У річницю смерті Андрія Кузьменка, відомого на українській естраді під ім’ям Кузьма Скрябін, згадуємо його інтерв’ю про себе та своє «таємне кохання» до Одеси, яке Кузьма розповідав «Одеському життю».
Скрябін у дитинстві мріяв водити сміттєвоз
— Андрію, музика — важлива частина твого життя. Покохав її з дитинства?
Мати з другого класу гумовим капцем заганяла мене в музичну школу вчитися грати на фортепіано. Зараз я дуже вдячний за це, а спочатку заняття музикою не дуже любив.
— У дитинстві не мріяв стати музикантом?
— мріяв бути водієм сміттєвоза. Це тоді здавалося таким романтичним. Взагалі водити машину в дитинстві дуже хотів і любив. Якось у сьомому класі я взяв у тата машину покататися і за тиждень спалив 450 літрів бензину! Після того мені дісталося тим же гумовим капцем!
— Але, проте, вибрав музику, і гурту «Скрябін» уже виповнився 21 рік. Ідеї не вичерпуються?
— Доводиться шукати нове, дихати новим повітрям. Ти все-таки маєш змінюватися разом з тим, як змінюється мода, разом з тим, як росте твоя аудиторія. Тобто, ти не маєш права бути постійно таким самим, тому що постарієш і помреш у собі як людина.
Скрябін жив біля лісу
— Андрію, а поєднання роботи в групі та в телевізійних проектах допомагає?
— Мені дуже допоміг телевізійний проект «Шанс». Він відкрив невідомий мені й досі бік життя. Коли йдеш вулицею і кожен намагається привітатись, ніби знає тебе все життя, — це круто. Інші телевізійні проекти також цікаві для мене. Наприклад, програма «Помилаандерсон» на ICTV. Там я повністю віддаюся імпровізації, а передача, хоч і інтелектуальна, але з неабиякою часткою гумору.
Фото з концерту Кузьми Скрябіна
— Підвищена увага з боку оточуючих не набридає?
— Ну, як сказати «набридає»? Якщо собі поставити це за мету, то набридатиме. Я сам їжджу містом, хоч і на машині, а не в транспорті. Задовбали б у транспорті. Підходять у магазинах, після концертів стоїш півтори години – автографи роздаєш. Це справді класно, але від цього треба відпочивати, бо в якийсь момент можеш психанути. І щоб цього не було, я живу біля лісу.
Скрябін не ставив позамежних завдань
— Не боїшся залишитися на самоті?
— Ні, не боюся. Навколо мене стільки людей, що мені вистачає. Робота така. Я об’їжджаю країну разів по десять на рік. Кожен концерт — це, як мінімум, людина 200–300, з якими ти стикаєшся віч-на-віч після концерту.
— А чи багато в тебе й у групи завдань на майбутнє?
— Я звик ставити завдання відразу після реалізації попередньої. Якщо ставити нездійсненні завдання можна впасти в депресію.
— Тобі властивий депресивний стан?
— Раніше було, я навчився з цим боротися.
— Поділися рецептом!
— Після прориву «Океану Ельзи» я міг би сісти, випити «з горла» пляшку коньяку і сказати: післязавтра ми будемо крутіше, ніж «Океан Ельзи»! Так не вийде. З Вакарчуком ми друзі, і я перейняв у нього дуже багато корисних речей. Ніколи не можна ставити позамежних завдань — і весь рецепт.
— Кажуть, що з ланцюжка «вогонь, вода та мідні труби» люди не витримують останнього ступеня. Тобто слави. Що скажеш?
— Якщо ти себе сприймаєш як людину, до якої є підвищена увага, то починаєш хворіти. А до того ти просто людина. Потрібно бути таким, як усі. Який сенс виділяти себе, якщо ти зроблений із тієї самої глини, що й усі люди. У мене у жилах тече кров. А в каструльці моїй — мізки. Все відбувається за тими самими механізмами.
Скрябіну Одеса нагадувала Флоренцію
Скрябін у капелюсі
— А дочка Барбара пишається тим, що її тато відомий?
– Вона відноситься до моєї популярності абсолютно спокійно. Ми її так навчили: всі люди однакові, дві руки, дві ноги…
— Як часто тобі у твоєму графіку вдається забути з сім’єю?
— А я їх беру на свої концерти, гастролі. Іноді доньку, іноді жінку. Двох, на мою думку, взяти жодного разу не вдалося… Зате відпочивати воліємо разом.
— А де волієш це робити?
— Ой, десь якнайдалі, причому щоб це був справді відпочинок!
— Ти сказав, що багато разів на рік об’їжджаєш країну. Який регіон в Україні найбільше подобається?
— Догадуюся, що ти хочеш почути. Скрізь є свої принади. Головне – не псувати природний ландшафт. Але Одеса — мабуть, справді найцікавіше місто в Україні. Він мені чимось нагадує Флоренцію. Тут люди і в дорослому віці залишаються дітьми, а це дуже важливо. Тільки той, хто в душі — дитина, може, може зробити наш світ кращим. І одесити це довели. Саме тому я намагаюся у вас бувати якнайчастіше.
— Дякую за цікаву розмову. Що побажаєш нашим читачам?
— Дякую і тобі. А читачі — хай більше люблять себе. Тільки той, хто любить себе, здатний любити інших та навколишній світ. Тільки тоді вони не будуть шкодити ні іншим людям, ні нашій землі. Потрібно бути дуже великим оптимістом, щоби зараз вижити. І за жодних обставин не опускати куточки рота вниз.
А одесити нехай довше залишаються дітьми! Їм це дуже личить.
Віктор СИЧОВ
