Ключові моменти
- Пожежа почалася після відкриття задраєного трюму з копрой, яка саморозігрілася під час рейсу з Індії.
- Через помилкову команду «поливати всім» вогонь перекинувся на надбудови, повністю знищивши рубку та каюти.
- Судну загрожував вибух: під трюмом із копрой містився танк із 600 тоннами мазуту.
- Лише після трьох діб роботи пожежних, рятувальників і пеногенераторів вдалося взяти вогонь під контроль і стабілізувати судно.
Казка про партизана Бонівура
З великою цікавістю прочитав одразу про три океанські нафтовози путина (якор йому в дупу!), які «оприходували» українські спецслужби. Як кажуть, «гори, гори ясно, щоб не згасло».
А в пам’яті тут же спливло ще одне палаюче судно, моторошна пожежа на якому випала мені побачити в далекому й мирному 1982 році в морпорту рідного Херсона. Горіло воно по-справжньому, і в тій історії було чимало дурного.
Починаючи з назви цього суховантажу — «Партизан Бонівур». Під час Громадянської війни жив-був собі червоний партизан-підпільник Віталій БАНЕВУР. І все б нічого, але якось дорогою до села, де мешкала його «гелфренд», його впіймали білокозаки.
На жаль, хлопець повівся неадекватно і рвонув у втечу «з низького старту». Ага, тікає — наздогнати його! Наздогнали Віталю ворожі вершники й зарубали…
Якось ця сумна історія у Владивостоцькому архіві потрапила на очі місцевому письменнику Дмитру Нагішкіну. Уточню: письменнику-казкарю. До того він був автором збірок казок «Хлопчик Чокчо» (1945), «Амурські казки» (1946), «Хоробрий Азмун» (1949).
Він виявився кон’юнктурником і зрозумів, що батьківщині завжди потрібні герої, і чим більше — тим краще. Он же із далекосхідного партизана Сергія Лазо який герой Громадянської війни вийшов.
Нагішкін узявся до роботи й невдовзі «народив» чергову «казку». Це був роман «Серце Бонівура». Прізвище героя він трохи змінив — так робили багато його колег по письменницькому цеху (Чапаєв і Чепаєв, Маресьєв і Мересьєв тощо). Це давало можливість сказати, якщо що: це роман, а не біографічна повість, тож як написав — так і геніально.
З Бонівуром Нагішкін справді «потрапив у десятку». Його версія долі партизана, як нині кажуть, «зайшла» радянському читачеві. Адже «книжкового» партизана схопили, жорстоко катували, але він не видав страшну військову таємницю. Ніби подорослілий Малиш-Кибальчиш — персонаж іншого дитячого письменника Аркадія Гайдара («Казка про Військову таємницю, про Малюка-Кибальчиша і його тверде слово»).
Перша публікація про Бонівура з’явилася 1947 року, роман автор неодноразово доповнював і переробляв, додаючи герою більшовицької стійкості в наступних виданнях, які виходили з 1953 по 1958 роки. А на початку 1970-х, у розпал брежнєвської епохи, роман екранізували.
І, як часто буває, серіал за популярністю «переплюнув» першоджерело. У країні почався нездоровий ажіотаж, ім’я «канонізованого» більшовика присвоювали піонерським дружинам, колгоспам та радгоспам. Тоді ж на верфі у польському Гданську за замовленням СРСР спустили на воду суховантаж «Партизан Бонівур».
Він був трудягою, «перепахував» морські води, числився за ЧМП — Чорноморським морським пароплавством (Одеса). До речі, нагадаю: ми з вами якось обговорювали сумнозвісну операцію «Анадир» (це коли СРСР відправив на Кубу живу силу й техніку, і світ опинився на межі радянсько-американського ядерного конфлікту).
Так от, «Партизан Бонівур» теж був серед суден, що зробили «партизанський» рейс на цей острів у «м’якому підчерев’ї» США. А ще він якось на рейді Одеси «поцілувався» з ліхтеровозом «Юліус Фучик». І ще став «зіркою» приємного радянського фільму «Бережіть жінок».
У порту зайнявся теплохід
І ось березень 1982 року. Автор цих рядків — інженер із «телевежі» — того дня змінився після нічної вахти в апаратній залі Херсонського радіотелепередавального центру, і на виході з території підприємства побачив ПТС — пересувну телевізійну станцію.
Це був здоровенний автобус на базі КамАЗа, всередині — апаратна з начинням фінської фірми «Ajokki» (їх роздавали по регіонах після Олімпіади-80). «Привіт-привіт, ви куди? — Та в твій бік, застрибуй». Дорогою я дізнався, що колеги їдуть знімати палаючий у морпорту пароплав, і знічев’я напросився з ними.
Пришвартований до причалу, «Партизан Бонівур» справді добряче димів. Пожежні, міліція, «люди у цивільному» — суєта суєт. Поки я розгублено дивився, мої колеги вже вели зйомку зі спеціального майданчика на даху автобуса здоровенною стаціонарною телекамерою на тренозі.
Антена-«тарілка» поруч одразу передавала все на нашу 147-метрову щоглу, що була у прямій видимості. Упевненість моїх колег у тому, що «їх скорботна праця не пропаде», чесно кажучи, вразила мене не менше, ніж сама пожежа. Як потім стало відомо, жодної секунди інформації не було не лише в херсонському ефірі.
Протягом усієї цієї багатоденної епопеї на місце НП прискакували представники республіканського та навіть Центрального телебачення й радіо, але про події ці НІДЕ не було навіть згадки.
Наступного дня (після нічної — два вихідні) я знову під’їхав до набережної (це фактично вже морпорт) — де там: «залізна завіса». Але інформація про цю НП, яку наведу нижче, все ж таки достовірна.
По-перше, Херсон — місто невелике, і в нас про це, як кажуть, знали лише двоє — базар і вся Суворовська. Наш базар — це як одеський «Привоз», а Суворовська (тепер Європейська) — як Дерибасівська.
По-друге, наприкінці 1990-х, коли я став газетярем, мені доводилося не раз інтерв’ювати, на жаль, нині покійного Юрія Івановича Тутушкіна, який із 1996 року очолював Херсонський морський торговельний порт.
Чому пожежу гасили три дні — розповідь директора порту
А починав він там змінним механіком після ОІІМФ у 1969 році, тож епопея з «Партизаном Бонівуром» проходила за його прямої участі. Нині в Херсоні неподалік від морпорту є площа Тутушкіна. Вона, як і розташована на ній старовинна будівля Управління порту, відреставрована за його керівництва, перебувають у т. зв. kill-зоні й розбиті орківською артилерією…
Ітак, суховантаж (154 м завдовжки, 20 м завширшки) у грудні 1981 року в Індії завантажив у свої п’ять трюмів 8000 т копри (це висушена біла м’якоть кокоса) і вирушив до Херсона, звідки копра мала поїхати залізницею до Естонії — на маргаринове виробництво.
Цей висушений на сонці продукт містить до 70% олій і схильний до самозаймання — за збігу певних умов. І ці умови «чудесним» чином тоді співпали! Копра була мокрою (судно в індійському порту Кочін вантажили під дощем), і в трюмах почалася ферментація жирів із виділенням тепла.
Додатково в 4-му трюмі, звідки почалася пожежа, вантаж із грудня до березня (місяць у дорозі + 3 тижні на якорній стоянці) добросовісно підігрівало тепло двигуна (сталева перебірка машинного відділення не була доповнена теплоізоляційною дерев’яною).
Відсутність теплоізоляційного «простінка» було грубим порушенням інструкції з перевезення копри. Трюм був щільно задраєний, теплу не було куди подітися… Коли судно нарешті стало під розвантаження, екіпаж привідкрив трюми. З четвертого полетіли іскри, повалив дим.
Викликали пожежників, а поки привідкритий трюм накрили брезентом. Пожежні прибули, але поки готувалися до роботи, за чиєюсь командою кришку четвертого трюму… повністю відкрили. Через доступ кисню миттєво спалахнуло потужне полум’я.
Екіпаж кинувся поливати копрy з усіх суднових шлангів, але це було схоже на гасіння горючого бензину… бензином. Вода розворушила ущільнену копру, вона спливла нагору й горіла ще дужче. Прикрити трюм було вже неможливо. Тут зайнявся і п’ятий трюм!
Із Миколаєва та Сімферополя до Херсона примчали автоцистерни піногасіння, із Севастополя — два аварійно-рятувальні катери ВМС. Чотири пожежні катери безперервно поливали водою правий борт «Бонівура», а десяток пожежних машин — лівий.
Але толку не було. Вирішили чекати піну, а поки — нехай трюми вигорають. А під трюмом №4 уже «доходив кондиції»… паливний танк. 600 тонн мазуту будь-якої миті могли перетворитися на гігантську бомбу. Замислилися не лише про моряків: під загрозою була екологія всього Нижнього Дніпра. Та й житлові будинки херсонців — ось вони, поруч! Подейкували про евакуацію…
Тим часом з Одеси на «Метеорі» примчали представники керівництва ЧМП. Копра стомилася горіти й тільки диміла, і морське «начальство» без вагань скомандувало: «Вогонь з усіх стволів!» — тобто воду з усіх пожежних стволів.
У результаті тліюча в двох трюмах копра спалахнула з новою силою, і невдовзі полум’я дісталося палубної надбудови. За пів години дотла вигоріла ходова рубка й усі каюти команди. Побачивши такий результат, одесити, коли вже почала плавитися палуба, дали відбій поливу.
А «Партизан Бонівур» тим часом кормою сідав на дно Дніпра й хилитнувся в бік річки. Горів і третій трюм, теплоход усе сильніше клався на борт, і команда отримала наказ покинути судно. Останніх знімали вже у «люльці» портального крана.
Крен перевищив 25 градусів, коли вирішили навісити на правий, піднятий від перекосу борт, вантаж — противагу. Це були багатотонні бетонні блоки місцевих будорганізацій. Допомогло слабко, і щоб випустити воду, щедро залиту всередину, борт пробили кількома пострілами з РПГ — ручних протитанкових гранатометів!
І теплохід «передумав» лягати на борт! Тут прибули пеногони й увімкнулися в роботу. До кінця ТРЕТЬОГО дня тліюча копра здалася… Близько 6000 тонн вантажу вогонь не зачепив — його відправили по залізниці до місця призначення.
«Бонівур» ще три тижні «відпочивав» на рейді, потім його відбуксирували до порту приписки — Одеси. Згодом те, що понад 20 років було суховантажем «Партизан Бонівур», відтягнули в останній рейс — до іспанської Валенсії, де його благополучно перетворили на металобрухт…
Читайте також:
- На що в СРСР не шкодували електроенергії: парадокси радянської економії
- Як два моряки на прізвище Саблін боролися проти імперії
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
