Чому зник Якір і до чого тут Рабін
До середини 90-х вулиця носила ім’я Йони Якіра — радянського військового діяча. У межах переосмислення радянського минулого міська влада вирішила прибрати ім’я командарма з карти міста. Вибір нової назви припав на людину, чиє коріння було тісно пов’язане з нашим регіоном.
Іцхак Рабін — п’ятий прем’єр-міністр Ізраїлю та лауреат Нобелівської премії миру. Але для одеситів він насамперед «свій». Його мати, Роза Коен, тривалий час жила в Одесі перед еміграцією.
У 1996 році Одеса стала першим містом у світі за межами Ізраїлю, яке увічнило пам’ять убитого політика, назвавши на його честь вулицю.
Перейменування було особистою ініціативою тодішнього мера Едуарда Гурвіца. Це був не просто демонтаж радянського імені, а геополітичний жест. Одеса першою у світі (за межами Ізраїлю) відреагувала на вбивство Рабіна, що підкреслило статус міста як «вільного порту» і космополітичного центру.
Цікавий факт: в Одесі закріпилася повна форма імені — Іцхака Рабіна, а не просто Рабіна. Це рідкість для міських назв.
***
Пам’ять на імена
“Что в имени тебе моем?
Оно умрет, как шум печальный
Волны, плеснувшей в берег дальний,
Как звук ночной в лесу глухом.”
Категорично був неправий автор цих рядків — поет Пушкін! Імена людей і “людей”, що увійшли в Історію, не повинні вмирати. Їх слід пам’ятати! Ну хіба хтось при здоровому глузді може собі уявити, що протягом щонайменше найближчих 100 років у нас буде забуте ім’я “Володимир Володимирович Путін”!? Його слід пам’ятати! Пам’ятати й проклинати! Щодня! Щогодини! Щохвилини! І навчити цього дітей та онуків! І заповісти це правнукам!
Ось і сьогодні ми згадаємо два імені, що назавжди увійшли в топоніміку Одеси. Це Хаджибейський район міста, який до перейменування був МалинОвським. Чому роблю наголос? Нещодавно в Мережі натрапив на дівчину, яка корчила із себе журналістку і розумувала з приводу МалІновського району. Видно, на думці у неї — малІновка, це непогана настоянка, правда, градусів замало, але ж МалинОвський — це, як-не-як, був маршал Радянського Союзу.
Так ось, була в цьому районі вул. Якіра, а тепер вона — Іцхака Рабіна. Нагадаю читачам, що на нашому сайті вже були публікації про “господарів” цієї вулиці, але зараз, як мені здається, вдалося “накопати” настільки цікаві дані про цих людей та їхні долі, що раніше не згадувалися, що я вирішив повернутися “на цю вулицю”.
Погодьтеся, ну як можна СЬОГОДНІ, розповідаючи про лауреата Нобелівської премії миру Рабіна, який загинув через те, що домігся у своєму вибуховому регіоні нехай хиткого, але все ж таки миру, не згадати про нинішнього заокеанського прохача цієї премії, який запевняє, що зупинив не одну війну, а штук десять!? А може й більше, він сам не знає. Причому, зовсім “маленьку, незначну” війнушку ерефії проти України він ніби не помічає.
Якою людиною був Йона Якір
Йона Еммануїлович Якір (1896-1937) — воєначальник часів Громадянської війни, великий радянський військовий діяч, командарм 1-го рангу, командував Київським військовим округом. Народився в Кишиневі, в сім’ї аптекаря. Навчався в Базельському університеті, потім — у Харківському технологічному, але і там, і там був відрахований за академічну неуспішність. З 1915 р. по 1916-й працював слюсарем на заводі сільгоспмашин в Одесі (завод Гена).
До революції був поза політикою, потім вступив до партії більшовиків. З січня 1918 р. — у Червоній армії, відразу потрапив на командні посади, з жовтня 1918 р. — він уже член Реввійськради армії. З 1918-го по 1919-й р. — керував групою червоних військ проти донських козаків, які не визнали радянську владу. Видав наказ про знищення насамперед тих, у кого знайдуть зброю, або у кого в господарстві — більше однієї корови та більше двох коней.
Його реалізації завадив Будьонний, який розумів, що це лише піділлє олії у вогонь повстання. У 1920 р. Якір командував дивізією на польському фронті, висунув «ідею» використовувати в каральних акціях проти мирного населення китайські загони і сам створив такий загін — 530 осіб. Вони не брали полонених і виконували будь-які накази — аж до спалення людей живцем цілими сім’ями.
Розраховувався з китайськими «інтернаціоналістами» Якір за рахунок пограбування населення тих місць, де перебував цей загін. Гроші відправляв навіть рідним «інтернаціоналістів», нерідко навіть відправляв тіла вбитих до Китаю. Після Громадянської війни мав ріст по військовій службі та по партійній лінії. Був делегатом 9-ти з’їздів КП(б) України. Зрозуміло, у 1937-му йому за все вищезазначене традиційно “віддячили”: він був заарештований як шпигун і “ворог народу”. Розстріляли його влітку того ж року, наступного дня після рішення “суду”.
Для повноти картини не можна не розповісти про долі його найближчих і не дуже родичів. Того ж року розстріляли його брата Моріса (1902-1937) — воєнінженера 3-го рангу. Його сестра Ізабелла 10 років провела в таборах “сонячного Магадана”. Розстріляли всіх родичів чоловіка сестри.
Дружину Йони Якіра заарештували в 1938-му, засудили в 1939-му, вона провела 18 років за колючим дротом. Його двоюрідний брат Яків Меєрзон народився, мабуть, під щасливою зіркою (1899—1985). Це радянський лікар-хірург, трансфузіолог, творець першого вітчизняного кровозамінника.
Його тоді звинуватили в підготовці замаху на Сталіна, але термін він отримав “усього” 10-річний. Причому на Колимі він продовжував працювати хірургом. У 1947 році він був звільнений і відправлений на спецпоселення в тих самих краях. Був повторно заарештований у 1949 році і утримувався пів року в слідчій в’язниці, потім знову жив у спецпоселенні.
Син “героя” нашої публікації — Петро Йонович Якір (1923—1982) — загалом відбув 17 років у таборах. У 1937 році Петра заарештували за звинуваченням в “організації кінної банди” і засудили до 5 років ув’язнення як «соціально-небезпечного елемента».
У колонії для малолітніх злочинців він пробув до 1942 року. Потім був призваний до армії, направлений у фронтову розвідку. У 1944-му знову заарештували і в 1945-му засудили до 8 років, звинувативши в контрреволюційній пропаганді та розголошенні державної таємниці. Термін відбував (1945—1953) у Красноярському краї.
З настанням «хрущовської відлиги» для Петра відкрилися нові можливості. Закінчив виш у 1962 році, влаштувався на роботу в Інститут історії АН СРСР, навчався там же в аспірантурі. Починаючи з 1966 року Якір спільно з дисидентами виступив із різкою критикою брежнєвського курсу на згортання десталінізації.
У січні 1968 року Якір та інші дисиденти підписали звернення «До діячів науки, культури, мистецтва» з протестом проти ресталінізації та переслідування інакомислячих. Закінчилося це тим, що у 1972 році Якіра заарештували. Впаяли йому 3 роки ув’язнення і 3 роки заслання.
У 1974 р. Петру Якіру дозволили повернутися до москви, після чого він більше не брав участі в громадській діяльності. За свідченням його доньки Ірини, після звільнення “він почав ще більше пити і помер у 1982 році від цирозу печінки”.
Увага! «Одеське життя» підготувала для своїх читачів Повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлено). Сподіваємося, він буде вам корисним.
Іцхак Рабін: українське коріння нобелівського лауреата
Іцхак Рабін (1922-1995 рр.) Він загинув, як і Йона Якір, від кулі. Тільки Якіра розстріляли, а Рабіна застрелили. Рабін народився в Єрусалимі, коли територія перебувала під британським управлінням. Він став першим прем’єр-міністром Ізраїлю, який народився на цій землі, а не емігрував туди. До речі, батько його родом із Сидоровичів — це село входить до Іванківського району Київської області.
Рабін був державником, великим політиком, знаковим військовим діячем, двічі прем’єр-міністром Ізраїлю. Нагадаємо, це був ізраїльський політичний, державний і військовий діяч, п’ятий і одинадцятий прем’єр-міністр Ізраїлю (1974—1977, 1992—1995). Лауреат Нобелівської премії миру (1994).
Вельми пікантний збіг: на політичній арені світу зараз панує “рудий ріелтор”, який теж посів посаду глави своєї держави вдруге. Він бездарно косить під миротворця і аж окропом піниться від неприхованого бажання теж стати лауреатом Нобелівської премії Миру.
Але до Рабіна йому, “як до Києва рАчки”. Під час Шестиденної війни 40-річний Рабін (генералом він став у 33) був начальником Генштабу армії і саме він відіграв ключову роль у стрімкій перемозі Ізраїлю над кількома арабськими країнами.
А до цього грамотно командував бойовими операціями ізраїльтян у війні 1948-49 років. І взагалі він з 1941 року, у віці 19 років добровільно мобілізувався в особливий бойовий загін, у 1945 році став заступником командира батальйону.
Нинішній же “володар кілець” у своїх військових операціях бовтається, як “це саме” в ополонці, і мало хто і з політиків, і з військових різних країн і континентів розуміє, чого ж домагається цей горе-стратег.
Іцхак Рабін мудро зауважив, що «мир укладають не з друзями, а з ворогами». Нинішній же претендент на Премію миру вже не раз демонстрував майстер-клас у тому, як можна зробити ВСІХ соратників і друзів колишніми друзями, а ворогів ощасливити абсолютно неадекватними вчинками, що полегшують їм життя.
Рабін нерухомістю не спекулював. Після військової кар’єри він занурився в політику, був послом у США, потім став прем’єром. Питанням №1, на рівні шекспірівського “бути чи не бути?”, для його країни тоді (втім, як і зараз) були відносини з Палестиною.
Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х загострилася боротьба палестинців “за звільнення від ізраїльської окупації”. Міністр оборони Рабін демонстрував повну “жерсть”, але, будучи політиком, а не ріелтором, він зміг зрозуміти, що кінця цьому не буде.
Тому, ставши прем’єром, він змінив ситуацію. У 1993 році Рабін отримав листа від лідера Організації визволення Палестини Ясіра Арафата, в якому той відмовлявсь від насильства і офіційно заявив про визнання своєю організацією Ізраїлю. Того ж дня Рабін надіслав Арафату відповідь, у якій офіційно оголосив про визнання Ізраїлем ОВП.
Була створена Палестинська автономія, якій передали частковий контроль над частиною території сектора Гази і Західного берега річки Йордан. Символом став момент, коли Рабін і Арафат потиснули один одному руки — для Рабіна, за його спогадами, це було дуже непросто психологічно.
Угоди з ОВП призвели до роздвоєння іміджу Рабіна в ізраїльському суспільстві: одні вважали його героєм за прагнення до миру і сміливі політичні кроки, інші — зрадником. Не було єдності і у палестинців, Арафат не контролював усіх: частина палестинців підтримувала мир, частина вважала його зрадником.
Після підписання угод мир не настав «як за помахом чарівної палички». Радикальні групи намагалися його зірвати: з боку палестинців — атаки організацій на кшталт ХАМАС, з боку ізраїльтян — напади радикальних поселенців. Важливо знати, що тоді домовилися лише про проміжні кроки, але не вирішили головного: статус Єрусалима, кордони, єврейські поселення, палестинські біженці. Це була ніби «відстрочка конфлікту», а не його вирішення.
Доводиться зазначити, що все вищесказане про крихкість миру між Ізраїлем та палестинцями може стати основою для ваших, читачі, роздумів про майбутні відносини України та не богом, а дияволом підсунутого їй сусіда — рашки.
А Іцхаку Рабіну цей мир, який, на жаль, зрештою так і не відбувся, приніс загибель. 4 листопада 1995 року, коли після виступу в Тель-Авіві на багатотисячному мітингу на підтримку миру Рабін підходив до своєї машини, у нього тричі стріляли.
Убивця, Ігаль Амір, релігійний студент, пояснив свої дії тим, що захищав народ Ізраїлю від угод з арабами. Отримав він довічне + ще 14 років. Слід розуміти, що після того, як він «склеїть ласти», поліетиленовий мішок з його трупом ще 14 років зберігатиметься в тюремному холодильнику. Що ж, таку саму долю давайте побажаємо всім організаторам нинішнього терору росії щодо нас.
Читайте також:
- Рішення, що випередило декомунізацію: як вулиця Орджонікідзе в Одесі стала Розумовською
- Чому в Одесі провулок Матросова перейменували на Лобановського
Валерій БОЯНЖУ, Херсон-Одеса
