У жовтні 2026 року виповнилося сто років від дня народження Дмитра Заєця — художника з Рені, чиї картини свого часу розходилися світом на бортах морських суден. Журналістка «Одеського життя» Антоніна Бондарева познайомилася з митцем ще двадцять років тому, коли готувала нарис до його 80-річчя. Тепер, коли в Ренійському музеї відкрилася персональна виставка художника, ця історія повертає нас до його майстерні, непростої долі та мрії, заради якої він працював усе життя.
Ключові моменти:
- Моряки з усього світу купували картини Дмитра Заєця в порту Рені.
- Понад триста полотен розійшлися закордонними приватними колекціями, ще півтори сотні — українськими.
- Попри визнання, сотні робіт художника роками залишалися в темній комірчині.
- Через сто років після народження митця Рені відкрив його персональну виставку.
Про майстра з Рені, якого знали моряки з усіх куточків світу
Його полотен не було в розкішних галереях Парижа чи Нью-Йорка, але про майстра з Рені знали моряки з усіх куточків світу. Коли вони заходили у порт, обов’язково відвідували хатинку на березі Дунаю, де завзято працював Дмитро Заєць. Так його картини відправлялися у далекі океанські плавання. Розповідаємо де вони зберігаються зараз, про що найбільше за все мріяв художник з Придунав’я та як склалася його доля.
Його полотен не було в розкішних галереях Парижа чи Нью-Йорка, але про майстра з Рені знали моряки з усіх куточків світу. Коли вони заходили у порт, обов’язково відвідували хатинку на березі Дунаю, де завзято працював Дмитро Заєць. Так його картини відправлялися у далекі океанські плавання. Розповідаємо де вони зберігаються зараз, про що найбільше за все мріяв художник з Придунав’я та як склалася його доля.
Понад триста його картин плавали океанами
У місті Рені відбулася довгоочікувана подія – у місцевому музеї відкрилася персональна виставка картин Дмитра Заєця.
У жовтні цього року виповнилося 100 років з дня народження місцевого художника, який пішов у кращий світ у 2012-му.
Скільки картин написав упродовж життя митець, нікому не відомо. Проте ми знаємо, що понад триста його робіт перебувають за кордоном у приватних колекціях – свого часу їх залюбки купували моряки, які заходили до порту Рені.
Ще понад сто п’ятдесят робіт придбали мешканці Києва, Одеси, Кишинева та інших міст.
Частину картин художник за життя подарував місцевим закладам – його краєвиди надихають учнів дитячої школи мистецтв і тішать око пацієнтів Ренійської лікарні.
Найбільше полотно (розміром приблизно п’ять на три метри) прикрашає фойє колишнього вузла зв’язку – зображений на ньому порт Рені на Дунаї. Щоправда, зараз тут розташований меблевий магазин, і мешканці міста переймаються збереженням цієї картини.
Кілька десятків робіт художник передав на зберігання до Ізмаїльської картинної галереї, де у нього проходили виставки, привертаючи велику увагу мешканців Придунав’я.
Художник працював настільки інтенсивно, що сотні картин зберігалися вдома. В Рені ніколи не було і досі немає виставкового залу, де б можна було розмістити великі полотна Дмитра Заєця. І це був його найбільший біль.
Вся Україна в одній комірчині
Це було рівно двадцять років тому. Мені випала нагода побувати в гостях у майстра – я готувала нарис до його 80-річчя.
Ми піднімалися дерев’яними сходами в його майстерню, яка розташувалась у пристроєному до будинку горищі. Тут пахло фарбами і панував той чудовий безлад, який буває тільки в майстернях художників, що самозабутньо працюють і вдень, і вночі. На мольбертах – кілька робіт. Одна щойно розпочата, інша – на доопрацюванні вже не перший рік. Дмитро Заєць міг рішуче зняти з виставки картину, що викликає захоплення всіх глядачів, і знову поставити її на мольберт на доопрацювання – немає межі досконалості.
Того дня літній художник був не в дусі. На запитання не відповідав, а тільки щось незадоволено бурчав. І раптом сказав: «Ходімо, я вам зараз дещо покажу». Пройшовши темним коридором, ми опинилися біля простеньких дверей. Погримівши ключами, пенсіонер відчинив двері – у темній комірчині обличчям до стіни стояли сотні картин.
Очі митця наповнилися сльозами. Він дивився з німим запитанням, у якому були і біль, і докір, і розпач.
– Проходьте, – нарешті промовив ветеран. – Ставайте біля віконця, звідти краще дивитися.
Він повернув перше полотно – і в одну мить я опинилася в теплому червні. Синя річка тихо повзла до лісу. Уздовж неї стежкою йшли безтурботні дівчата по гриби. За ними ув’язався веселий песик. Від картини, мені здалося, повіяло ароматом лісової суниці.
Художник повернув до вікна наступну роботу – і ось я вдихаю пахощі бузкових кущів у тихому селі на Сумщині. Наступне полотно – яскрава палітра осінніх Карпат.
Не відчуваючи втоми, вісімдесятирічний митець одну за одною повертав картини. Більшість із них відображали красу його мальовничої Батьківщини – України.
Воєнні замальовки олівцем
Дмитро Заєць народився і виріс у невеликому містечку Лебедині Сумської області в селянській родині. У його дитинстві не було ні фарб, ні полотна. Хлопчик малював просто прутиком на піску. У п’ятнадцять років йому пощастило – до містечка приїхав із гастролями Харківський театр, якому були потрібні декорації. Півтора року здібного юнака не хотіли відпускати з колективу. Він із задоволенням малював та віддавав родині свій невеличкий заробіток.
Потім була Друга світова війна. У 16 років Дмитро Заєць став на захист рідної землі.
В армії теж був у нагоді його талант – він служив картографом, олівцем робив замальовки товаришів-солдат, які друкувались у воєнних листках. Після війни працював художником у військовій газеті.
Малюнки, що вразили першого президента
Коли нарешті отримав відпустку, Дмитро, проїжджаючи столицю, зайшов до Академії мистецтв СРСР. У темному коридорі зіткнувся з чоловіком – той уже збирався йти, але звернув увагу на солдата з папкою в руці.
– Малюнки? – спитав незнайомець, дивлячись на папку. – Ну гаразд, покажи якийсь.
Взяв, подивився на малюнок, глянув на Дмитра здивовано.
– Не може бути! А ну покажи ще.
Дмитро навіть не здогадувався, що перед ним стояв сам перший президент академії Олександр Герасимов.
Негайно підхопивши і малюнки, й самого художника, він потягнув солдата до кабінету. Тут же запросив колег. Вони були вражені не менше.
Того ж дня було написано листа до маршала з проханням відрядити рядового Заєця у столицю для навчання. Командування дало добро. Але Дмитру так і не довелося вчитися – хворіли літні батьки, треба було повертатися додому та працювати, щоб годувати родину. Між мрією свого життя та турботою про батьків він обрав останнє.
Згодом був університет, посада економіста, робота на великих підприємствах. І тільки в зрілі роки Дмитро Іванович Заєць зміг з головою поринути в той світ, який небагатьом дано так тонко відчувати і передавати фарбами.
«У моєму віці батьківщину, дітей та онуків не кидають»
Коли художнику було сімдесят, один знавець живопису зі Штатів особисто приїхав у Рені та вмовляв ветерана оселитися у Лос-Анджелесі, пропонував роботу. Художник відповів: «Дякую, але у моєму віці батьківщину, дітей та онуків не кидають».
Ось так склалася доля провінційного художника, ім’я якого могло стояти поряд із Шишкіним та Айвазовським, у яких він самостійно вчився майстерності. Але певний час він сам вчив дітей, викладаючи образотворче мистецтво у школі.
Співробітники Ренійського музею не один місяць збирали для виставки роботи Дмитра Івановича, які прикрашають стіни організацій та установ, а також ті, що зберігаються в деяких родинах.
– Соромно сказати: Ренійський музей має лише одну картину митця, – констатувала директорка Галина Маратаєва. – На щастя, деякі мешканці Рені, у яких є його картини, не лише надали їх для виставки, а й вирішили подарувати музею – цю красу має бачити якнайбільше людей. Саме про це все життя мріяв Дмитро Заєць – наш талановитий земляк.
Падали коні, а солдати йшли
На відкритті виставки була присутня донька художника Ірина Оберемок. Вона поділилася спогадами талановитого батька про Другу світову війну, учасником якої він був.
– Судячи з військового квитка, його мобілізували у 1943 році, тоді татові було лише 16 років, – говорить Ірина, яка мешкає у батьківській хаті й береже сімейне гніздечко. – Спочатку він потрапив до Чехії, а потім терміново, у складі артилерійського підрозділу, був направлений на Східний фронт. Батько з болем згадував, як важко, власними силами вони тягнули гармати та боєприпаси: «Падали коні, загнані до смерті, а ми все одно йшли далі…». Цей пекельний похід підірвав його здоров’я – на схилі літ батько дуже страждав від болю в ногах і ледве міг ходити.
Проте найважчим, майже нестерпним болем для Художника з великої літери була відсутність можливості ділитися своїм мистецтвом з людьми. Більшість дивовижних, дихаючих життям і сонячним світлом полотен роками зберігались у темній комірчині.
– На щастя, таланти діда передалися його онуку, який зараз опановує образотворче мистецтво у виші, – розповіла пані Ірина про свого сина. – Отже татова справа житиме далі.
Нагадаємо, діти повернули хору на Одещину – в Орлівці відбувся фестиваль молдовської культури.
Читайте також: Пережила окупацію, залишила Британію та оселилася в Рені: історія художниці
