Україна та Одеса без світла
“Товаришу, економ електроенергію!”
Ех, знову в Одесі вимикають світло. Одесити, ясна річ, бурчать, незадоволені. А лише ми — «ободеситі» херсонці, ті, хто був змушений залишити рідне місто вже після його звільнення від окупантів 11 листопада 2022 року, — трішки бадьоримося: та ті кілька годин без електрики — то ж дрібниця, як порошинка для моряка! Ми
в тому одночасно і радісному, і страшному листопаді цілий місяць сиділи БЕЗ світла, БЕЗ тепла і БЕЗ води! Так, тоді радість повернення Херсона під контроль України була затьмарена варварськими обстрілами міста окупантами з Лівобережжя. Саме ці обстріли й вигнали багатьох із рідного дому…
Ну ось, 5-годинний «кінець світу» в Одесі завершився, у світильнику знову спалахнула яскрава, за нинішніми мірками, 6-ватна «економка». А я згадую ті часи в СРСР, коли до електрики ми ставилися, м’яко кажучи, неповажно: 4 копійки за кіловат-годину — ну це ж ні про що. А підприємства платили ще дешевше — майже удвічі!
Як працювали радянські ретранслятори та навіщо їм був подвійний резерв
У зв’язку з цим я й згадав про використання електроенергії на Херсонському обласному радіотелепередавальному центрі (ХОРТПЦ), куди я потрапив за розподілом у 1976 році після закінчення Одеського інституту зв’язку.
Це було підприємство «ідеологічного фронту», адже по наших радіорелейних лініях від ретранслятора до ретранслятора передавалися телевізійні канали, які несли в маси комуністичну ідеологію —
«єдину правильну і безальтернативну».
І не дай Боже, якщо десь щось мигне на екрані, тим паче під час «особливо важливих передач» (це коли партійні бонзи з трибун з’їздів і партконференцій «парили мізки» всій країні — як у нас усе чудово, особливо на фоні «загниваючого Заходу»).
Одним із проблемних аспектів було електроживлення наших ретрансляторів. Про це сьогоднішня розповідь, але почну її з сюжету із популярного тоді кіножурналу «Єралаш» (далі зрозумієте, чому).
Отже, у тролейбус заходить хлопчина і купує у кондукторки два квитки (вони тоді, до речі, коштували, як і кіловат — 4 копійки). Кондукторка здивована: ти ж один зайшов, навіщо тобі другий квиток?! — А раптом один загубиться, — відповідає він. — А якщо ти й другий загубиш? — усміхається тітонька. — А в мене ще й проїзний є! — вразив він її.
Ось така ж «підстраховка» була тоді і на всіх наших «ідеологічних» ретрансляторах, які в народі називали телевежами. На кожен об’єкт електроенергія надходила з двох різних ліній електропередач (ЛЕП) — 100-відсотковий резерв, автоматика миттєво перекидала живлення з основного на запасний.
Це «якщо що» траплялося інколи: сильний вітер рвав дроти ЛЕП. Місцями в глибинці були підземні кабельні лінії, які нерідко рвала сільгосптехніка. Тож такий резерв не був зайвим.
Логічне питання: а якщо пропадуть обидва вводи? А на кожному ретрансляторі стояв дизель-генераторний агрегат (ДГА), який «їв» солярку та видавав потрібну кількість кіловат.
Сьогодні, коли виникають проблеми з електропостачанням, їхні «молодші брати» стоять на кожній вулиці біля кав’ярень і магазинів. Ті ж радянські були більші: ДГА-24 — розміром з невелику легковикку, ДГА-48 — більші, а 100-кіловатні — майже як мікроавтобус.
Що за маховик-монстр вагою під тонну стояв на варті радянської пропаганди
Здавалося б, все добре з живленням «рупорів ідеології». Але ні! Усі ті дизель-генератори були влаштовані так, що після зникнення електрики до 10 секунд вони ще не видавали 220 вольт.
Це не була несправність — ці 10 секунд були прописані в паспорті. І що, цілих 10 секунд ретранслятор мовчить?! Абсурд! Поруч із дизелями на масивних фундаментах стояла «швидка допомога» на ці 10 секунд.
Це був АГП — Агрегат Гарантованого Живлення — багатотонний пристрій, у якому величезний сталевий маховик вагою 800 кг обертався зі скаженою швидкістю 2800 обертів на хвилину. Навіщо? Коли електрика зникала, цей велет-маховик продовжував крутитися за інерцією, а на його валу стояв генератор, який виробляв 220 вольт для обладнання телемовлення.
Через 10 секунд у роботу входив дизель-генератор, АГП вимикався. А потім, коли аварія (зазвичай коротка) завершувалася, маховик знову набирав оберти й жив у очікуванні наступного «катаклізму» — який міг трапитися через рік. А міг і не трапитись.
Сьогодні всім відомий символ 24/7 — робота без перерв. Так от, це «диво техніки» працювало 24/365! Електрики воно жерло — ой-ой-ой! І стежили ми за АГП, як за зіницею ока.
І капості від них вистачало… Шалена вага маховика, божевільні оберти — підшипники летіли один за одним. Міняти їх — каторга. Один сталевий шарик я й досі маю — з розбитого підшипника-гіганта. П’ять сантиметрів у діаметрі, весь побитий. Мастило мало бути спеціальне, авіаційне, але ми його ніколи не бачили — набивали підшипники звичайним, «робітничо-селянським».
Як зникла «ідеологічна техніка»
Весь цей «електро-ідеологічний» абсурд закінчився разом із СРСР. На цьому підприємстві я пропрацював ще 5 років (разом вийшло 20 після інституту), потім перейшов у журналістику.
«Агрегати цілорічного пожирання електроенергії» ми вимкнули ще у 1991-му. КПРС зі своєю ідеологією тоді вже «склеїла ласти», а нових партій у країні з’явилося — як у дурня махорки. Але жодна з них не мала такої нав’язливої ідеології, як монополіст — КПРС. Якщо чесно — я не бачу її в їхній діяльності взагалі. Парадоксально!
Але хіба не парадоксально те, що на дверях у приміщення дизельних на ретрансляторах висів штампований на жерсті заклик, винесений мною в заголовок: «Товаришу, економ електроенергію!» — а за кожними дверима безглуздо спалювалися мегавати цієї самої електрики…
Читайте також:
- Вежі мобільного зв’язку на дахах в Одесі: небезпечні чи ні
- Як двоє моряків на прізвище Саблін боролися проти імперії
- Петро Григоренко — генерал, який кинув виклик СРСР і опинився в психушці
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
