Ключові моменти:
- У Буджацькій та Бессарабській громадах офіційно зареєстровано понад тисячу переселенців, значна частина з яких — люди похилого віку
- Літні ВПО живуть у гуртожитках, будинках милосердя або соціальних установах, часто без підтримки родини та з мінімальними доходами
- Частина переселенців невдовзі отримає квартири у реконструйованому будинку в селі Соборне за підтримки благодійного фонду «Карітас»
- Люди, які пережили втрату житла, інсульти, смерть близьких та евакуацію, найбільше бояться залишитися на старість самотніми
Проблема адаптації літніх переселенців стає дедалі гострішою для громад Одещини. За даними місцевих органів соцзахисту, лише у Буджацькій та Бессарабській громадах зареєстровано понад 1100 внутрішньо переміщених осіб, серед яких багато людей поважного віку.
Журналістка «Одеського життя» Юлія Валієва поспілкувалася з переселенцями, працівниками будинків милосердя, соціальних служб та Центру зайнятості, щоб дізнатися, як громади допомагають людям пережити старість у вимушеній евакуації.
Як бути переселенцем у старшому віці?
На території колишнього Тарутинського району зареєстровані близько тисячі вимушених переселенців. Війна змусила цих людей покинути рідні місця і почати життя заново. Більшість втратили не лише житло, а й зв’язок з рідними.
Кожен з них переживає болючий психологічний стрес. Працездатні переселенці адаптуються легше – вони знайшли роботу, влаштували дітей в навчальні заклади, декому вдається придбати житло. Гірше за все – людям пенсійного віку. Вони змушені зустрічати старість в чужій місцевості, без рідних, друзів і в невизначеності майбутнього. Саме про них та їхнє життя на новому місці розповідає «Одеське життя».
Дядя Коля розводить квіти
У Буджацькій громаді переселенці поважного віку знайшли прихисток у двох місцях – в Буджацькому гуртожитку підвищеної комфортності та Будинку милосердя в селі Червоне Вознесенського старостату.
Ще на початку великої війни Буджацька селищна рада створила в гуртожитку зручні умови для переселенців – готельні номери з обладнаною кухнею. До цього року їх годували безкоштовними обідами. Тепер за обід вони сплачують 60 гривень.
– Зараз у нас мешкають десять переселенців, – розповідає Ольга Таріца, адміністраторка. – З місцевими вони не дуже спілкуються, більше між собою. Взагалі сприймають це як тимчасове явище. Проживання в гуртожитку безкоштовне, комунальні послуги сплачує громада. Ніхто з його мешканців не працює і не шукає роботу.
– Люди не хочуть обживатися тут, живуть на валізах, ніби їм завтра знову доведеться кудись їхати, – каже пані Ольга. – Хоча в нас є дядя Коля з Донецької області, який мешкає тут вже три роки, то він розвів квіти у себе в кімнаті, придбав телевізор. Його місто розбомбили і повертатися йому нікуди, отже дядя Коля налаштований доживати свій вік у Буджаку.
«Старенькі сподіваються, що колись їх заберуть діти»
Будинок милосердя у Червоному відкрили під час війни. Тут також зроблено окремі номери, в яких є телевізори, меблі. Тут налагоджене чотирьохразове харчування. У будинку мешкають вісім переселенців.
– Ці люди психологічно травмовані, і вони пристосовуються до обставин, хто як може. Найстаршій, Лідії Бондаренко, виповнилося вісімдесят років. Людина вона творча – пише вірші, – розповідає Дем’ян Ангєлов, керівник Будинку милосердя.
Тут влаштовують поетичні вечори, на свята накривають столи, вітають з днями народження, школярі влаштовують концерти. Але…
– Старенькі сподіваються, що колись їх заберуть до себе діти. За весь час, правда, лише одне подружжя забрала дочка. Іноді не витримують люди, зриваються, їдуть у пошуках кращого життя. Один наш підопічний виїхав в Німеччину, побув там кілька місяців, але потім повернувся назад.
Умови добрі, село тихе, погано лише те, що у негоду сюди неможливо доїхати. «Швидка» також не приїздить.
– У нас працює Ела Коваржик, медсестра сімейної медицини, вона завжди біжить на допомогу. Але люди старенькі, їм часто потрібен лікар. Тоді шукаю трактор і везу до лікарні, – пояснює Дем’ян Ангєлов.
Весь смуток – в декількох словах
Таїсія Лозова – переселенка з Бахмута Донецької області:
– Я мала двокімнатну квартиру в Бахмуті, її розбомбили. Через переживання в мене стався інсульт, потім інфаркт, і дочка забрала мене до себе в Польщу. Вона поставила мене на ноги, але довго мешкати з її родиною я не змогла – сваха сказала, що дітей об’їдаю, тож і вирішила поїхати. Зв’язалася з волонтерами, вони запропонували мені цей Будинок милосердя. Село тут гарне, люди хороші, персонал уважний – мене все влаштовує. Єдине, що доводиться жити в кімнаті ще з однією жінкою, а так хочеться іноді побути на самоті. Сумно і те, що якщо помру, то поховають мене тут і навряд чи діти зможуть приїхати до мене. Тому намагаюся триматися, гоню погані думки, читаю, гуляю і мрію обійняти своїх дітей, онуків, – зітхає Тая.
Тамара Ваганова переїхала з Херсону разом із сусідами – Галиною і Валерієм Данільчуками. На жаль, вони померли і Тамара залишилася на самоті.
– Будинок наш в Херсоні розбомбили. Спочатку я мешкала в гуртожитку в Буджаку, а потім, коли мої друзі померли, мені запропонували переїхати сюди. Мої син, чоловік, сестра – всі померли. Я залишилася зовсім одна. Хотіла би мати на старості якийсь свій куточок, але грошей немає. А компенсацію за втрачене житло не дають, хоча заяву подала давно. Маю пенсію і дві тисячі гривень допомоги як ВПО. Але на руки отримую 1217 гривень, решта йде за утримання в Будинку милосердя. Цих грошей ледь-ледь на ліки вистачає, – розповіла пані Тамара.
В очікуванні власної квартири
У Бессарабському будинку для людей поважного віку також мешкають переселенці. Але скоро вони переїдуть у власне житло – у селі Соборне завдяки благодійному фонду «Карітас» завершено реконструкцію п’ятиповерхівки. Сімдесят переселенців незабаром отримають ордери на облаштовані меблями, кухнею, побутовою технікою дво- або трикімнатні квартири.
– Я вже й не сподівалася, що в мене буде власне житло, – розповідає Ірина Осадча, переселенка з Мирнограда Донецької області. – Дім, в якому я мешкала, розбомбили. Мене насилу витягли. Мій син воює на Запорізькому напрямку і я так переживала, що йому не буде куди після війни повернутися, а тут таке щастя – у нас буде квартира. Торік він приїздив у відпустку, йому тут сподобалося. Тепер мені буде де чекати мого Євгена.
Алла Бурмістрова в Будинку для літніх людей мешкає разом із чоловіком Веніаміном, який після чергового інсульту прикутий до ліжка. Аллі – вісімдесят років, її чоловіку – дев’яносто. Вони приїхали із Костянтинівки Донецької області.
– У нас був гарний дім – не залишилося нічого. Під час бомбардування загинув наш онук. Зять зник безвісти. Дочка виїхала за кордон. Я щодня плачу. Хоча нам вже нічого не страшно – найстрашніше ми вже бачили. Не хочеться лише старість одній зустрічати. От і сподіваюсь, що отримаємо квартиру і дочка повернеться, буде поруч із нами.
Людмила Міхальцова змушена була переселитися з Херсонської області. Дочка Людмили Юлія виїхала в Дніпро, мешкає в гуртожитку.
– У мене згоріло все, навіть документи, – каже Людмила. – Все моє життя вмістилося в одну валізу. Компенсації від держави за втрату житла не отримала. Спасибі волонтерам, допомогли відновити документи, дали одежу. Усе, що зараз маю, – чуже. Будинок тут гарний, чистий, персонал уважний, і годують смачно – навіть холодець, олів’є, запечену рибу готують, пироги печуть. Але хочеться мати власне житло, може, тоді й донька до мене переїде.
Чим допомагають у громадах?
Буджацька і Бессарабська громади опікуються переселенцями постійно. Співпрацюють з благодійними фондами, допомагають працевлаштуватися, реалізують соціальні ініціативи.
– Громада повністю утримує вісімнадцять переселенців, які мешкають в Будинку для людей поважного віку, – розповіла Ганна Стоянова, начальник відділу соцзахисту Бессарабської селищної ради. – Надаємо матеріальну допомогу, забезпечуємо твердим паливом, допомагаємо з похованням. Частина переселенців приїхали до рідних і житлом забезпечені, а ті, хто його не мають, у червні-липні отримають квартири у Соборному.
За словами Наталі Шеріф, головного спеціаліста відділу соцзахисту Буджацької громади, селищна рада також допомагає твердим паливом, надає грошову допомогу на лікування, придбання ліків, поховання тощо. Минулого року родині переселенця – лікаря Вадима Луценка – громада відремонтувала та обладнала квартиру в Буджаку.
– Переселенці можуть стати на облік до Центру зайнятості та майже рік отримувати виплати, поки шукають роботу, – роз’яснює Людмила Крамчанінова, керівниця Бессарабської філії Центру зайнятості. – Крім цього, ми надаємо ваучери на суму 32 300 гривень на перекваліфікацію або підвищення кваліфікації.
До речі, переселенців тут охоче беруть на роботу підприємці, фермери, адже за працевлаштованого ВПО організація отримує компенсацію зарплати і податків протягом року.
– Кому справді важко – це стареньким. Працювати вони не можуть, пенсії невеликі, і всі відірвані від рідних. Переконана, що держава, громади найперше мають дбати про них, – підкреслила пані Людмила.
Нещодавно Буджацька громада уклала домовленість із благодійною організацією «Карітас» про реконструкцію будівлі в селі Лісне під житло для переселенців, в якому зроблять сім квартир.
Цифра
- У Бессарабський громаді зареєстровано 753 переселенці, фактично проживає 462 – частина виїхала за місцем роботи.
- У Буджацькій громаді зареєстровано 380 переселенців, фактично мешкає 96.
Раніше ми розповідали як замість дитсадка на Одещині з’явився прихисток для переселенців.
Нагадаймо й про те, як під Одесою евакуйований до Одеси дитбудинок залишили без допомоги.
