Сільські жителі завжди відрізнялися від міських. Вони ближчі до природи, до традицій, частіше спілкуються один з одним і більше працюють на свіжому повітрі. І здебільшого вважають себе по-справжньому щасливими. Моляться, щоб частіше йшов дощ для кращого врожаю, щоб швидше настав мир і щоб у селі було більше дітей. Такий висновок я зробила після спілкування з деякими мешканцями села Холмське Арцизької громади. Далі вони про себе та про свою діяльність розкажуть самі. Тож приємного вам знайомства.
Олег Циньов, тракторист
— Я працюю у фермерському господарстві «Надія». Кожен робочий день починається о восьмій ранку і триває, поки не стемніє. Іноді доводиться затримуватися і до опівночі. Але це не важко, бо нам подобається працювати на землі. Ми молимо Бога, щоб дав побільше дощів — це наш порятунок.
Усе життя я працював трактористом. Зараз із помічниками удобрюємо поле озимої пшениці. Якщо цього не зробити вчасно, урожай може бути не таким багатим. Тому завантажуємо сівалку потрібними добривами, і під музику вітру та звук мотора вправно працюємо. Сподіваємось, сьогодні закінчимо.
Захар Мінчев, вчитель історії
— Історія села починається з 1830 року. Наші пращури, які прийшли як біженці з Болгарії, взяли назву від села, де вони жили. Це Селеогло, більш відоме як Селеоглу, оскільки в нашому діалекті слова закінчуються на «у». Спочатку була заснована школа, потім збудована церква. Так і почало жити село, проходячи усі історичні періоди — як і інші населені пункти сучасної української Бессарабії (Буджаку). У рамках політики декомунізації, яку я підтримую, назва Холмське (й досі офіційна) не відповідає граматичним нормам української мови. Таким чином на громадських зборах ми вирішили повернути історичну назву села — Селіогло.
Всі експонати нашого шкільного музею привезли діти, їхні батьки та вчителі. У його відновленні брало участь усе село. Початок музею було покладено ще у 80-х роках минулого століття, і знаходився він у будівлі церкви. Церква тоді не діяла. Те, що вдалося зберегти, ми принесли сюди, у школу. Раніше тут був історичний кабінет, зараз музей. Експонати завдяки вчителям збереглися, і, можу сказати, що тут справді оригінальні речі.
У нас є валок, яким орали землю. Це не плуг, а саме валок, бо в ньому дерев’яні елементи. Плуг — то коли все залізне. Є і сівалка для кукурудзи – як кажуть у нас, пашой або папашой. Найпоширенішою культурою тоді була саме вона. Лише кукурудза дозволяла отримувати зерно, шуму, якою годували овець, та качани, якими розпалювали пічки та грілися.
Вівчарство було основним промислом. Село розташоване в степу. У нас тут річки немає, навіть озера раніше не було — предки, коли осідали, шукали більше землі, щоб випасати овець. А інструменти відповідають діяльності мешканців села: є лопата для збирання соломи, є дерев’яна хатка, велика палиця, якою збирали пшеницю під час косіння дерну, сіна, пшениці. Вціліли також лопати, якими ставили посуд з їжею в піч. Є у нас багато посудин, в яких зберігали воду, вино – на зразок грецьких амфор, бурдюки для води — у поле брали і вдома користувалися. Маємо різні види влачанок (пристрій для обробки вовни): вовна була основою матеріальних надбань людей. У давні часи вівчарство давало великий дохід, і донині шерсть використовується для в’язання шкарпеток та одягу. Також є кошик, сплетений із лозових паличок, зубчасті дошки, на яких жінки прали білизну.
Тут зібрано лише ті речі, які дійсно були у вжитку наших предків. Є і царвулі (взуття), пошиті зі свинячої шкіри, і дерев’яне ліжко. Всі ці речі були зроблені руками наших дідусів і бабусь. Що стосується землеробського знаряддя, то двигуном був кінь або віл, а все інше робила людина — великою і важкою працею. Я постійно розповідаю про це дітям, щоб вони знали, цінували, пам’ятали, як було раніше.
Людмила Дімова, вчителька
— Це пам’ятка болгарської культури — «Євангеліє», яке передається від покоління до покоління в нашій родині. Моя бабуся передала його моїй мамі, а мама — мені. Написано воно староболгарською мовою і привезене з Болгарії. На обкладинці є імена тих, кому належала книга і кому була передана. Записано також прізвище моїх предків – Тодорові. Це прізвище дуже розповсюджене у Болгарії і досі є у нас. Це була багата сім’я, яка мала велике господарство: корів, овець, коней, обробляла багато землі.
Тож книга тепер у нашій родині, і я вирішила подарувати цю реліквію музею. І коли в школі заходить тема про старі книги, я беру «Євангеліє» з музею, щоб діти могли побачити і спробувати прочитати щось староболгарською мовою.
Агрипина Драганова, швачка у сільському Будинку культури
— Мати розповіла мені, що вперше я взяла ножиці в руки у чотири роки. Тоді я відрізала від маминої сукні шматок тканини, щоб пошити одяг для ляльки. Вона мене не сварила, а купила ручну швейну машинку. Тож після школи, а потім і після роботи, я ходила до тітки, яка навчила мене професійно шити. Так потроху й пошила всі сценічні костюми фольклорного ансамблю «Лале». Я шила болгарський, молдовський, український і гагаузький одяг. Зараз шию 15 спідниць для нового танцю колективу. Створювала й українські костюми для дітей з місцевого садочка.
Дуже люблю шити і дуже хочу, щоб був мир, щоб діти були веселими і в мене були приводи майструвати гарні вбрання.
Антоніна Стойчева, майстриня
— З дитинства дуже люблю в’язати гачком. Мої прабабуся, бабуся і мама – всі були знаними майстринями. Цей хист передався й мені. Мама працювала на швейній машинці, а я постійно була поруч, спостерігала. Вона давала мені маленькі шматочки тканини, і я теж шила. Потім навчилася в’язати. У другому класі вже мала свою виставку з плетеними сукнями для ляльок. Сьогодні моя донька також займається творчістю, але їй більше подобається малювання.
Майя Пєнова, майстриня
— В’язати вовняні капці мене навчила моя бабуся Ганна. Потім, коли я пішла до школи, то ходила в гурток, де ми удосконалювали свої вміння. Сьогодні всі в нашій родині носять капці, які я сплела. Та й багато хто із села. Людям подобається, тому замовляють з Одеси, Ізмаїла, з усіх сусідніх сіл. Відправляю і в інші країни — Болгарію, Німеччину. Я в’яжу в основному вовняні капці, але хтось хоче, щоб вони були наполовину з акрилом — так вони носяться довше. Вовна натуральна і дуже тепла. Фарбую в різні кольори і взимку, коли є більше вільного часу, в’яжу багато пар.
Валентина Мітрова, майстриня
— Я народилася в сусідньому селі Острівне (Бабата). Живу тут вже 30 років – вийшла заміж за місцевого хлопця. В’язати мене навчили бабуся Анна і мама Марія. Спочатку не дуже виходило, але мама потроху привчала мене. А потім і свекруха спонукала до в’язання. Вона багато в’язала гачком і створювала дуже гарні речі. Я ж вміла в’язати тільки шкарпетки та кардигани, а вона навчила створювати вишуканий одяг. Тож я майже постійно в’яжу. Так я заспокоюю нерви і гармонізую себе.
Цілий день ми пораємось по господарству, а ввечері я сідаю в’язати, і заразом відпочивати, думати про щось духовне. Ось уже 15 років ми з чоловіком дотримуємося посту. А перед Великим постом не їмо три дні. Так, нам Бог допомагає.
Я щаслива людина — маю все, про що мріяла. У мене є чоловік, діти, родина, всі здорові. Також маємо велике господарство – три корови, шестеро телят, поросят, овець, качок, курей. На сон тільки часу не вистачає — можу працювати до ранку, поки не побачу, як буде виглядати виріб. Особливо, коли це дитячі сукні.
