- Куяльницький курорт почали облаштовувати ще у 1833 році.
- Цілющі грязі зробили лиман відомим далеко за межами Одеси.
- Куяльник природно переживає періоди обміління та підйому води.
- Морська вода допомогла врятувати лиман, але принесла надлишок солі.
Історія Куяльницького лиману збереглася не лише в краєзнавчих працях, а й у документах, газетних публікаціях та спогадах людей, які лікувалися на його берегах. Ми простежили, як невелика приморська водойма перетворилася на курорт світового значення, чому її природні властивості вважали унікальними та як Куяльник опинився перед новими загрозами вже у наш час.
Історія знаменитого Куяльницького курорту почалася 1833 року. Про це свідчить документ, який зберігся до наших днів. У ньому відставний генерал-майор князь Іван Жевахов погодився передати місту частину своєї землі біля лиману для облаштування купалень.
Уже 12 червня того ж року з управління бессарабського генерал-губернатора Михайла Воронцова до одеського градоначальника Олексія Левшина надійшов лист із розпорядженням якомога швидше облаштувати купальні.
Будівництво розпочалося майже одразу. Архітектор Кошелєв доповів, що приступив до робіт 14 червня, а вже 29 серпня повідомив: дві купальні біля Куяльницького лиману повністю готові.
Що являє собою Куяльницький лиман
Куяльницький лиман — одна з найвідоміших природних водойм Одещини. Його довжина становить близько 28 кілометрів, середня глибина — приблизно один метр, а найбільша ширина сягає трьох кілометрів.
До лиману впадає річка Великий Куяльник. Саме в районі лиману розташована найнижча точка України — приблизно на п’ять метрів нижче рівня моря. У давніх описах слов’янських земель нинішні одеські лимани називали Солоними озерами.
Масштаб популярності Куяльника як курорту добре демонструє статистика початку ХХ століття: у 1904 році за один сезон місцева грязелікарня прийняла близько 40 тисяч пацієнтів.
Як на Куяльницькому лимані з’явилася лікарня
Перші офіційні повідомлення про створення лікарні на Куяльнику з’явилися ще 1833 року. 26 липня газета «Одесский вестник» розповіла читачам про новий лікувальний заклад, де відвідувачі могли приймати лиманні ванни та користуватися іншими процедурами.
На той час заклад складався з приміщень для теплих грязьових і піщаних ванн та окремої споруди для холодного купання. Нагляд за ним доручили доктору Андрієвському.
Розклад був суворо розподілений: жінки могли користуватися купальнею з десятої ранку до шостої вечора, тоді як інший час відводився чоловікам. Грязьові та піщані ванни приймали з десятої до другої години дня.
Умови лікування за сучасними мірками здаються досить екстремальними. У дерев’яному парнику лиманську воду підігрівали у котлах, а грязь нагрівалася просто під сонцем. Потім нею наповнювали дерев’яні корита.
Пацієнта занурювали в грязь майже до шиї приблизно на годину або навіть довше. Процедуру припиняли, коли з’являлися ознаки поганого самопочуття. Після цього хворого виймали з грязі та обмивали підігрітою лиманською ропою.
Холодна купальня стояла безпосередньо над водою — приблизно за 20 сажнів від берега. Споруда була встановлена на палях, а з берега до неї вів місток.
Лікар Андрієвський намагався не просто приймати пацієнтів, а й систематично спостерігати за результатами лікування. Він записував, за яких захворювань лиманські процедури давали позитивний ефект, а коли могли нашкодити.
Чому Куяльницький лиман називали українським Мертвим морем
З часом Куяльник перетворився на бальнеологічний курорт, відомий далеко за межами Одеси. Висока концентрація солей у воді та унікальні лікувальні грязі принесли йому репутацію «українського Мертвого моря».
На береги лиману приїжджали представники європейських королівських родин, державні діячі, космонавти та керівники Радянського Союзу.
Особливість Куяльника полягає не лише в солоній воді. Після відокремлення від моря вона поступово перетворилася на концентровану ропу. На дні лиману сформувалися потужні шари мулової грязі, насиченої мінеральними компонентами та органічними речовинами.
Складні природні хімічні процеси та діяльність мікроорганізмів сформували грязі з особливими властивостями. Саме вони стали однією з головних причин розвитку Куяльника як лікувального курорту.
Лікувальними властивостями володіє і ропа. Окремо від лиману відома мінеральна вода «Куяльник», яку використовують при захворюваннях шлунково-кишкового тракту.
Про властивості лиманської води та грязі люди знали задовго до появи організованого курорту. Соляні промисли та чумацькі шляхи сприяли тому, що про Куяльник поширювалися розповіді про цілющу силу його води та грязі. Згодом цим зацікавилися й лікарі, які почали досліджувати дію природних ресурсів лиману на пацієнтів.
Куяльник був не лише солоним озером
Походження назви «Куяльник» досі пояснюють по-різному. За однією з версій істориків, вона пов’язана з тюркським словом «куянлик», яке означає «густий» і може стосуватися властивостей води.
Іншу версію свого часу запропонував мовознавець А. І. Соболевський. У своїх дослідженнях він пов’язував назву з давнім слов’янським словом, яким могли позначати човновий причал або пристань.
Є свідчення, що в минулому Куяльницький лиман був зовсім не таким, яким ми знаємо його сьогодні. У «Описі України» Гійома де Боплана згадується водойма Jezero Kujalik, багата на рибу. Автор писав про коропів і щук надзвичайно великих розмірів та про рибалок, які приїжджали сюди здалеку.
Як і Хаджибейський лиман, Куяльник колись був пов’язаний із Чорним морем. Існує припущення, що в районі Жевахової гори розташовувалося давнє поселення, а на березі лиману могла знаходитися пристань на торговому шляху, який пов’язував Київ із Чорним морем через річкову систему.
«Мертве море» чи солона калюжа: що відбувається з Куяльником
Сьогодні Куяльницький лиман опинився перед зовсім іншою проблемою. Водойма періодично пересихає, а її екосистема потерпає від природного дефіциту води та людського втручання.
Однією з проблем став незаконний видобуток піску. «Чорні копачі» облаштовували нелегальні кар’єри, а важка техніка працювала поблизу лиману. Це завдавало шкоди не лише ландшафту, а й місцям гніздування птахів на схилах.
Окрему проблему становив незаконний видобуток піску у верхів’ях Куяльницького лиману. Там браконьєри перекривали русло Великого Куяльника дамбами, через що вода переставала нормально надходити до лиману.
Існували побоювання, що подальше скорочення притоку води може прискорити пересихання водойми. При цьому великий промисловий кар’єр, згаданий у старих матеріалах, розташований приблизно за 15 кілометрів від лиману, біля села Адамівка.
Ще один напрямок використання Куяльника — видобування лікувальної грязі. Її промислово діставали з оголених ділянок дна, а продукцію продавали навіть за межами України під виглядом грязі Мертвого моря.
Свого часу науковці Одеського екологічного університету серед головних способів порятунку лиману називали відновлення природного стоку Великого Куяльника, припинення незаконного видобутку піску та створення природоохоронної території навколо водойми.
Проблема набула такого масштабу, що нею займалися і на державному рівні. Зокрема, 2009 року до Генеральної прокуратури України направляли депутатський запит щодо відповідальності людей, причетних до знищення Куяльницького лиману. Після цього порушували кримінальні справи за фактами незаконного видобутку природних ресурсів.
Чому Куяльник пересихає
Куяльницький лиман залежить від складної системи водного живлення. Гідрогеологічні дослідження, наведені в матеріалах про водойму, вказують, що значну роль відіграють підземні водоносні горизонти.
До лиману також надходить вода з кількох малих річок і струмків. Головною притокою є Великий Куяльник. Важливу роль відіграють також водотоки в районах Красносілки та Іллінки.
Рівень води в лимані не є стабільним. Водойма має природну циклічність: періоди підвищення рівня води можуть тривати від одного до шести років, після чого настають значно довші періоди спаду та пересихання — приблизно від 10 до 20 років.
Історичні записи свідчать, що пересихання Куяльника — не нове явище. У різні роки XVIII та XIX століть на оголеному дні також утворювалася сіль.
У середньому Великий Куяльник, струмки, балки та поверхневий стік із прилеглих населених пунктів могли приносити до лиману близько 17–26 мільйонів кубометрів води на рік. Ще до 23 мільйонів кубометрів давали опади.
Водночас випаровування забирає приблизно 42 мільйони кубометрів води щорічно. Тому в посушливі роки, особливо після малосніжної зими, лиман втрачає більше води, ніж отримує.
За наведеними у старих дослідженнях розрахунками, водойма могла суттєво наповнюватися лише після одного або кількох сильних весняних паводків. Після цього підвищений рівень води зберігався кілька років, а потім цикл пересихання повторювався.
Водночас частина актуальної інформації про підземні води, які живлять лиман, у попередніх матеріалах уже була недоступною для екологічної громадськості. Це ускладнює повну оцінку сучасного водного балансу водойми.
Чорне море — донор Куяльника, але не без наслідків
Ідея повернути Куяльницькому лиману зв’язок із Чорним морем виникла не сьогодні. Відомо, що водойму намагалися з’єднувати з морем у 1907 та 1925 роках. Однак історичні джерела містять небагато інформації про результати цих експериментів.
Новий проєкт реалізували в Одесі 2014 року. Тоді трубопроводом до обмілілого лиману почали подавати чорноморську воду. За кілька місяців до Куяльника надійшло близько 6–8 мільйонів кубометрів.
Ідея використання морської води була пов’язана не лише з необхідністю підняти рівень лиману. Фахівці мали визначити, як така вода впливає на унікальну екосистему та лікувальні властивості водойми.
Одним із ризиків називали можливе «цвітіння» води. У попередні роки в лимані спостерігали червоні водорості, причому подібне явище фіксували й у прісноводних притоках.
Розробники програми порятунку лиману вважали, що висока солоність Куяльника сама по собі не повинна спричиняти масового розвитку водоростей. За їхньою оцінкою, для приживлення морських водоростей у лимані потрібна була б значна їхня кількість, а солоність водойми залишалася вищою за морську.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Сольова пастка для Куяльника: поповнення лиману водою з моря загрожує цілющим грязям
Проєкт передбачав масштабніше поповнення лиману — приблизно 25 мільйонів кубометрів чорноморської води протягом трьох років.
Проте згодом виявилася інша проблема: разом із морською водою до Куяльника надходить величезна кількість солі. За розрахунками головного наукового співробітника Інституту ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України, доктора фізико-математичних наук Сергія Степаненка, за час такого поповнення до лиману могло потрапити приблизно 1,2–1,5 мільйона тонн солі.
Це особливо важливо для майбутнього лікувальних грязей. За словами Сергія Степаненка, за спекотного літа нові порції солі можуть різко підвищити солоність ропи до рівня, коли почнеться гіпсування — випадання на дно важких сольових сполук.
Саме гіпсування фахівець вважає однією з найнебезпечніших загроз для відновлення лікувальних грязей Куяльника. Виходить парадокс: вода допомагає не дати лиману повністю пересохнути, але її морське походження водночас створює ризик для головного природного ресурсу курорту.
Як врятувати Куяльник, не знищивши його грязі
Просте рішення — просто забирати надлишок солі з лиману — теж не працює. Сергій Степаненко наводить показовий розрахунок: якщо відгородити приблизно 10 гектарів водойми для випаровування, за рік із цієї площі можна отримати максимум близько 11 тисяч тонн солі. Це лише 7–8% від тієї кількості, яка може надходити до лиману разом із морською водою.
До того ж промисловий видобуток солі потребуватиме окремої інфраструктури — системи для її вилучення, доріг, складських приміщень. А Куяльник розташований на території національного природного парку, тому будь-яке масштабне втручання потребуватиме екологічних експертиз та оцінки його впливу на природне середовище.
Інший шлях — повернути лиману прісну воду. Однак, на думку Сергія Степаненка, навіть розчищення річки Великий Куяльник не гарантує потрібного результату. В останні роки посухи в Одеській області посилюються, а річка здатна давати значні обсяги води переважно під час весняних паводків та дуже сильних дощів.
Ще у 2016 році Кабінет Міністрів виділяв кошти на розробку техніко-економічного обґрунтування розчищення русла Великого Куяльника. Тоді весь комплекс робіт оцінювали приблизно у 900 мільйонів гривень. Нині, за словами фахівця, така робота могла б коштувати вже близько 2 мільярдів гривень.
Нові варіанти порятунку Куяльника
Серед нових варіантів порятунку Куяльника фахівці розглядають опріснення морської води перед її подачею до лиману. За попередніми оцінками, така система може коштувати близько 5 мільйонів євро. Подібні технології вже застосовують в Ізраїлі, а в Україні обладнання для опріснення використовували, зокрема, для відновлення водопостачання Миколаєва після руйнування насосної станції.
Але й опріснення не є безпроблемним рішенням. Під час роботи установки утворюється концентрований сольовий розчин. Виливати його просто назад у море небезпечно: концентрат важчий за морську воду, тому може осідати на дні та створювати несприятливі умови для живих організмів.
Тому виникає нове питання — що робити із сіллю, яка залишатиметься після опріснення. Один із варіантів, який розглядає Сергій Степаненко, — використовувати сольовий концентрат для виробництва солі. Однак для цього також потрібні окремі технологічні рішення та економічні розрахунки.
Ще одна пропозиція — очищувати воду з Хаджибейського лиману і подавати її до Куяльницького. Але цей проєкт поки має не менше запитань.
Передусім понад два десятиліття в Хаджибейському лимані не проводили повноцінного моніторингу гідрохімічних показників води. Тому, перш ніж говорити про її використання для Куяльника, потрібно щонайменше один-два роки досліджувати склад води, визначити можливі ризики та зрозуміти, яке обладнання знадобиться для її очищення.
Є й інша проблема: сам Хаджибейський лиман через посуху та скорочення стоку суттєво обмілів. Тому, за оцінкою Сергія Степаненка, забрати з нього необхідні Куяльнику 15 мільйонів кубометрів води буде дуже складно. Це може створити загрозу вже для Хаджибейського лиману.
Отже, у Куяльника немає одного очевидного способу порятунку. Морська вода дозволяє підтримувати рівень лиману, але приносить нові порції солі. Розчищення Великого Куяльника може виявитися недостатнім через посухи. Вода з Хаджибея потребує тривалого моніторингу та очищення, а опріснення морської води залишає проблему утилізації сольового концентрату.
Саме тому Сергій Степаненко вважає більш реалістичним варіантом опріснення морської води перед її подачею до Куяльника. На його думку, такий підхід дозволив би підтримувати рівень водойми, не створюючи додаткового соляного навантаження та не ризикуючи лікувальними грязями.
Водночас остаточне рішення, як наголошує фахівець, має ґрунтуватися на постійному моніторингу стану лиману та сучасному техніко-економічному обґрунтуванні. Перш ніж втручатися в унікальну екосистему, необхідно оцінити не лише користь кожного проєкту, а й можливі наслідки для самого Куяльника та інших водойм Одещини.
Куяльник опинився у парадоксальній ситуації: залишати його без води небезпечно, але й просто заливати морською водою — теж. Порятунок унікального лиману тепер потребує точного балансу між водою, сіллю, природними процесами та можливостями людини.
Нагадаємо, відома одеситка перемогла у конкурсі «Пиріг Незалежності» з рецептом із куяльницького солеросу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Сольова пастка для Куяльника: поповнення лиману водою з моря загрожує цілющим грязям
