Я — людина з першою групою інвалідності. Живу з діагнозом «дитячий церебральний параліч». Мешкаю в чарівному селі Ясенове Зеленогірської громади. Односельці знають мене як поетесу і рукодільницю.
Вірші пишу з 2012 року. Мої перші рядки народились несподівано. До цього я жила, не бачачи природної краси, не відчуваючи радості від життя. І лише повернувшись від психолога, зрозуміла, що живу, й написала свого першого вірша.
У 2016 році на День села я читала землякам свої вірші. А через рік, завдяки благодійникам, вже тримала в руках власну книгу поезій «Самотній шлях». Маю премію облради «За творчі досягнення» та лауреатство в Міжнародному фестивалі «Надія є». Цьогоріч мене нагородили дипломом конкурсу «Голос душі великого народу».
Коли розпочалося вторгнення ворогів в Україну, не могла писати, аби не ранити собі душу. З приходом весни написала перший вірш «Чорний ворон». З великим болем, зі сльозами друкувалася кожна буква. На конкурсі «Джерело надії» для людей з інвалідністю, який проходив у Подільську і в якому вже вп’яте брала участь, мій вірш посів перше місце.
Сильне душевне хвилювання за українців, які потерпають від війни, і за кожного солдата «вклало» мене у лікарняне ліжко. Перебуваючи у важкому стані і йдучи на другу операцію, співала Гімн України. Пережила три операції за тиждень. Врятуватися від розпачу допомогло в’язання шаликів для захисників, щоб зігріти їх у холоднечу. Саме думка, що воїни чекають мого тепла, допомогла мені вижити. В’язала без спиць і гачків, бо не можу їх тримати у руках. Спочатку не виходило, але я наполегливо трудилась. Ось так несподівано відкрила у собі ще один талант.
Також я вже двічі перемагала на конкурсі вишиванок та зайняла друге місце у дистанційному конкурсі з в’язання, що проходив у Києві.
Після перемоги планую надрукувати ще дві книги.
Відверто скажу, що й перебуваючи у кріслі колісному можна творити. Якщо навіть ти не можеш добре говорити та вправно рухатися, ти можеш творити!
Люди з інвалідністю у будь-якому віці залишаються дітьми, бо вони вміють щиро радіти кожній дрібниці, любити без сумнівів. Вони бояться комусь завдати болю, тому що знають, що це таке.
Девіз мого життя: «Вір і дій – два коротких слова, які потрібно знати кожному!»
З повагою — Лідія Сологуб
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»
