Ключові моменти:
- Подружжя з Кодими живе разом понад 43 роки, поєднавши українські та азербайджанські традиції.
- Ариф Іскендеров багато років працював ветеринарним лікарем на Подільщині.
- Їхній син працює на оборону України, донька живе та працює в Німеччині.
- Під час війни родина допомагає військовим і займається волонтерством.
Цей матеріал з’явився після розмови з подружжям Арифом і Людмилою Іскендеровими з міста Кодима Подільського району. Вони згадали, як познайомилися, як родина вчилася поєднувати українські й азербайджанські традиції та що допомогло прожити разом понад чотири десятиліття.
Ариф Іскендеров добре відомий на Подільщині як ветеринарний лікар. У різні роки він очолював Загнітківську ветеринарну дільницю та працював у лабораторіях Кодимської і Балтської ветеринарних лікарень, тож до нього зверталися і власники домашніх тварин, і сільгосппідприємства.
Про родину розповідають і мешканці громади. Постійна покупчиня зооветмагазину Зінаїда Вінницька каже, що до магазину Людмили Іскендерової приходять не лише по ветеринарні препарати, а й за порадою та щирою розмовою.
У родині виросли двоє дітей, які здобули освіту в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова. Сьогодні син працює для оборони України, а донька з родиною живе в Німеччині та допомагає українським військовим. Самі ж Ариф і Людмила від початку повномасштабної війни долучилися до волонтерської допомоги: разом із земляками плетуть маскувальні сітки та передають медикаменти.
Що є найбільшим скарбом для кавказця?
Ариф Сіраджи огли Іскендеров із великого працьовитого роду, де кожен добре знає, що лінь – ключ до бідності. Ариф залюбки навчався у школі, директором якої був його батько.
І змалку засвоїв, що честь роду для кавказця – найбільший скарб. Тож коли Ариф після закінчення з відзнакою школи у селі Шахли Казахського району поїхав вступати до Одеського сільськогосподарського інституту, батьки пишалися сином і були впевнені, що він доб’ється успіху. І він дійсно був одним із найкращих студентів.
Щастя – всупереч волі батьків
Проблема для родини постала тоді, коли Ариф задумав одружитися з українською дівчиною. Батьки були проти української жінки. А коли він все ж одружився, батько сприйняв цю звістку несхвально. Він відмовлявся розуміти сина, який завжди свято беріг традиції азербайджанського роду, що ґрунтуються на повазі до думки старших, суворому дотриманні сімейних традицій, а тепер посмів відступитися від них.
Родина Іскендерових не визнавала українську дружину сина довгих чотири роки. Але зрештою батьки Арифа вирішили познайомитись із Людмилою, і були приємно вражені не тільки її вродою й українською щирістю, а й тим щастям, яке світилося в очах подружжя. Тоді батько й сказав синові: «Бережи дружину, як зіницю ока».
Що ріднить українців та азербайджанців?
У сімейних стосунках Іскендерових закладена філософія азербайджанської народної мудрості: «Де єдність – там життя».
Тут поважаються інтереси кожного, і для прийняття важливого рішення збираються на сімейну раду. Всі члени родини дбайливо зберігають вікові народні традиції.
Ці традиції, що ріднять азербайджанців і українців, тісно переплелися у сім’ї Людмили та Арифа.
– Мені надзвичайно пощастило з чоловіком – він мудрий, добрий, дбайливий. Я з ним щаслива, – ділиться пані Людмила.
– В українців і азербайджанців багато спільного. Це щедрість і гостинність, дружелюбність, шанобливе ставлення до старших, до батьків. Азербайджанська земля, як і українська, надзвичайно родюча. А літопис Азербайджану, як і України, свідчить про навали чужинців впродовж багатьох століть, про історію наших багатостраждальних народів, – проводить паралелі Ариф Іскендеров.
В Азербайджані він робив перші кроки. А тут, на українській землі, зустрів свою долю, збудував дім, виростив сад і хоче, щоб його нащадки мали щасливу долю.
Яке дерево – такі й віти, які батьки – такі й діти
Працелюбність тата і мами передалась дітям. Обоє дітей закінчили школу із золотими медалями, були призерами різноманітних олімпіад, обоє були в числі кращих і в університетах.
Син Сергій закінчив Одеський університет імені Мечникова і працював там десять років. Сьогодні він працює на оборону України.
Дочка Ірина, зять і внук – у Німеччині. Ірина теж закінчила університет імені Мечникова, потім – Китайський національний університет. Тепер трудиться в Німеччині разом із чоловіком і підтримують українських воїнів.
І є у Арифа Сіраджи огли бажання – мати купу онуків, які б збиралися всі за одним столом.
Він згадує своє дитинство, коли матері доводилось варити велику каструлю шурпи, пекти аж 400 коржів на численну родину. Бо аж 24 онуки прибігали до бабусі на обід. І за великим столом всім знаходилося місце.
Арифа-ветлікаря в Кодимі знають всі, хто має тварин
Голова родини працював завідувачем Загнітківської ветеринарної дільниці, пізніше – лабораторії Кодимської і Балтської ветеринарних лікарень. Отже на Подільщині він зазнав доброї слави доброго фахівця з ветмедицини.
Він постійно практикує: оперує, лікує тварин. Його знає кожен, хто має домашнього улюбленця. А керівники сільгосптовариств щиро вдячні йому за не одне збережене стадо.
– Раніше професія ветеринара не була популярною, але з кожним роком вона стає дедалі престижнішою. За кордоном робота ветеринарів дуже високо цінується, – каже Ариф Іскендеров.
Сім’я має нині свою справу – зооветмагазин, який користується попитом. Тут хазяйнує дружина.
– До Людмили в магазин йдемо із задоволенням. Вона обов’язково і порадить, і щиро погомонить із покупцем, – розповідає постійний покупець Зінаїда Вінницька.
«Ми не маємо права опускати руки»
– Серце болить від того горя, яке приніс нам «руській мір». Скільки забрала життів війна – дорослих і юних, скільки ненароджено дітей, скільки воїнів на інвалідних візках. Тому ми не маємо права опускати руки, а повинні допомагати наближати перемогу, – каже Ариф.
Тож разом із дружиною вони з самого початку великої війни у волонтерських лавах. Допомагають плести сітки, купують медичні препарати і мріють про те, як після закінчення війни зберуться всією родиною, в якій тісно переплетені коріння азербайджанського і українського роду.
Раніше ми розповідали історію волонтерки з Балти, у якої на фронті чоловік і сини.
Нагадаємо ще й розповідь про козацького генерала та фельдшерку, коли дружина врятувала чоловіка від коронавірусу.
Читайте також: Народилася в день його полону: нацгвардієць з Одещини вперше обійняв доньку після 4 років неволі
