Всесвітній день піци: де і якою була перша піцерія Одеси
ТЕКСТ: Юлія СУЩЕНКО • ФОТО: із відкритих джерел
ЧАС ЧИТАННЯ: близько 7 хвилин
9 лютого – всесвітній день піци. Зараз в Одесі кількість закладів, де можна поїсти цю популярну італійську страву, не злічити. А уявіть, що в середині вісімдесятих справжнісінькою подією стала поява в місті першої піцерії.
Одесити оцінили новинку: у черзі по піцу можна було простояти більше години
У серпні 1984 року, в будинку №2 на площі 1905 року (нині Тираспольська), у приміщенні колишньої “Блинной” відкрився дуже незвичайний за тими мірками заклад. Усередині він був звичайним кафе з лінією самообслуговування. А от готували там «іноземну» страву – піцу.
«…Не впізнати тепер стареньке кафе, колишню незугарну «точку громадського харчування». Цікаво виконаний художниками та будівельниками сучасний інтер’єр зали створює для відвідувачів затишну, святкову обстановку. Так приємно сидіти тут за гарними полірованими столиками. Але головна приємність у тому, що ви їсте», – писали в газеті «Знамя коммунизма» від 1 серпня 1984 року.
Кафе одразу привабило численних відвідувачів. Старожили згадують величезні черги, в яких можна було й годину простояти, особливо в обідню пору.
Розповідає одна з колишніх співробітниць піцерії: «Ми працювали з восьмої ранку до дев’ятої вечора. Черги були незмінні. Щоб приготувати першу партію до відкриття, дівчатка-кухарі приходили до шостої ранку, а перерва була з третьої до четвертої».
Зала вміщувала близько 80 осіб і була оформлена, як писали у «Вечерней Одессе», у «яскравих червоно-чорних тонах». Місць бракувало, і люди часто чекали на вільне місце з підносами в руках. Потім у залі відділили кафетерій, де продавали соки, чай-каву та знамениті “кошики” з крилем. За радянських часів у кафе алкоголь не продавався. Лише у 90-х було отримано ліцензію на продаж спиртного.
Дегустація одеської піци італійцями: здивувалися, але схвалили
Якою ж була на смак та сама перша піца? На жаль, знайти технологічну карту продукту та дізнатися його рецептуру нам не вдалося. Лише у замітці «Завітаймо до «Піцерії» в газеті «Знамя коммунизма» є вельми приблизний опис: «Отже, що таке піца? Якщо коротко – це запечені у тісті рубане м’ясо, томати, зелень, голландський сир. І все це в гострому часниковому соусі».
У статті «Кафе по-італійськи» в газеті «Вечерняя Одесса» від 13 вересня 1984 року завідувачка виробництва Раїса Трохимівна Харченко розповідає, що готуючись до відкриття, кухарі побували в Сімферополі, в першій піцерії в СРСР (друга піцерія була відкрита трохи пізніше в Москві), де перейняли досвід кухарів, які розробили рецептуру незвичайного тіста. Примітно, що ця піцерія у Криму працює досі.
У 1984 році, при відкритті, кафе пропонувало три види піци: з яловичиною – 52 копійки, кальмарами – 36 копійок та з яйцем – 32 копійки. Трохи згодом додалася ще й піца з курячим м’ясом – 50 копійок. Крім піци, в меню були ще бульйон, сезонні салати та закуски. Зазвичай на порцію брали дві піци, ну а дітям або дамам, що худнуть, було достатньо і однієї.
Приїжджали до піцерії й іноземні гості. Наприклад, італійці. Вони продегустували всі види піци та сказали, що це дуже смачно, хоч і не схоже на те, що вони звикли їсти вдома. А взагалі, іноземці були частими відвідувачами піцерії – адже це була єдина звична для них їжа. Особливо часто забігали чомусь військові моряки, згадує співробітниця кафе.
У газетних нотатках також ішлося про те, що за перший місяць роботи продуктивність кафе зросла на 130% і тому незабаром ІV трест громадських їдалень мав відкрити ще кілька подібних кафе. Проте ці плани чомусь не здійснилися.
Не на порожньому місці: на початку ХХ століття на місці піцерії було відоме кафе
Будівля, в якій ташувалася «Піцерія», була збудована у 1881 році архітекторами Клейном та Вейтком. На початку ХХ століття у ній було відоме у місті кафе Дітмана.
За даними архітектурної фотобази Домофото, вперше «офіційно» заклад згадується у 1906 році у рекламному оголошенні: «Кондитерская и кафе П. Дитман, Тираспольская, уг. Нежин. При кондитерской роскошная веранда. Тел. 16-82».
Зважаючи на все, веранда оновлювалася неодноразово, про що свідчать прохання з проектом на облаштування дерев’яної веранди на розі Ніжинської та Тираспольської вулиць у різні роки – у 1908, 1912 роках. При подачі прохання на облаштування веранди ресторану 1913 року була встановлена плата 250 рублів, але на прохання Дітмана міськуправа знизила ціну оренди тротуару до 150 рублів.
Водночас Юрій Олеша згадує у «Книзі прощання»: «Я чув звук вибуху бомби, яку кинув анархіст у кафе Дітмана в Одесі 1905 року. Всі злякано перезирнулися цієї миті: я, бабуся, тато, мама, сестра, знайомий, знайома. Звук, що спочатку швидко злетів догори, потім ніби став осідати і розширюватися. Все це, щоправда, за одну десяту частку секунди».
“Одеське життя” дякує Одеській національній науковій бібліотеці за допомогу в підготовці матеріалу
