Ключові моменти
- Ламбрівка має унікальну історію: тут жили німецькі колоністи, румуни та діяв один з найбільших єврейських кібуців.
- Після занепаду виноградників і закриття винзаводу в селі фактично зникли стабільні робочі місця.
- Молодь виїжджає, населення старіє, а проблеми з дорогами й інфраструктурою лише погіршують ситуацію.
- Попри труднощі, громада підтримує школу, культурні ініціативи та проводить благодійні заходи для ЗСУ.
Від розквіту до занепаду
У Ламбрівці було власне велике сільгосппідприємство «Грона», яке обробляло понад тисячу гектарів виноградних плантацій. Майже всі місцеві працювали на виноградниках або на винзаводі.
Але з 2000-х село стало занепадати, плантації старіти, а від колись потужної «Грони» залишилася лише невелика бригада виноградарів. Винзавод продали «з молотка» за 5 мільйонів 815 тисяч гривень.
Колись квітуче село сьогодні місцеві називають «чорною африкою». Проте кожного року сюди прилітають лелеки. Ламбрівці вірять, що це добра ознака, і життя обов’язково налагодиться.
Хто заснував село?
Ламбрівка була заснована в 1816 році німцями-колоністами. Першою родиною, що заселилася, були Гофмани – вони і дали назву селу – Гофман. За німців тут з’явилися житлові маєтки, млин, олійниця, початкова школа, почали розвиватися виноградарство, скотарство, садівництво.
У двадцятих роках минулого сторіччя в Ламбрівці оселилися румуни, які заснували сільськогосподарський кооператив. А в 1933 році сюди приїхали євреї – на базі кооперативу вони створили кібуцу*, де самі ж працювали на виноградниках, у садах і у тваринництві. З історичних довідок відомо, що це була одна з найбільших кібуців на той час у світі, через яку пройшло близько 20000 євреїв. Взагалі в Ламбрівці постійно мешкало 500 людей – євреї приїздили на сезонні польові роботи, деякі залишалися на весь рік, більшість же виїздили до наступного сезону. Як з’являлася можливість, вони переїжджали в Палестину. Так, до 1940 року виїхали усі. Того ж року були репатрійовані німці.
На жаль, дуже мало зібрано історичних фактів. Відомо, що пращури сьогоднішніх равинів Нью-Йорка і Вашингтона мешкали в Ламбрівці. У 2006-му до села приїхала група ортодоксальних євреїв, які збирали історичні матеріали, шукали місця поховань своїх пращурів.
Як живуть ламбрівці сьогодні? Про це розкажуть самі мешканці.
Ні роботи, ні молоді
Любов Кожокар до децентралізації була головою Ламбрівської сільської ради, зараз – заступниця старости Богданівського старостинського округу і землевпорядник:
– Ламбрівка – багатонаціональне село, тут мешкають молдавани, болгари, роми, гагаузи, українці. В селі є гімназія, дитсадок, ФАП, бібліотека, клуб, стадіон, ігровий майданчик. Свого фельдшера немає, два рази на тиждень приїздить медсестра сімейної медицини Майя Кондолова.
Як ми не стараємося, але Ламбрівка переживає період занепаду – працювати немає де. Ламбрівці народ працьовитий, багато хто розводить овець, корів, свиней, на тому і тримаються. Заробити можна тільки в сезон польових робіт, коли фермери наймають людей. Нещодавно з’явився інвестор Наталія Бурлаченко, власниця компанії BIG WINES, яка взяла частину старих виноградників під реконструкцію і набрала бригаду з місцевих виноградарів. Однак більша частина виноградників викорчувані, занедбані. Молодь майже вся виїхала. В цьому році народилося лише двоє малюків. Зараз у селі мешкає 340 осіб, більша частина – пенсіонери, 29 наших чоловіків на фронті, один хлопець загинув і один безвісти зник. Люди не живуть, а виживають.
Світлана Лень, депутатка Буджацької селищної ради:
– Майже рік ми жили без води, про це «Одеське Життя» писало. До речі, ця публікація посприяла більш швидкому вирішенню проблеми. Зараз вода в нас є. Головні проблеми Ламбрівки – безробіття і бездоріжжя. Я бухгалтер за фахом, зараз збираюся вийти з декрету – в мене троє діточок, шукаю роботу – нічого немає, є тільки в Буджаку. Коли немає опадів, грунтовкою туди можна за п’ятнадцять хвилин доїхати. Але після дощу треба їхати в об’їзд майже годину, і там теж погана дорога. У нас навіть немає автобуса до Бессарабського, їздить тільки таксі.
Сподіваємося на диво
Тетяна Поживатенко, заступниця директора Буджацького опорного закладу Ламбрівської філії:
– Колись у школі було 200 дітей, зараз – 49 учнів і 13 вихованців дитсадка. До великої війни ми зробили спортзал, столову, туалети, обладнали кабінети. Чого немає, так це укриття. Тому ми тривалий час перебували на дистанційному навчанні, доки наші депутати і голова громади не прийняли рішення перевести філію на офлайн-навчання. У перший клас цьогоріч пішло п’ятеро дітей. Зараз у школі проходять виставки творчості «Новорічна композиція», «Подарунок воїну до свята», для яких діти зробили вироби з найрізноманітніших матеріалів – частину з них разом зі смаколиками ми відправимо на фронт нашим військовим. Також налагоджено безкоштовне харчування для школярів. Однак не вистачає головного – дітей. Отже, сподіваємося на диво і на кінець війни.
Овець тримають і в клуб все купують
Вікторія Крістєва, директорка Ламбрівського клубу:
– Директором я десять років. Власне клуб – це фойє, де ми проводимо заходи, і кабінет на другому поверсі. Ще є більярд і тенісний стіл. Але нам багато не треба, і цього вистачає. Проблема в іншому, будівля – власність підприємства «Грона» і зараз перебуває під заставою банку, її виставлено на продаж, отже ми знаходимося тут самовільно. Через це – нас не може фінансувати відділ культури Буджацької селищної ради, ми не можемо зробити ремонт, та навіть за електрику та інтернет я плачу з власної кишені. Нещодавно купила мікрофони, колонки. Опалення, до речі, теж немає.
Добре, що ми з чоловіком розводимо овець – мій Михайло, до речі, є учасником художньої самодіяльності, отже мене розуміє і дозволяє витрачати гроші з сімейного бюджету на клуб.
Працюють гуртки «Танцюємо разом», «Навколишній світ» – ми ходимо в походи, збираємо лікувальні рослини, відправляємо хлопцям на фронт, ходимо на православні свята в Богданівський храм – у Ламбрівці церкви немає. Ще працює дитяча майстерня «Веселе малювання», де діти майструють, вчать колядки, обряди. Є й талановиті жінки, які беруть участь в усіх заходах, – Надія Корнієнко, Марина Лень, Світлана Рогозна. Пишаюся, що й моя сім’я талановита – сини Ярослав і Мирослав грають на гітарі, гармошці, дочка Ксенія співає, навіть мій маленький онук вже пробує себе на сцені. Багато заходів ми проводимо разом з бібліотекаркою Ніною Ратковою. З початком війни влаштовуємо благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ. Мені дуже хочеться, щоб мої односельці частіше посміхалися. Навіть якщо в нас не буде клубу, я все одно буду влаштовувати культурні заходи та дарувати їм радість.
Що потрібно художнику?
Живе в Ламбрівці талановитий художник, член Національної Спілки художників України Іван Деде. Картини Івана є в галереях, музеях і колекціях в Німеччині, Ізраїлі, Австралії, Англії, Франції, Болгарії, Румунії. Він написав понад 2000 полотен, брав участь у виставках в Одесі та Києві. Багато його робіт є в музеї туристичного комплексу «Фрумушика Нова».
– Смішно, але в школі я мав двійку з малювання – був настільки скромний, що не показував свої малюнки. Якось вчителька їх побачила і почала відправляти на різні конкурси. Мене не так тішила перемога, як те, що за перші місця нагороджували професійними фарбами.
Тривалий час я малював в Одесі на Соборці. Чудові були часи. Я товаришував з Юрієм Коваленком, відомим на весь світ художником. Навіть якийсь час жив у нього, коли він викладав у художньому училищі імені Грекова. Він мені казав: «Тобі не треба вчитися. Ти працюєш у стилі «повний наїв», ти близький до народного мистецтва, фольклору – це твоя фішка. А академічна освіта тільки зіпсує твій талант, загонить в рамки». І я його послухав.
На багатьох картинах я малюю знайомих, односельців. Бувало таке, що комусь не сподобалося, як я їх зобразив, і вони приходили мене бити. Часто малюю свою дружину Валентину – вона в мене чудова.
Війна дуже впливає на творчість – мій син служить, і абстрагуватися від того, що відбувається в країні, неможливо.
Інколи мене питають, чому я не виїхав з Ламбрівки. А навіщо? Мені тут добре – мальовничий бессарабський степ, цікаві люди різних національностей, і одночасно тиша, спокій – що ще художнику треба.
Довідка «ОЖ»
Площа Ламбрівського винзаводу становила більше трьох тисяч квадратних метрів – тут були лабораторія, три виносховища, цехи, майстерні, величезні амфори для зберігання виноматеріалу. Завод не просто переробляв виноград, а й розливав сухе, десертне, ігристе вина по пляшках і тетрапаках. Можливо, хтось із читачів пам’ятає марку «Агро Юг» – це і був бренд ламбрівської виноробні.
*Кібуц («зібрання» на івриті) – самостійна соціальна та економічна структура, що базувалася на сільському господарстві та колективній власності.
Читайте також:
- Петрівськ чи Петросталь: село на Одещині, де кімнати одного будинку знаходяться в різних країнах
- Виноградарство на Одещині гине чи розвивається: що кажуть самі винороби
