Повість Семена Юшкевича «Вулиця» не нагадує більшість історій, написаних про Одесу. Немає в ній блискучого гумору та рудого сонця, але є справжнє життя тих, кому не пощастило народитися із золотою ложкою у роті. І у цьому її особливість. Хоча хто не знає про вулицю «червоних ліхтарів» в Амстердамі? А в Одесі – багатому портовому місті – хіба могла бути не розвиненою «індустрія кохання»?
З життя одеських «нічних метеликів»: про що повість Семена Юшкевича «Вулиця»
Головні героїні повісті «Вулиця» – «загиблі, але милі створіння», котрі живуть у світі продажного кохання. А головні події відбуваються не де-небудь, а на Дерибасівській.
Чи знали ви, що ще на початку XIX століття за Міським садом пристойним дівчатам гуляти заборонялося? Це було місце «нічних метеликів». Але, слід зазначити, мета автора не у відвертих описах життя дівчат легкої поведінки. Він прагне зрозуміти психологію дуже молодих одеських дівчаток, які обирають «вуличне» життя.
Стаття на тему: Одесса — город красных фонарей
Власне вся історія починається словами:
«Ось уже рік, як подруги спокушають Соню стати вуличною. Розумієте, спокушають!
Вечоріє… Сутенери вже на своїх місцях біля вітрин, на лавах, у натовпі, і пильно стежать за своїми дівчатами…»
Забутий на довгі десятиліття: хто такий Семен Юшкевич?
Семен Юшкевич народився 1868 року в Одесі. Його батьки – Соломон Мойсейович та Ганна Григорівна – тримали свою торгівлю. Спочатку Юшкевичі жили на Військовому узвозі, а потім перебралися до будинку на Приморській вулиці. Тож дитинство майбутнього письменника та драматурга проходило не в найфешенебельнішій частині Одеси, а навіть навпаки. Хоча юний Семен навчався у єврейському училищі та Другій гімназії. З останньої, щоправда, був відрахований і перейшов на домашнє навчання. Пізніше працював помічником провізора, а 1902 року навіть закінчив медичний факультет Сорбонни.
Але саме література стала його покликанням. Наприклад, соціальна драма «Король», хоч і була заборонена цензурою, але успішно йшла в багатьох відомих театрах. А п’єса «Повість про пана Сонькіна» була поставлена в Одесі з Леонідом Утьосовим у головній ролі.
З 1921 року Юшкевич із сім’єю жив у Франції, потім недовго в США – там він співпрацював із газетами, журналами та театрами. Видавався і на ідиші.
Помер письменник у Парижі 1927 року і довгі десятиліття на батьківщині про нього не згадували.
Але у 2005 році видавництво Optimum перевидало повість Юшкевича «Вулиця (з життя одеських повій)». І ця книга стала певною мірою відкриттям.
Звичайно, про дівчат легкої поведінки в Одесі було відомо давно. Досить згадати не класику Олександра Сергійовича Пушкіна, а його листи одеського періоду:
«Нещодавно видався нам молодий день – я був президентом пиятики – всі перепилися і потім поїхали …»
Як делікатно зазначає одеський краєзнавець Ростислав Александров, «хто всерйоз може подумати, що підбадьорені випивкою молоді гуляки поїхали до салонів сіятельної графині Еліз Воронцової, чарівної Амалії Різнич чи демонічної красуні Кароліни Собаньської?».
І цю частину життя, але через 90 років описує у своїй повісті Юшкевич. Тут і складнощі існування, і наївні надії, і мрії про кохання. І, звичайно, неочевидні описи Одеси, адже завжди цікаво подивитися на рідне місто іншими очима.
«На Дерибасівській завжди багато люду – вдень, увечері, у свято, у будні, навесні, узимку…. Надвечір нічна юрба змінює денну, ділову, і починається свято, нічна симфонія зі звуків, барв, електричного світла, пристрасної спраги радості, веселощів, забуття…
Вітрини ваблять горами своїх товарів: вбранням, сріблом, кришталем, діамантами.
Нічні чоловіки поспішають, стурбовано готуючись до радощів та насолод. Вуличні давно тут. Вони тут постійно, і складають частину Дерибасівської, як ці будинки сад, асфальтовий тротуар…»
Загалом, якщо хочеться прочитати щось нетривіальне про Одесу, то беріть «Вулицю» Юшкевича.
У ній багато драми, але й багато життя, і ще кохання.
