкованій площі перед Будинком культури збираються люди різних поколінь для того, щоб побачити один одного, порадіти успіхам села і односельчан, і кожному побажати здоров’я й добробуту.
По усьому селу разноситься аромат готового курбану — головної страви цього дня.
Жителі села Каракурт у такі святкові дні зазвичай проводять спортивні змагання з футболу, вільної боротьби, де головним призом традиційно є баранчик, та дуже люблять грати в різні національні ігри — бешці, жостцi, хилке, пекар.
Говорять різними мовами і живуть душа в душу
У цьому селі лунають чотири мови – албанська, болгарська, гагаузька, українська. Тут це норма. Кожен говорить своєю мовою, але всі один одного чудово розуміють.
Здебільшого так виходить, бо у селі дуже багато змішаних шлюбів. Колоритні багатонаціональні весілля, у яких поєднуються традиції й звичаї, за багато років вже нікого не дивують. І не є дивним, що албанець, наприклад, який має наречену болгарку, вивчає мову коханої. При цьому треба відзначити одну особливість: гагаузам та албанцям легше дається вивчення болгарської, а ось болгарам та українцям – представникам слов’янського етносу — складніше даються гагаузька та албанська мови. Отже, комусь, можливо, не зовсім чітко вдасться висловитися всіма існуючими в селі мовами, але абсолютно усі тут розуміють усіх.
Це і є найвищий рівень толерантності, який потрібно наслідувати та пишатися ним.
Отже, до нових зустрічей у прекрасному, гостинному і унікальному селі Каракурт. У наступних номерах газети розкажемо вам більше про людей, які тут живуть і шанують свій рідний край.
Рецепт приготування страви «Курбан з ягняти по-каракуртськи»
Тушку молодого ягняти розрізають на частини. У великий таз укладають шматки м’яса, тельбухи і крупу, найчастіше це арнаутка або булгур. Додають сіль, чорний перець, кріп, зелену цибулю і м’яту. Щільно закривають таз і відправляють його в піч на три години. Після цього страва готова, і нею можна смакувати.
Є у Лондоні і у Каракурті
Перед Будинком культури у селі 2019 року встановили пам’ятник албанському дворянину та воєначальнику Георгу Кастріоті-Скандербегу. Ця людина — національне надбання балканської країни, яка майже 30 років відбивалася від навали імперії Османа. Георг Кастріоті – албанський воєначальник, якого за хоробрість та відвагу прозвали Скандербег, тобто Олександр – «той, хто захищає людей». В історію він увійшов як командувач великого війська у битві на річці Чорна Дріна — тоді албанці розбили 20-тисячне османське військо. Пам’ятники албанському герою стоять у Тирані, Лондоні, Римі, є такий і у Каракурті.
