День української писемності та мови ми відзначаємо 27 жовтня. Докторка філологічних наук, професорка кафедри української мови Одеського національного університету імені Мечникова Марія Дружинець розповіла «Одеському життю», як виникла українська абетка та чому окремі літери стали справжніми символами мови й опору.
Ключові моменти
Українська абетка відображає історію, традиції та національну ідентичність українського народу. Вона складається з 33 літер і є варіантом кирилиці з унікальними символами, що відрізняють її від інших слов’янських мов.
Перший український «Буквар» був виданий друкарем Іваном Федоровичем у 1574 році у Львові. За словами Марії Дружинець, автором міг бути один із викладачів Острозької школи — Герасим Смотрицький або Дем’ян Наливайко. «Але ми не можемо виключати, що в укладанні брав участь і сам друкар. Це не просто підручник для читання — це фундамент української грамотності», пояснює філологиня.
Буквар став першою друкованою слов’янською книжкою світського призначення і суттєво вплинув на розвиток писемності в Україні та інших слов’янських країнах. Він мав кишеньковий формат і складався з 80 сторінок. Усередині була абетка, таблиці складів, зразки відмінювання й коротка читанка.
Наразі відомий лише один примірник цього Букваря. Його знайшли у Римі в 1927 році, і нині він зберігається в бібліотеці Гарвардського університету.
Не менш важлива історія самої української абетки. Сучасний український алфавіт налічує 33 літери і є одним із варіантів кирилиці, але зберігає фонетичні особливості різних українських регіонів. Він не просто технічний інструмент — це символ національної гідності, культурної пам’яті та мовного спротиву.
Особливо це стосується літер, яких немає або майже немає в інших слов’янських мовах: Ґ, Є, І, Ї. У кожної з них є своя історія.
Літера «ґ» є унікальною для української мови. Вперше як самостійну літеру абетки її увів у 1619 році письменник, церковний та освітній діяч Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці», запозичивши її форму з грецької літери «γ» («гамма»). До того звук [ґ] у староукраїнських та українських текстах передавали по-різному. Від XIV століття його часто записували в іншомовних словах за допомогою диграфа «кг» або латинської літери «g».
Наприкінці XIX — на початку XX століття літера «ґ» вже активно входить до вжитку і з’являється у правописних кодексах УНР. Однак у 1933 році, після розгрому політики українізації, радянська влада вилучає «ґ» із правопису. Мета була політична: придушити українську мовну окремішність і максимально наблизити українську до російської.
Марія Дружинець підкреслює: «Повернення “ґ” у 1990 році в “Українському правописі” — це не просто правописна норма. Це акт повернення голосу мові після десятиліть тиску».
Згідно з чинним правописом 2019 року, «ґ» пишеться:
Важливо: сучасний правопис дозволяє паралельні варіанти написання деяких іншомовних імен через «г», наприклад: Вергілій / Верґилій, Гарсія / Ґарсія, Гегель / Геґель. Тобто «ґ» — це ще й право на точніше звучання.
Читайте також: Чи утискають в Одесі за російську мову? (опитування)
Літера «ї» — один із найвиразніших символів української абетки. На відміну від багатьох інших слов’янських мов, де її немає як окремого знака, в українській вона є повноцінною літерою алфавіту.
Ця літера виникла природним шляхом на території Русі. Її особливість у тому, що вона позначає поєднання двох звуків — [й+і]. До її унормування українські автори використовували різні способи передачі цього поєднання: «і», «ії» або навіть «ять».
Остаточно «ї» ввійшла до складу нашого алфавіту лише у ХХ столітті. До того її офіційне використання стримувалося заборонами на українську мову, зокрема Емським указом 1876 року, який обмежував друк українською в Російській імперії. Заборона українського друку була не лише політичною, а й орфографічною: не дозволяли формувати незалежну норму письма.
Сьогодні «ї» має не лише мовну, а й символічну вагу. Під час повномасштабної війни літера «ї» стала знаком спротиву. Її малюють на парканах, тротуарах, стінах, пам’ятниках — як мовну мітку «це Україна».
Марія Дружинець наголошує: «“Ї” — це маркер українського простору. Це літера, яку не сплутаєш ні з російською, ні з білоруською традицією. Вона одразу впізнавана».
Літера «і» — ще один важливий маркер нашої окремішності, хоч сама літера трапляється і в інших кириличних абетках. Вона походить від старослов’янської літери, яка базувалася на грецькій «ι» («йоті»), і в давній традиції називалася «і десяткове». Її дублером була літера «и» («іже»), але їх розрізняли за числовими значеннями в кириличній цифірі: «і десяткове» та «і вісімкове».
У староукраїнській писемності існувало кілька графічних варіантів для позначення цього звука: «и», «і», «ї», «j». Це залежало від регіону й школи письма. Саме тому для лінгвістів нині ці нюанси правопису — спосіб датувати й локалізувати старі тексти.
Спочатку «і» була дублером для «и» і «ы». Звук сучасного [і] часто позначався літерою «ѣ» («ять»):
мѣнута → «мінута»,
фѣґура → «фігура».
Поступово «і» закріпилася як літера для позначення голосного [і]. Вона послідовно вживається й остаточно входить до української абетки після видання «Грамматики малороссійскаго нарѣчія» 1818 року. Саме через «і» ми фіксуємо ті фонетичні переходи, де внаслідок історичного розвитку давні «о» та «е» в закритому складі перетворилися на [і].
Тобто літера «і» — це не дрібниця. Вона зберігає фонетичну історію слова.
Літера «є» походить від кириличної «Є» («єсть»). Вона має зв’язок із грецькою «ε» («епсилон»), але шлях у сучасну українську абетку був довгим.
У староукраїнській графіці звук, який нині позначається «є», могли писати як «е» або «є» залежно від школи письма. Друкована форма літери з’явилася у XVI столітті, а сучасне накреслення відоме завдяки так званому «гражданському шрифту». Остаточно в українську абетку «є» ввели укладачі альманаху «Русалка Дністровая» (1837): Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Це був важливий жест мовної самостійності, особливо для західноукраїнських земель.
Функція «є» в українській мові дуже чітка:
Крім того, «є» пом’якшує попередній приголосний і зберігається після подовжених звуків: ллє, мовленнєвий.
Марія Дружинець каже: «Без “є” не було б нашої інтонаційної м’якості. Вона робить українську дуже впізнаваною на слух».
Цікавий факт: найбільш уживаною літерою в українському алфавіті є «п», а найрідше вживається «ф».
Звук [ф] не належав до давньослов’янських. Він прийшов в українську мову через запозичення з грецької й інших мов. Літера «ф» походить від грецької «φ» («фі»). У кирилиці її називали «ферт» — від звука, схожого на ніби «фиркання» коня.
Тому історично в українській мові грецький [ф] часто замінювали на [п] або [х]. Так з’явилися імена типу Пилип (від «Филипп»), Юхим (від «Єфим»). У прикарпатських говірках колись навіть фіксували заміну «хв» на «ф»: діалектне «фіст» замість «хвіст».
У радянські часи варіанти з «ф» були активно закріплені як «правильні», бо це наближало українську вимову до російської норми.
Сучасний правопис 2019 року дозволяє варіативність у деяких словах грецького походження. Тепер однаково нормативними вважаються, наприклад, «ефір» і «етер». Це важливо: ми не зобов’язані повторювати лише російську модель засвоєння грецьких слів.
Апостроф — це небуквений орфографічний знак, який існує також у багатьох європейських мовах. Він не позначає окремого звука, але в українській мові виконує надзвичайно важливу функцію: допомагає чути роздільну вимову.
Основне завдання апострофа — відокремити йотовані голосні (я, ю, є, ї) від попереднього приголосного. Це особливо важливо після губних [б], [п], [в], [м], [ф] і твердого [р].
Тобто апостроф — гарант того, що ми вимовимо два окремих звуки, а не «злиємо» слово.
Знак «ъ» («єр») колись був повноцінною буквою кириличних абеток. У давньоукраїнському письмі він позначав так званий редукований голосний. У старо- і церковнослов’янській абетках його називали «ѥръ» або «єръ».
Починаючи з XII століття, ці редуковані звуки зникають. У сильній позиції «ъ» перетворюється на «о», а в слабкій просто випадає. Класичний приклад: слово «сънъ». У кінці слова «ъ» занепадає, а після «с» змінюється на «о». Так формується сучасне українське «сон».
Остаточно «ъ» вилучили з українського правопису на початку ХХ століття. Його функцію — відділяти йотований голосний — перебрав на себе апостроф. Це ще один крок до власної, а не імперської норми.
Читайте також:
Редакція «Одеського життя» завжди мала безліч проєктів, які знайомили читачів з історією і сьогоденням міста,… Read More
У селі Борсуки Балтської громади є чимало див. Одне з них – етнографічний музей, що… Read More
Після масованої атаки на Одесу Укрзалізниця залучила теплотяги. Деякі поїзди курсують із запізненням, частину рейсів… Read More
Енергетики частково відновили електропостачання в Одесі та області після ворожої атаки. Світло повернули майже 100… Read More
Одеса досі оговтується після однієї з наймасованіших атак РФ. Актуальна інформація про водопостачання та бювети… Read More
РФ вночі застосувала балістичну ракету та ударні безпілотники. Частина цілей була уражена, ЗСУ відбили більшість… Read More
