Ключові моменти:
- Родина подолала майже 1500 кілометрів у пошуках безпеки
- Жителі Владиченя забезпечили переселенців усім необхідним
- Євсєєви придбали будинок і стали частиною громади
- Родина вважає заселення порожніх сіл перспективою для громад
За даними Міністерства розвитку громад та територій України, внутрішнє переміщення залишається одним із головних викликів війни, а підтримка інтеграції переселенців є частиною державної політики відновлення громад. Водночас багато сіл, особливо на півдні країни, стикаються зі скороченням населення та порожніми будинками. Історія родини Євсєєвих із Харкова, яка знайшла новий дім у болгарському селі Владичень Болградської громади, показує, як взаємна підтримка людей допомагає не лише пережити війну, а й дає шанс на нове життя і самим громадам. З родиною переселенців спілкувалася журналістка «Одеського життя» Анна Терзивець.
Народжений за три дні до великої війни
Дев’ятеро людей, дві собаки, хом’як і майже півтори тисячі кілометрів дороги – саме так навесні 2022 року родина Євсєєвих залишала Харків, рятуючись від війни. Вони шукали лише одне – місце, де не лунають вибухи. Таким прихистком для них стало село Владичень Болградської громади на Одещині. Тут їх зустріли незнайомі люди, які швидко стали майже рідними.
Найменший онук Тетяни Євсєєвої народився 21 лютого 2022 року. А за три дні родина, як і більшість українських сімей, прокинулася від страшного гуркоту.
– Зовсім поряд лунали вибухи. Коли почала горіти сусідня вулиця, ми зрозуміли – треба їхати. Харків’яни знають, що таке Салтівка, на якій ми тоді жили, – пригадує жінка початок повномасштабної війни.
Невістка із новонародженим перебували у пологовому, отже вирішили їхати, щойно їх випишуть. Але сталося так, що малюк майже одразу захворів, і їх з матусею поклали до лікарні. Тепер вся родина чекала на одужання найменшого Євсєєва, щоб нарешті родиною поїхати у пошуках безпеки.
Дорога в нікуди
У дорогу вирушили всією великою сім’єю: син із дружиною та з трьома дітьми, донька з маленькою дитинкою та Тетяна з чоловіком Сергієм. Їхали двома автівками. І це була дорога в нікуди.
За словами Сергія Євсєєва, шлях виявився довшим, ніж вони очікували:
– До Чорноморська було близько 880 кілометрів, а потім ще понад чотириста. Через об’їзні дороги загалом вийшло майже півтори тисячі кілометрів. Дві машини, дев’ятеро людей, дві собаки і ще хом’ячок.
Дорогою вперше почули про Болград
Спочатку родина планувала виїхати за кордон, але від цієї ідеї відмовилися майже одразу.
– Нам дуже не хотілося залишати Україну. Тож ми почали шукати, де притулитися. Просто телефоном, обдзвонюючи всіх. Знайомі порадили Одещину. Уже дорогою ми вперше почули про Болград, – розповідає Тетяна.
У самому Болграді вільного житла вже не було – місто прийняло багато переселенців. Тому сім’ї запропонували будинок у селі Владичень.
– Нас попередили, що там немає зручностей. Але тоді це вже не мало значення. Адже там було головне – тиша, – пригадує Тетяна Євсєєва.
Чому родині повісили півня на ворота?
Коли Євсєєви приїхали і зайшли до будинку, то побачили там самі голі стіни. Та вже за кілька днів сусіди почали приносити меблі, посуд, побутову техніку й продукти.
– Напередодні Великодня люди накривали столи, пригощали нас своїми національними стравами й повторювали: «Ми хочемо, щоб ви почувалися тут як вдома», – каже господиня.
Тетяна досі не може без сліз згадувати перші дні у Владичені.
– Якось виходжу на подвір’я, а на воротах висить мішок із живим півнем. Я навіть не знала, що з ним робити. І не могла повернути, бо не знала, хто його приніс. Отак його просто принесли, щоб ми мали, що приготувати. Тут справді дуже добрі люди, неймовірні, – розчулено розповідає пані Тетяна.
Місцеві жителі теж добре пам’ятають ті перші дні родини з Харкова на новому місці – страшний для вимушених переселенців період.
– Ми зустріли цих людей із чистою душею. Для нас вони стали рідними. Дай Боже, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася і всі ми могли жити мирно, – кажуть сусіди.
Нове життя у селі
До війни Євсєєви все життя прожили у багатоповерхівках Харкова.
– Ми жили завжди на високих поверхах – на восьмому-дев’ятому, і навіть уявити не могли, що колись опинимося в селі. Як то воно – працювати на власній землі, – дізнавалися разом із дітьми. Тепер вчимося жити по-новому: садимо дерева, доглядаємо город, експериментуємо і дуже цьому тішимося. Всі вільні ділянки засадили квітами. А для наших молодших дітей це вже справжній дім – Харків вони майже не пам’ятають, – ділиться враженнями Тетяна.
Порожні будинки в селах Буджаку
Згодом родина навіть змогла придбати власний будинок.
– Нас було дев’ятеро, потім стало десятеро. Старої хати вже було замало – вона була затісна, та ще й холодна. Тут дуже великі будинки, і вони не опалюються повністю, а лише половина. Тож коли люди виїжджали із села, вони продали нам свій будинок.
Разом із тим Тетяна звертає увагу на проблему, яку бачить у селах Буджаку.
– Тут дуже багато покинутих будинків – люди повиїжджали. І дуже шкода, що таке гарне село може невдовзі зникнути. Якби існувала державна програма, яка б допомагала переселенцям оселятися в таких селах, це було б добре і для людей, і для самих громад, – каже вона.
Як стати корисними новій громаді
Попри статус переселенців, Євсєєви не хотіли залишатися лише отримувачами допомоги.
– Ми вирішили бути корисними громаді. Хотілося не тільки отримувати підтримку, а й самим щось робити для людей, – говорить Сергій.
У Харкові він займався ремонтом одягу та меблів. Цю справу вирішив продовжити і у Владичені.
– Дружина розмістила оголошення в місцевому чаті. Спочатку люди дивувалися, що ремонтом одягу займається чоловік. А потім потроху почали приходити один за одним – то пальто підшити, то спідницю. Шити я навчився ще у студентські роки і дуже полюбляю цю справу. Навіть стільці, м’які меблі перетягую, – розповідає Сергій Євсєєв.
Сьогодні у Сергія вже чимало постійних клієнтів, яким він ремонтує одяг абсолютно безкоштовно.
– Довелося навіть замовити цілу коробку ґудзиків, блискавок та іншої фурнітури. Люди кажуть: «Добре, що ви до нас приїхали».
Новий дім, який подарував спокій
За три роки життя у Владичені родина встигла не лише облаштувати побут, а й відчути себе частиною громади.
Онуки вивчають болгарську мову, навчаючись, крім загальноосвітньої, ще в місцевій недільній школі, а самі Євсєєви вже розуміють болгарську, хоча поки що нею вільно не розмовляють.
– Коли говорять – ми все розуміємо, просто ще не балакаємо. А онуки вже й промовляють слова, – каже жінка.
Тетяна усміхається, коли говорить про нове життя.
– Знаєте, тут особлива весна, особлива осінь. А ще тут навіть до Нового року цвітуть троянди. Бачите, дощик пішов. Саме час сісти, випити чаю, пригоститися сушеними фруктами, які ми зібрали з нашого саду і висушили самі.
Євгенія, невістка Тетяни, лише додає одну коротку фразу, яка, мабуть, найкраще підсумовує історію їхньої родини:
– Так. Тепер це наш дім.
Довідка «ОЖ»
- Владичень – село в Болградській міській територіальній громаді Одеської області.
- Поблизу села розташовано ландшафтний заказник місцевого значення «Виноградівка», ландшафтний заказник місцевого значення «Тополине».
- Владичень розташована в південно-західній частині Одещини. Зі сходу село омивається прісноводним озером Ялпуг.
- У селі проживають переважно бессарабські болгари, а також гагаузи, українці, молдавани, албанці. Мова, якою здебільшого спілкуються жителі села, – болгарська.
- У травні 2024 року село відсвяткувало 220-річчя з часу заснування.
