Одеса вже не та, все з ніг на голову, от колись, понаїхали… Доволі стандартний набір фраз, який чують нові мешканці та гості міста. Хоча критики нової Одеси забувають, що саме ті, хто «понаєхі», й були творцями міської культури, традицій, архітектури – усього того, за що місцеві автохтони так люблять своє місто.
Я не знаю, якою Одеса була багато років тому і не розумію вислову «справжня Одеса». Для мене вона справжня і неповторна щомиті, як неповторний і той момент, коли я потрапила сюди вперше.
«Ціла Одеса і півострів Крим»
«Ласкаво просимо до міста-героя Одеси» і величезний синьо-жовтий прапор – це перше, що впало у вічі пасажирам потягу «Сімферополь – Одеса» 6 квітня 2014-го, серед яких була і я. «Я – вдома, я – в Україні» – моя перша думка, а перша дія – потік сліз, котрий я стримувала у Криму протягом декількох місяців, пообіцявши собі, що російські окупанти їх не побачать.
Хоча і дому у звичному розумінні ні в кого з нас тоді не було, і приналежність Одеси до української ідентичності ще не раз викликатиме сумніви, я відчувала, що тут реалізувати сценарій Крим-2 навряд чи вдасться, втім, як і довго тужити.
Читайте також: Одесі пророкують долю Криму і Донбасу
Нас, кримчан, того ж вечора ласкаво прихистив один з корпусів санаторію «Куяльник». Наступного ранку знайомство з містом я розпочала з громадського транспорту.
Де знаходиться сьома задня?
– Сьома задня, – штовхаючи мене у бік, звертається пасажир маршрутного таксі, що стоїть поруч.
– Вибачте, чия сьома задня? – перепитую я здивовано. Навколо сміх, а найближчий дідусь, посміхаючись, промовляє:
– Такі ви приживетесь в Одесі.
Хто б що не казав, але те, що в Одесі дорогу слід перепитувати тричі, я зрозуміла майже одразу, щойно вийшовши з маршрутки. Саме після третьої, цього разу правильної відповіді, я з подругою нарешті прямую до будівлі Головпоштамту у супроводі колоритного «одеського дідуся», котрий будь-що хотів нас провести. Зупиняючись біля кожного будинку, ми вислуховуємо коротеньку лекцію з топоніміки, міських звичаїв та рецептів «одеської кухні».
– Дівчатка, ну шо ви переживаєте, Крим, Крим, – він же півострів, а Одеса – вона ж ціла! Ціле завжди краще, ніж половина! Я що, неправду говорю? – На таку тираду й вираз обличчя нашого супутника не відреагувати сміхом було нереально.
Знайомство зі знаменитим Привозом
Зворотним шляхом ми прямуємо до місця, про яке чув кожен мешканець нашої країни, навіть той, який ніколи не бував в Одесі.
Привоз. Галасливе, строкате, цікаве, різноманітне, веселе (особливо коли в тебе крадуть останні гривні), «чесне» – про що тобі нагадують таблички з написами «точный вес» – усе це разом справляє неповторне враження. Придбати якісну і дешевшу, ніж в інших місцях, продукцію на Привозі – це ціле мистецтво, якому я вчилася не один місяць. І хоча зараз завдяки різним супермаркетам поруч із будинком можна придбати практично все, я продовжую їздити на Привоз не так за продуктами, як за враженнями і настроєм. Продавчині, які змагаються з покупцями у мистецтві торгу, інтелігентна лайка, рекламні слогани й вислови продавчинь, що не снилися найкреативнішим менеджерам: «вашей наглости даже раки не выдержали, покраснели», «скумбрия, пока не уставшая», «не мните персики, это вам не Кардашьян», «не берете, так хоть попробуйте и похвалите», «мне стыдно за ваш взгляд на мои креветки» – лишають по собі спогади, які виринатимуть у пам’яті у скрутні часи.
Читайте також: Окупація Криму: як склалася доля українських військових, які не зрадили присязі
Неповторні одесити: як зустріли кримчан у 2014-му
У найближчі кілька тижнів ми знайомилися з красою куяльницьких краєвидів, репертуаром міських театрів і… людьми. Саме вони того буремного 2014-го повернули мені віру в людяність, доброту й патріотизм. Що в «Куяльнику» мешкають кримчани, тоді не знав хіба що лінивий до новин одесит. Щовечора, повертаючись до номера, я перший і останній раз у житті бачила незнайомих людей, котрі приносили якісь речі, дитячі памперси, квитки в кіно, посуд, теплі ковдри тощо. Особливо мені врізалася у пам’ять бабуся, котра торохкочучи кравчучкою, йшла з домашньою консервацією для наших військових і довго вибачалася, що, на жаль, вона більше нічого не має.
Але вона, як і сотні інших одеситів, мала набагато більше: щиру душу, доброту та повагу до наших захисників. І саме за це я люблю мій новий дім – за відданих людей, на яких можна завжди покластися у скрутну хвилину.
З днем народження, місто щирих людей, ласкавого моря та незгасаючого гумору!
Кохання не з першого погляду
— Ооо… сідайте зручніше! — кажу я, коли розповідаю цей славнозвісний епізод мого життя. Він вже став легендою і посідає поважне місце у розповідях про моє тепле та голе (так, саме так!) знайомство з Одесою.
До Одеси я приїхала не лише як переселенка з українського Севастополя, а й як «студентка звичайна» до мами в гості (такої ж переселенки з Криму). І якщо ви чекаєте, що я зараз почну розповідати про те, як з першого погляду закохалась в Одесу, так такі нє… Зустріла мене Одеса-мама своєрідно.
Що найперше роблять студенти з інших міст, коли приїздять до Одеси? Звісно, йдуть на пляж! Разом з другом ми біжимо за теплими хвилями та південною засмагою! Прекрасний день, настрій – що треба, водичка тепла, на навчання ще не скоро. Спраглі до солоних бризків, добрих півтори години ми насолоджувались морем. Трішки посинілі, але щасливі, сміючись, починаємо шукати, де ж наші пляжні рушники? Посмішки поступово щезають з наших донедавна щасливих облич і ми розуміємо, що в нас вкрали все!
І тепер ми багатії – у кожного по купальному костюму.
Найнеприємніше, що, крім речей і телефонів, щезли наші документи. Навіщо брати документи на пляж, запитаєте ви. Просто у переселенців своя логіка, документи поруч повинні бути завжди, адже ти ніколи не знаєш, коли доведеться тікати. Стою я гарна, босонога, в купальнику, телефоную мамі з чужого номера і кажу: «Мам, ти тільки не хвилюйся, я в поліції». Зрозуміло, що мама після цих слів не хвилювалася анітрохи. Про що згодом розповіла у яскравих фарбах з використанням не те щоб нецензурної, але й не пестливої лексики.
Квест «відшукай документи» за порадою поліціянтів розпочався з найближчого смітника, саме туди зазвичай злодії викидають поцуплені папери. Замолоду віриш, що навіть злодюжки мають серце й кинуть документи десь поруч. Чи то «крадуни» були безсердечні, чи то ми надто наївні, але нічого нам тоді знайти не вдалося.
Після згаслої надії поволі з наших облич зникала і посмішка. Надвечір стає прохолодно, а наша одежа зігрівала хіба що почуття пристойності. Після знайомства з усіма смітниками у районі кілометра та увібравши в себе деякі їх аромати, ми почали шлях до маминого дому. За годинку вирішили відпочити на найближчій лаві.
Зуби як привід для радості
Назустріч нам йшла, а точніше сказати – пливла жіночка, вік якої вгадати було важко. Проте приналежність до місцевих мешканців стала зрозумілою одразу, як тільки вона почала розмову.
– Деточка, а где же улыбка? Вы же в Одессе – столице хорошего настроения!
– Якого гарного! Речі вкрали, документі вкрали, в поліції ніхто нікого не шукає, шо за бандитське місто…
– Эх, деточка. Печально, но это же не главное. Главное, что пока зубы свои, улыбаться нужно всегда и желательно широко.
Сказати, що ми почали сміятися, це нічого не сказати. Ми реготали так, що деякі перехожі, які раніше лякалися в центрі міста людей у самих тільки купальниках, взагалі стали сперечатися між собою: ми п’яні чи потерпаємо від ще більш тяжких залежностей.
Жіночка неквапливо попливла далі, а я у той момент зрозуміла, що почуття гумору – це така штука, що може врятувати за будь-яких обставин, і в Одесі її єсть. І коли мені стає сумно чи тривожно, я підходжу до дзеркала і посміхаюсь, Богу дякувати, «усіма своїми зубами».
Такі Одеса – місто, що вміє залишити слід у серці. Трохи згодом я закохаюся в її архітектуру та, найголовніше, в її людей – творчих, самобутніх, відкритих і веселих. І це дає мені можливість зростати творчо і крок за кроком відкривати таємниці й загадки вже мого міста.
Будь нам, Одесо, а ми – будемо для тебе. Дякуємо за все, твої нові мешканці!
Ще на тему: Тест на одесита: захоплюючі історії вулиць і назв нашого міста (відео)
