Ключові моменти:
- Червоне та Єлизаветівка розташовані біля кордону з Молдовою і сьогодні налічують менш як 150 мешканців кожне
- За останні 20 років населення обох сіл скоротилося приблизно утричі — з близько 600 осіб до менш ніж 150
- У Червоному колишні школу та дитсадок переобладнали під Будинок милосердя для переселенців і самотніх літніх людей
- Найгострішими проблемами жителі називають медичну доступність, відсутність роботи для молоді, погані дороги та поступове знелюднення сіл
Проблема скорочення населення українських сіл залишається однією з головних демографічних тенденцій країни. Згідно з даними Державної служби статистики та урядових програм розвитку громад, найбільше від відтоку населення потерпають віддалені населені пункти, де закриваються освітні заклади, скорочується кількість робочих місць і погіршується доступ до медичних послуг.
Кореспондентка «Одеського життя» Юлія Валієва побувала у прикордонних селах Червоне та Єлизаветівка Буджацької громади Болградського району, поспілкувалася з місцевими мешканцями, працівниками культури, медицини та підприємцями. Їхні історії показують, як живуть невеликі населені пункти Одещини в умовах демографічного спаду, війни та тривалої міграції населення.
До власної вбиральні – за кордон
Червоне входить до Вознесенського старостату Буджацької громади. Сатиричні моменти пережило село після розпаду Радянського Союзу.
Річ у тому, що Червоне знаходиться на кордоні з Молдовою. До молдавського села Українка – рукою подати, а точніше – озеро переплисти. Тут його називають Стурдзенський ставок, і це одна з найбільших водойм у цій місцевості – його довжина близько п’яти кілометрів.
Так ось, коли хтось зверху складав мапу кордонів, вийшло, що спочатку ставок поділили навпіл, а потім і частину присадибних ділянок. Через те, що кордон проходить по дзеркалу озера, ним не можуть користуватися ні молдавани, ні українці.
Хоча раніше там поїли худобу, випасали гусей та ловили рибу і ті, й інші. Крім цього, після розподілу кордонів по суші у деяких селян частина городів залишилася в Молдові. Та що там городи – навіть вуличні туалети раптом опинилися за кордоном. З цього приводу в селі досі жартують.
У цей день пращури сіяли льон і огірки
Ми потрапили в село на День святих Костянтина та Олени. У цей день, за розповідями селян, пращури сіяли льон та огірки і проводили обряд на добрий врожай. Сіяли і примовляли: «Олені – льон, Костянтину – огірки».
У Червоному зараз мешкає лише один Костянтин, але свято усе одно відзначили. Чоловіки наварили казан курбану, жінки напекли пирогів, на столі були червоне вино і кринична вода. Тости піднімали за добрий урожай і повні криниці.
На жаль, у селі багато занедбаних домівок. На більшості вказані дати будівництва – 1966-1968 роки. У ті часи в Червоному був великий колгосп, який допомагав працівникам будувати домівки. Зараз вони ніби вросли в землю, поросли кущами, їхні дахи покосилися. Зате майже біля кожної домівки збереглися криниці.
Навчили переселенців болгарським традиціям
Коли в Червоному закрили школу, а потім дитсадок, керівництво Буджацької громади реконструювало будівлі під Будинок милосердя для переселенців і одиноких літніх людей. Так до села приїхали 25 нових мешканців.
До Вознесенки з Червоного – вісім кілометрів бездоріжжя. Тому рейсові автобуси сюди не ходять.
Школярі їздять на навчання в Євгенівський ліцей і Новодолинську гімназію шкільним автобусом. Дошколят батьки зранку ведуть на зупинку, де передають виховательці дитсадка Юлії Кузук, яка везе їх шкільним автобусом у Вознесенку.
Клуб у селі через пожежу минулого року зачинений, але культурне життя не припиняється – ним жваво керує Тетяна Кєлєш.
– Великі заходи ми не проводимо, але народні свята відзначаємо, – розповідає Тетяна. – Після того як в нас з’явився Будинок милосердя, залучаємо до них його мешканців. На Великдень робили майстер-клас із розпису писанок, на день вишиванки – з вишивки.
Участь у заходах беруть і діти, і старенькі.
– Ми завжди святкуємо народні свята «Трифон Зарізан» і «Бабін день». Навчили цим традиціям і переселенців з Донбасу і Херсона. Їм дивно було, але сподобалося, – каже Тетяна Кєлєш.
Є у селі і бібліотека. Мешканцям Будинку милосердя, яким тяжко ходити, бібліотекарка Тетяна Заблудова приносить книжки сама.
Що селян турбує найбільше?
– Дуже боюся, що як стане погано, мене до лікарні не довезуть, – зітхає місцева бабуся.
Віддаленість від лікарні – найбільша проблема селян. Але червоненцям, як вони самі кажуть, пощастило: «У нас є своя фельдшерка».
Майже десять років працює у ФАПі медсестра сімейної медицини Ела Коваржик. У ФАПі не так давно зроблено ремонт, порядок тут підтримує молодша медсестра Алла Смотеско. Є усе необхідне для надання первинної медичної допомоги.
– Єдине, чого не вистачає, – аптеки. У нас є медикаменти, що ми отримали через благодійні фонди, але цього замало. Щоб зробити аптеку на базі ФАПу, потрібен касовий апарат. А поки що доводиться їздити за ліками в Буджак чи Бессарабське, – розповіла Ела Коваржик.
Червоненські оптимісти
Працює в селі і крамниця-кав’ярня. Тут продають продукти, овочі, «кондитерку», напої, є відділ «Усе для дому». У крамниці можна поласувати тістечками та випити каву. Обслуговує покупців Іванна Ангєлова, до речі, мама п’ятьох вже дорослих дітей і бабуся одинадцяти онуків.
– Займатися бізнесом в селі під час війни тяжкувато. Багато молоді виїхало, а пенсіонери ледве зводять кінці з кінцями. Через бездоріжжя постачальники не хочуть нам возити товар, тому робимо це самі. Проте все одно не здаємося – треба ж людям десь продукти купувати. Нічого, червоненці – оптимісти, ми віримо, що війна закінчиться і ті, хто поїхав, – повернуться, – впевнена Іванна.
Історична довідка: Червоне
- За версією місцевих, село було засноване в 1828-1830 роках.
- Перші поселенці були з воєводства Валахія, Трансільванії і Молдови.
- Перша назва села – Міхай, на честь воєводи Міхая Хороброго.
- У 1945 році село перейменували в Червоне.
- До 1963 року Червоне входило до складу Бородінського району, потім – до Тарутинського.
Читайте також: Озеро з лебедями, порожні хати і три учні у школі: чим живе село на Одещині
До Єлизаветівки – за бринзою
Шлях до Єлизаветівки Богданівського старостату Буджацької громади здебільшого проїзний: спуск до повороту на село перед війною встигли відремонтувати.
З села на Одесу їде автобус, а тричі на тиждень місцевим маршрутом можна доїхати до Бессарабського.
У селі мешкають болгари, українці, молдавани. Але розмовляють усі, як самі кажуть, «на суржику».
Єлизаветівці дуже роботящі, мабуть, від пращурів-чабанів їм передалась любов до скотарства. Більшість родин тримають корів, займаються вівчарством. Є мешканці, які мають по триста голів овець і сотню кіз. Отже і бринзи тут виробляють вдосталь. Тож, якщо хочете скуштувати справжню овечу чи козячу бринзу, зроблені за місцевою технологією, то вам саме сюди.
Для молоді перспектив немає
На старому дитячому майданчику ми зустрілися зі Світланою, мамою дошколят.
– У нас добре село, але людей з кожним роком стає все менше – зараз десь сто двадцять мешкають. Проблема не тільки у війні, а й у тому, що село стає непридатним для життя. Школа і садок закриті, ФАП є, але там немає медсестри. Санітарка Тамара Сагурська підтримує в ньому лад, та чим вона може допомогти? Дороги в селі розбиті – «швидка» не може проїхати, освітлення немає. Добре, що перед війною зробили водопровід і тепер в нас є вода. А так, для молоді тут жодних перспектив, хіба що фермерством займатися, – зітхає жінка.
26 школярів і п’ятеро дошколят їздять шкільним автобусом в Богданівську школу та садок.
«Якщо потрібна допомога – в біді не кинуть»
В селі поки що працює клуб. Галина Ревенко в ньому і директор, і художній керівник.
– Люди наші дружні. Вирішили, наприклад, встановити поклонний хрест, то всі скинулися і зробили. До участі в заходах залучаю здебільшого школярів, у дорослих роботи вистачає. Найактивніші жінки – Людмила Звягінцева, Тетяна Бугаєнко і Тамара Загурська – і за порядком в селі слідкують, і в концертах беруть участь.
Більшість селян займаються фермерством, чоловіки працюють механізаторами, водіями в сільгосппідприємстві.
– Три фермери – Олександр Гроссу, Петро Личак, Іван Майдан – завжди допомагають організовувати свята. Наші люди небайдужі одне до одного, якщо комусь потрібна допомога, в біді не кинуть, – запевняє Галина Ревенко.
У крамниці продають все і пишуть «на олівець»
В центрі Єлизаветівки вже понад п’ятнадцять років працює єдина крамниця-кав’ярня підприємця Олександра Гроссу. Тут продається все – від продуктів до побутової техніки. Продавчиня Марія Гараба – мама восьми дітей та бабуся одинадцяти онуків – і каву робить на будь-який смак.
– Продукти, хліб до нас привозять щодня. Холодильні вітрини працюють, тож завжди все свіженьке. Життя зараз непросте, то іноді доводиться записувати «на олівець». Але в Єлизаветівці це єдина крамниця, де люди можуть придбати найнеобхідніше, – каже Марія.
Так і живуть два села – Червоне та Єлизаветівка – з надією, що життя в селах відновиться, люди повернуться, а зачинені школи і садочки знов наповняться дитячим гомоном.
Історична довідка: Єлизаветівка
- На пасовищах в цій місцевості у 1834 році оселилися чабани. Цей рік можна вважати датою заснування села.
- Першими поселенцями були переважно молдавани.
- Перша назва поселення – Гура-Вейлор (що у вільному перекладі означає «гора тих, хто не знає жаху»).
- Пізніше назву скоротили до Гурове. Місцеві досі так називають село.
- У 1945 році його було перейменовано у Єлизаветівку.
Цифра
Населення Червоного та Єлизаветівки за останні двадцять років скоротилося втричі: якщо раніше у кожному селі мешкали до 600 селян, то зараз немає і 150.
Читайте також:
