Форум як спроба зібрати розпорошену систему
Організаторами заходу виступили громадська організація «Захист держави», ГО «Вільні та вірні» та Агенція регіонального розвитку Одеської області. І вже сам склад організаторів показує: мова йде не про одну сферу, а про спробу звести в одну систему різні рівні – від громад до держави.
Саме громадська організація «Захист держави» стала ініціатором цієї розмови.
Голова Одеського осередку організації Олексій Земляний:
«Ми сьогодні не просто зібралися поговорити. Ми сьогодні повинні почати процес об’єднання. Бо оборона країни – це не тільки про армію. Ми всі повинні усвідомити: якщо кожен залишиться у своїй ніші – держава не витримає. Потрібна система. А системи сьогодні немає».
Війна як нова нормальність
Земляний неодноразово повертався до ключової думки, яка звучала майже як попередження:
«Наш ворог нікуди не дінеться. Це не питання місяців чи року. Це питання років. І ми повинні навчитися жити в цій реальності». Це означає зміну підходу до всього: освіти, підготовки, роботи громад, взаємодії держави і суспільства.
Саме тому основною метою форуму стало створення регіональної платформи національного спротиву.
Не плакати, а реальні навички: як змінюється школа
Одним із центральних блоків стала освіта – і тут прозвучала, можливо, найвідвертіша розмова.
«Це більше не може бути навчання на плакатах чи вказівках. Діти мають відчути, що це за предмет», – говорить експертка у сфері освіти, директор ГО «ДІТИ.UA» Олена Буйневич.
Сучасний курс «Захист України» вже включає домедичну допомогу, основи роботи з дронами, військові технології, інформаційну боротьбу. Але за новою програмою стоять старі проблеми.
«Питання, хто буде викладати, залишається відкритим. Ми дуже чекаємо, що наші військові повернуться і захочуть працювати в освіті», — визнає вона.
Наразі ж у школах часто викладають або колишні «воєнруки», або вчителі фізкультури без достатньої підготовки.
Ще одна проблема – сама система навчання. Модульний підхід, коли курс проходять «ривками», не дає результату.
«Без регулярного повторення знання просто зникають», – підкреслює Буйневич.
І навіть якщо є обладнані осередки – їх в Одесі наразі вісім, – виникає інше питання: безпека. Перевезення дітей між школами під час тривог і обстрілів – ризик, який не можна ігнорувати.
Політика: найслабкіша ланка системи
Саме політичний і управлінський рівень став, по суті, найгострішою частиною дискусії. Аналітика, яку представили на форумі, показала, що громади сьогодні не готові. І це не емоційна оцінка, а практичний висновок. Більшість територіальних громад не має фахівців, не має ресурсів, не має системної політики. І особливо це стосується ветеранів.
«Сьогодні ветеранська політика – це набір ініціатив. Десь працює громадська організація, десь волонтери, десь самі ветерани. Але це не система», – про це свідчать дослідження, які провело Агенство регіонального розвитку.
«Коли почнеться масове повернення ветеранів, ми просто не витримаємо. Бо система не готова їх прийняти, – розповів його представник Валерій Мітішов. – І це не проблема окремого міста чи області. Це проблема державного рівня. Але вирішувати її доведеться на рівні громад. Сьогодні багато хто думає, що це його не торкнеться. Але війна вже торкнулася всіх. І питання тільки в тому, чи готові ми це прийняти».
Дослідження показали, що в школах вчителі отримують настільки малі зарплати, що не кожен ветеран на це піде. Бо йому необхідно годувати родину. І ми маємо це розуміти.
«ТІНЬ» і війна без прикрас
На цьому фоні виставка, яку представила ветеранська організація ГО «ТІНЬ», виглядала як пряме нагадування про реальність. Фрагменти боєприпасів, міни, елементи зброї – все це було не «експонатами», а доказами того, що війна – поруч.
Максим Живанов, керівник підрозділу громадської організації «ТІНЬ», говорить про підготовку максимально приземлено – без складних концепцій, але з акцентом на те, що реально працює. За його словами, починати потрібно не з великих програм, а з базових навичок, які можуть врятувати життя вже сьогодні. «Ми багато говоримо про тактичну медицину, але давайте почнемо хоча б із домедичної допомоги. Найперше – це зупинка кровотечі. Бо найбільше втрат саме через це», – пояснює він. І додає: для того щоб навчити цьому дітей чи дорослих, не потрібні надзвичайні ресурси – потрібні люди, які вміють і готові показати.
«У нас є ветерани, у нас є люди з бойовим досвідом. Вони можуть розповідати не те, що написано в підручниках, а те, що працює насправді», – каже Живанов.
Водночас він звертає увагу і на ще одну проблему – постійну відсутність системності: про необхідність навчання говорять уже не перший рік, але впровадження відбувається повільно.
«Ми третій рік говоримо про те, що такі заняття мають бути в школах. Але постійно щось заважає: то немає спеціалістів, то часу, то обладнання», – зазначає він.
Окремо Живанов підкреслює важливість інформаційної безпеки, адже сучасна війна ведеться не лише на полі бою.
«Сьогодні людина має вміти не тільки накласти турнікет, а й розуміти, що відбувається навколо неї. Інформації дуже багато, і далеко не вся вона правдива. І це теж частина підготовки», – говорить він. І, зрештою, повертається до головного: без роботи з молоддю ці знання просто не матимуть продовження. «Якщо ми зараз не будемо вкладатися в молодь, то через кілька років просто втратимо цей ресурс. А це питання вже не освіти – це питання безпеки», – підсумовує він.
Тактична медицина: межа між життям і смертю
Про тактичну медицину на форумі говорили не як про окрему дисципліну, а як про базову навичку виживання, без якої сьогодні неможливо уявити ні фронт, ні тил. Військовослужбовець ЗСУ, громадянин Польщі і фахівець із тактичної медицини Томаш Кжинувек пояснює це через власний досвід: знання тут не є додатковою опцією – це умова, від якої залежить життя.
«Якщо ти не знаєш, що таке турнікет і як ним користуватися, ти не виживеш. І не зможеш допомогти іншому», – говорить він. За його словами, тактична медицина – це поєднання двох складових: тактики, яка дозволяє людині діяти і залишатися живою в умовах небезпеки, і медицини, яка дає шанс врятувати життя після поранення. І саме ця зв’язка сьогодні має стати базовою для кожного, незалежно від того, чи має він стосунок до армії.
«Прильоти відбуваються не лише на фронті. Це міста, це цивільні. І якщо поруч немає лікаря, то перші хвилини вирішують усе. Якщо у тебе є турнікет і ти знаєш, як його накласти, – ти можеш зупинити кровотечу і виграти час», – пояснює він.
Кжинувек звертає увагу на ще одну важливу деталь: багато людей гинуть не від самого поранення, а від того, що допомога не була надана одразу – через відсутність знань, страх або розгубленість. Саме тому, підкреслює він, базові навички мають бути у кожного – як колись елементарні правила безпеки. І в цьому сенсі Україна вже має досвід, який сьогодні привертає увагу інших країн. «Наші західні колеги дедалі частіше звертаються, питають, хочуть навчатися. Бо той досвід, який ми отримали, формується щодня і в реальних умовах», – каже він. І додає, що тактична медицина перестає бути вузькою військовою темою: вона стає частиною культури безпеки, яку доведеться вибудовувати всьому суспільству.
Ветерани: не тягар, а основа системи
Про ще одну важливу ланку цієї системи – перетворення бойового досвіду на знання – говорила секретар ГО «Спільнота майстрів-інструкторів» Наталя Білоножко.
Вона підкреслює: сьогодні вже недостатньо просто повернути ветерана в цивільне життя – потрібно дати йому інструменти, щоб він міг передати свій досвід іншим.
«Ідея в тому, щоб бойовий досвід не залишався особистою історією, а ставав знанням, яке можна використовувати в громадах», – пояснює вона.
Саме з цією метою створюються спеціальні курси для ветеранів – так звані програми підготовки інструкторів, де їх навчають не лише змісту, а й тому, як правильно працювати з аудиторією, як доносити інформацію, як будувати навчальний процес.
«Ми розуміємо, що за два тижні неможливо зробити професійного викладача. Але можна дати базу, як структурувати знання, як пояснювати, як працювати з людьми», – говорить Наталія.
За її словами, самі ветерани відчувають цей запит: багато хто хоче вчитися далі, вдосконалюватися, бути корисними і після повернення з фронту. Саме тому програми планують розширювати – додавати курси лідерства, комунікації, зворотного зв’язку, оцінювання, тобто всього того, що дозволяє перетворити досвід на систему. Важливо і те, що ці підходи не вигадані з нуля: частину з них вдалося адаптувати з міжнародного досвіду, який українські фахівці вивчали за кордоном.
«Ми побачили, що ці моделі працюють, і зрозуміли, що їх можна перенести в українські реалії», – пояснює вона.
Але головне, наголошує Наталія, – це не самі курси, а логіка, яка за ними стоїть: ветеран має бути не просто отримувачем допомоги, а активним учасником процесу, людиною, яка формує нову культуру безпеки і передає її далі. І саме така роль, за її словами, може стати ключем до його повноцінної інтеграції в життя громади.
*****
Підсумовуючи форум, Олексій Земляний фактично сформулював головне, що залишилося після всіх виступів і дискусій. За його словами, національний спротив не може залишатися темою окремих ініціатив або лише відповідальністю військових – це має стати спільною справою всього суспільства.
На форумі було анонсовано створення Регіональної платформи національного спротиву та центрів підготовки населення на базі осередків ГО «Захист держави» та її партнерів, як простору для координації та взаємодії.
Форум в Одесі показав просту річ: сильний тил – це не слова. Це система, якої поки що немає. І яку доведеться будувати – швидко, жорстко і разом.