26-річний Артем Гончарук до війни працював на «Укрзалізниці» інженером виробничо-технічного відділу. Війна кардинально змінила життя хлопця. На службі він був гранатометником у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. В одному з тяжких боїв отримав складне поранення. 25 березня 2023 року демобілізувався, отримав II групу інвалідності та повернувся на «Укрзалізницю». Читачам «Одеського життя» Артем розповів про службу, порятунок та повернення додому.
Про початок війни
— Нашою основною задачею було не підпустити ворога до Одеси, якнайдалі відбити його, знищити, звільнити наші землі, дітей та дорослих, які були в окупації. Бо те, що там відбувалося, було дуже страшно: знищені будинки, вбиті та поранені люди…
Гадаю, зі своєю задачею ми впоралися. Хоча втрачали близьких, друзів, побратимів, але у всіх була одна мета — боротися за свою свободу та незалежність проти цього диявола. Ми користувалися «джавелінами», NLAWами, різними видами РПГ, ефективно нищили техніку ворога.
Про найтяжчий день
— Поранення я отримав у Херсонській області. Того дня з самого ранку щось пішло не так. Ми їхали через мінні поля у степовій зоні і були майже як на долоні. Перед нами стояла задача вибити противника з населеного пункту. І все було класно, доки нас не почала крити артилерія. Це був найважчий день за весь час моєї служби у зоні бойових дій.
Ми підірвались на протитанковій міні, дуже сильно обгоріли. Було дуже боляче, я непритомнів. Нашу машину у певний момент розірвало, нас повикидало, та ще й поприбивало великими металевими уламками. Я отримав тяжку контузію, мене поклали у канаву, де вже були поранені.
Коли приїхала евакуаційна машина, у якийсь момент ми розслабилися. Але знову відбулося пряме влучання у той відсік машини, де були евакуйовані. Я знову обгоряю, отримую осколкові поранення — втрачаю зір, чутливість рук та ніг, у мене розірвана рука, грудна клітка, шия, пахова зона. Ми починаємо дуже сильно горіти. Я намацав і вибив задні двері, вистрибнув на швидкості.
Лежу у полі й розумію: треба вибиратися. Встав і через силу почав іти через поле. Пройшов до того місця, де ми ще раз підірвались під час евакуації. А там хлопці, які зі мною були, у важкому стані: у когось глухота, хтось контужений, не розуміє, що відбувається. Сам собі наклав турнікет, дістав води…
Раптом почув, як їде якась гусенична техніка. Я підповз до каналу, де була низина, щоб роздивитись, що їде. І побачив: майорить жовта стрічка — наші! Я трішки піднявся, щоб мене побачили. Хлопці намагалися забрати трьохсотих, бо ми дуже важкі були. Поки їхали з Херсонської області до Миколаєва, зробили три пересадки, а в Миколаївській області на нас чекали машини швидкої допомоги.
Про порятунок
— Я пережив зупинку серця. Дуже дякую тим хлопцям-медикам, які врятували мені життя. Ті, хто дивився фільм про Гаррі Поттера, пам’ятають, як в одній з частин він був на вокзалі після смерті. У мене було один в один, як у тому фільмі, тільки без вокзалу. Пустота, біле світло, але не в кінці тунелю, а поряд. І ти відчуваєш пекучий біль у грудній клітці, коли тобі запускають серце, коли починаєш знову дихати.
У лікарні я пробув десь сім з половиною місяців. І навіть зараз час від часу відвідую процедури. Правим оком не бачу, рука повноцінно не функціонує, ліва нога кульгає, легені з металом, уся голова нафарширована металом, я весь пошитий. Люди дивуються, як я вижив після того бою.
Але знаєте, що мені насправді розбило серце? Це сльози дитини, яка мені віддала свої цукерки і сказала: «Дядю, зроби, щоб війни не було, зупини». А найпрекрасніші моменти на війні дарували тварини. Де б я не був, завжди біля мене була киця або котик. Вони давали таку енергію, знімали весь негатив!
Про життя після поранення
— Перші декілька місяців було дуже важко. Я не хотів ні бачити нікого, ні спілкуватися.
Найближча перспектива для мене — це, мабуть, хоча б на певний відсоток відновити своє повноцінне життя. Але знаєте, що було найболючіше? Коли ти ходиш на різні медкомісії типу МСЕК, і лікарі кажуть, що ти симулюєш, що у тебе немає якихось вад.
Я отримав травму, не міг говорити, мав амнезію, не міг згадати батьків, було дуже важке заїкання, затягнуте мовлення. І зараз, якщо відбувається спазм нервів, починаю заїкатись або з’являються больові синдроми. А я був спортивним хлопцем, це був мій найкращий антистрес.
Зараз у певні моменти дуже важко, що я не можу жити тим, що любив. Але все одно знаходжу себе в чомусь.
До роботи над собою мене спонукало те, що я маю руки та ноги, які не працюють. Було дуже боляче, але я розробляв їх, відпрацьовував повороти тіла, голови. Але основне у реабілітації — це допомога психолога. Хоча якщо ти сам не захочеш змінитися, жоден психолог не допоможе. Коли я приїхав додому, хотів тільки тиші, але спати було дуже важко. Перший час після поранення не спав. Приймав заспокійливе, снодійне, усілякі препарати, щоб хоч трохи розвантажити голову, бо відчував постійний біль.
У мене вже четверта контузія, але вона виявилася найважчою. Я бачу, що життя не закінчилося, хоча воно вже не таке, як було до цього. Я почав смакувати це життя: запах повітря, запах тої простої води з крана — це було щось неймовірне!
Про повернення до звичного життя
— Я повернувся на роботу в квітні, отримав II групу інвалідності. Зараз певна частина мрій зламана. І тепер починаю шукати варіанти, як жити далі.
Але я розумію, що маю триматися, бо вижив. Це означає, що я в цьому світі ще не завершив свою роботу. Тому я всім кажу, навіть хлопцям, які не бачать нічого кращого, ніж згубити себе: «Хлопці, не марнуйте життя. Якщо маєте шанс, віддайте його на щось добре. Життя — це мрії, це близькі, кохання, діти, сім’я. Це не тільки твоє майбутнє, а й тих людей, за кого ти боровся».
Записала Єлизавета Кравець
