За незвичайними виробами Станіслава Красицького стоять роки роботи, десятки опанованих ремесел і любов до речей, зроблених власноруч. Журналістка «Одеського життя» Антоніна Бондарева поспілкувалася з майстром, побачила його роботи та дізналася, як колишній будівельник захопився ковальством, чому не розлучається з двома особливими сокирами та що змушує його віддавати найкращі творіння в подарунок.
Ключові моменти:
- Будівельник із Баннівки вирішив змінити професію та облаштував власну кузню.
- Захоплення металом переросло у створення художніх сокир, ножів і шкіряних виробів.
- Для фотосесії доньки майстер перевтілився у вікінга та сам виготовив обладунок.
- Свої творіння він переважно дарує, бо цінує людські емоції більше за гроші.
Робота у форматі «під ключ»: від фундаменту – до штор
Станіслав Красицький усе життя присвятив найблагороднішій справі людства – будівництву.
– Я був приватним підприємцем, спочатку в мене було кілька бригад, – розповідає майстер. – Потім помітив, що більше часу витрачаєш не на роботу, а на контроль недобросовісних працівників, червонієш перед замовниками, береш та перероблюєш. Тоді я зібрав одну-єдину бригаду, але з таких майстрів своєї справи, за яких не соромно ні перед ким. Ми будували всюди: в Одесі, Ізмаїлі, Південному, їздили в Житомир та інші міста Україні. Зводили переважно хати з нуля, тобто з фундаменту – і до святкування новосілля.
Я сам роблю все: від закладання основи дому – до пошиття штор на вікна, якщо замовник попросить оформити інтер’єр. Треба капітальний ремонт квартири – нема питань. Можу провести електрику, змонтувати сантехніку. Для мене головне – здати об’єкт «під ключ», щоб власник квартири не шукав інших будівельників. Так і працював усе життя.
Подобається все, що можна робити власноруч
З роками будівельний адреналін трохи вгамувався, і Станіслав Володимирович, наближаючись до пенсійного віку, вирішив перейти на домашній режим. Зараз він доглядає за літньою мамою в Баннівці та поступово ремонтує батьківський дім.
Життя в селі тече неквапливо: город, господарство. Але справжньому майстру спокій не до душі – він узяв і купив сусідній будинок, щоб відкрити там кузню.
– Я давно хотів зайнятися залізом, – каже майстер. – Почав із того, що ходив помічником у фахівця, дивився, що і як робиться. А потім почав працювати самостійно. Взагалі усе, що можна зробити руками, мені подобається.
Дві сокири, які ніколи не будуть продані
Без перебільшення можна сказати, що кожна сокира Станіслава – це ціла історія, а ніж – поезія з металу і шкіри. У кожному виробі – художній задум, вишукана пластика і віртуозне виконання.
– Дуже багато виробів пішли в подарунок, – розповідає майстер. – Але є дві сокири, з якими не розлучуся ніколи. Одна з них – моя перша сокира. Попри декоративний вигляд, який вона має, насправді я її використовую за призначенням. Можу взяти, наприклад, на пікнік, щоб наколоти дрова для мангалу. А друга сокира не продається тому, що дуже дорого мені обійшлася: коли робив різьблення на ручці, розрізав сухожилля на долоні. Довго лікувався, потім пів року руку розробляв.
Чому так вийшло?
– Зазвичай майстри для різьблення по дереву використовують м’які породи – горіх, липу. Але ручку сокири з них не зробиш, потрібні тверді породи дерева. Я взяв софору. Необережно піднатиснув – і клинок зісковзнув на долоню, – пояснює Станіслав. А взагалі з деревом я теж люблю працювати, свого часу навіть меблі робив. Ще подобається працювати з натуральною шкірою: роблю оригінальні сумки, гаманці, візитниці. Навіть не можу сказати, чого у своєму житті я не робив.
«От якби у вас була борода»
Один із незабутніх епізодів життя – фотосесія в стилі вікінгів: потомствений болгарин-ремісник легко перевтілився у скандинавського мореплавця XI століття, який вирушив у путь за здобиччю.
– Це було років десять тому, коли моя донька працювала фотомоделлю. Для однієї з фотосесій їй знадобився партнер – мужній вікінг, – розповідає мешканець Баннівки. – Фотограф схвалив мою кандидатуру, але сказав: «От якби у вас була борода, було б солідніше». Я навідріз відмовився приклеювати бороду – це ж бутафорія. Взагалі ніякі підробки на дух не переношу. Тому пообіцяв відпустити бороду, а поки вона росла, зробив для фотосесії аксесуари – обладунок вікінга, бойові ножі, обоюдогострі сокири тощо. Фотосесія пройшла відмінно. Повернувся додому, бороду збрив, але коли подивився на себе в дзеркало, нове обличчя мені не сподобалося. Я знову відпустив бороду і вже залишаюся в цьому образі.
«Муха на спині», або емоції, дорожчі за гроші
Станіслав любить піднімати настрій людям.
– Якщо знаєте, є така хард-рок-група AC/DC, яка у вісімдесяті роки записала альбом «Муха на стіні» – Fly on the Wall? Як її шанувальник, я на своїй джинсовій куртці вишив гладдю величезну муху і напис – Fly on the back, тобто «Муха на спині». Це було прикольно, я довго ходив у тій куртці.
З дитинства люблю оригінальні речі. Був школярем – завжди робив подарунки вчителям своїми руками: випалював по дереву, писав картини. Взагалі я люблю робити подарунки. Звичайно, можна просто піти купити якийсь непотріб у магазині, але кому цікава стандартна річ? Хочеться щось таке подарувати, що людина запам’ятає на все життя. Тому дуже багато роздарував ножів і сокир, у мене мало що залишилося.
Дуже зрідка майстру вдається продати свої вироби. Зроблені з дорогих матеріалів вручну, вони насправді дорого коштують. Але навіть коли щось робиться на замовлення, то для майстра емоції дорожчі за гроші.
– Одного разу мені замовили для відомого бізнесмена на ювілей єлік*. Так, одяг зі шкіри я теж роблю, – каже майстер. – Того дня партнери по бізнесу подарували ювіляру новенький «Ауді», а земляки привезли єлік. Потім мені розповідали: машина бізнесмена не вразила, а от єлік викликав неабиякі емоції: чоловік відкинув смокінг і не міг натішитися рідним теплесеньким кожухом, адже подібні носили його предки.
Майстер переконаний, що кожна людина може робити дивовижні речі.
– Коли мені кажуть: «Просто у тебе талант, а в мене його немає», я не можу погодитися. Той, хто по-справжньому хоче щось зробити, обов’язково навчиться. Головне – бажання. Навчитися можна всьому, ніхто ж не народжується з набором якихось програм у голові.
Коштовна корона із… пластику
Якщо спостерігати за Станіславом Красицьким, може здатися, що чоловік трохи «не з цього світу». Вийшов на город – і раптом завмер. Постояв, почухав потилицю, повернувся назад. Потім згадав: «Ах, точно, я ж за морквою йшов».
Ні, це не забудькуватість. Просто поки він копає город чи годує птицю, у голові відбувається масштабна генерація нового шедевра: у його уяві народжується художній задум, підбираються матеріали та розраховуються ювелірні техніки.
Односельці від фантазії та витворів Станіслава у захваті.
– Якось звернулася до Стаса з проханням зробити корону для Снігової королеви, ми якраз готували новорічну виставу, – розповідає директорка Баннівського центру культури Жанна Пундєва. – Коли він її приніс, усі просто ахнули. Стас створив корону, розплавивши звичайні пластикові хомути. Він перетворив їх на справжнісінькі бурульки, ще й наче інієм притрусив. Це не просто реквізит, це – справжній шедевр.
Зараз у майстра в розробці новий проєкт – чергова унікальна сокира. Його натхненням став звичайний сучок на дерев’яному бруску. Станіслав вирізав сокирище за мотивами китайських драконів, майстерно перетворивши вигин того самого сучка на моторошний оскал пащі містичного чудовиська.
Як колись кожухи шили та сталь кували
Творчих ідей у Станіслава Володимировича – хоч греблю гати. А ще він мріє на власній ділянці поруч із кузнею відкрити невеликий гостьовий будиночок, щоб до Баннівки приїздили туристи – просто подихати свіжим повітрям та на власні очі побачити уклад життя болгарського села: як колись кожухи шили і як сталь для сокир кували.
Зараз, під час війни, така ідея комусь може здатися не своєчасною. Але ж війна обов’язково закінчиться – і тоді для справжніх будівельників та творців буде дуже багато роботи.
*Єлік – національний болгарський кожух з овчини, прикрашений візерунками.
Раніше ми розповідали історію художника з Рені, якого знали моряки з усього світу.
Читайте також:
