Парк Перемоги наприкінці березня… Учора злива (о, якби тільки вона!), сьогодні – сонечко. На у ще вітрець. Боже, яка ж тут тиша і спокій! Здається, і війни немає.
А ще важко повірити, що учора зовсім поруч був ракетний «прильот»… Хоча нечисленні люди (будній день), що прогулюються тут, здається, тільки про це і говорять.
Природа собі просинається, милостиво дозволяє помилуватись собою. А милуватися ж є чим: тут вам і ставок з пернатими, і ранні квіточки, десь ще тільки бруньки, десь – крихітне листячко… І зелена-зелена трава.
Навіть важко повірити, що тут, на проспекті Шевченка, навпроти парку жахає будівля Палацу спорту і будинки без вікон.
Простягаються алеї з новими назвами – алея прикордонників, алея Сил тероборони… Назви – суто нашого часу, як і сама назва парку – наша віра та надія.
А ще у парку Перемоги дуже чисто: в наші важкі часи навіть така «деталь» впадає в очі. Бо ж око само по собі шукає позитив.
А на лавці жінка голосно пояснює комусь по мобільнику:
– Ні-ні, не хвилюйся, я сиджу біля самого входу в парк… Бо після вчорашнього боюсь заходити далеко…
Фото авторки
