Українських фермерів не зупиняють ні окупація, ні ракетні обстріли, ні бойові дії. Вони продовжують займатися господарством у будь-яких умовах. Як саме це відбувається під час війни, ми розповімо з особистого досвіду фермерів з Одеси та Полтави.
Фермери Вова та Оксана з мегаполісу
Фермери Вова та Оксана тривалий час жили в Одесі та були зразковими жителями мегаполіса. Квіточок на вікнах та тварин у квартирі у них не було. Пара працювала у великих компаніях, а потім відкрила свою справу з виготовлення меблів. Якоїсь миті Вова та Оксана задумалися про переїзд за місто. Так вони стали щасливими власниками будинку на березі Хаджибейського лиману.
— Жодних задумів про ферму не було. Планували тримати собі курочок і перепілок, завести вівчарку і жодного городу! Але перший карантин через коронавірус вніс свої корективи. Спочатку завели 20 перепілок, а через попит на яйця збільшили їхню кількість. Докупили курчат, придбали інкубатор, обладнали помешкання під птицю. Сьогодні на нашій фермі понад 1000 перепілок, 200 курей різних порід, гуси, індики та фазани. Усю птицю тримаємо самі. Усі звикли до того, що у селах люди встають ні світло, ні зоря. Ми любимо поспати, прокидаємося не раніше восьмої ранку, і навіть привчили до цього птахів.
Коли почалася війна, думок поїхати зовсім не було. Це наша країна, наш дім та наша ферма! Спочатку доводилося складно: були перебої з постачанням корму і грошима, ми боялися, що не зможемо прогодувати птицю. Потім почалися відключення світла, а це нові проблеми, тому що інкубатори та брудери працюють лише від електрики. Ми стали винаходити якісь пристосування, щоб наш птах міг вижити. Показували людям, як можна інкубувати без електрики, як вигрівати в брудерах курчат і перепеляти зі свічками, ділилися рецептами кормів та багато іншого. Поки чоловік ночами був у теробороні, я писала брошури з порадами по господарству, вела марафони у соціальних мережах, допомагала вирішувати проблеми. Напевно, це допомогло пережити перший шок від війни.
Слава Богу, ми не знаємо, що таке наслідки обстрілів. Ми тільки чуємо вибухи та стрілянину. Слава Богу, наші рідні та брати, які зараз захищають країну – живі!
Найгірше переживають воєнні дії фазани. Домашній птах не так відчуває вібрацію землі під час вибухів та обстрілів. А ось фазани дуже лякаються та кричать. Важко собакам та котам. Доводиться виходити до них на двір і заспокоювати. Але насправді це не ми допомагаємо тваринам пережити війну, а вони нам. Коли дуже важко, можна зайти в перепелятник, посидіти з птахом, поспостерігати за курочками чи фазанами.
Війна обов’язково скінчиться! Про це треба пам’ятати та не опускати руки, зберегти те, що є. Колись моя прабабуся розповідала мені, як пережила Другу світову війну: «Я просто жила. Вставала вранці, готувала, що могла для дітей і себе, прибирала, прала, садила город. Щодня маленькими кроками жила. Вона має рацію, тільки життя маленькими кроками допоможе все подолати. Планів на майбутнє поки що у нас немає. Закінчиться війна, тоді будуватимемо плани. А зараз наша ферма допомагає вижити нам та іншим людям».
Дивовижний порятунок індика Гоші
Знайомтеся, це Гоша! Він живе на фермі Вови та Оксани. Гоша був інвалід дитинства лапою. Усі думали, що він помре. Але ж він виріс! І став дівчинкою! Ось така життєва історія, що надихає, індика Гоші, який живе на фермі Вови та Оксани.
Фермерка Юлія із села на Полтавщині
Фермер Юля із Кременчука. Разом із чоловіком майже чотири роки тому вагітною переїхала до села на Полтавщині. З того часу родина займається господарством — вирощують їжу без хімії для себе і на продаж. Фермерка радіє з того, що має зараз. Для Юлії праця на землі під час війни — можливість мати сили жити далі та допомагати іншим.
— Ми садимо все, що тільки можна. Вирощуємо розсаду, займаємось городиною, квітами та розводимо курей. Коли розпочинається сезон розсади, то наш день починається десь о четвертій ранку. Це дуже важко вставати з сонцем, полоти бур’яни, усе обробляти. В мене не завжди чисті руки чи ноги, маю мішки під очима. Але я люблю те місце де живу і роботу, якою займаюсь.
З початком війни був страх і не розуміння, що робити далі. Дивилися та діяли по ситуації. Поспішно кидати все не хотілося. Важко було емоційно. Сільське господарство — це дуже ризиковане діло, навіть у мирний час. Багато чого залежить від погоди, здоров’я, попиту людей, грошей. А тут ще війна… Але, як би не було важко, ми продовжували працювати. Вирішили зробити акцент на розсаді. Був заклик садити багато, щоб забезпечити людей продуктами. Ніхто не знав, що буде з економікою та харчами.
У перші місяці війни були проблеми з насінням розсади. Те, що замовляли не дійшло до нас, або прийшло частково. Не завжди була змога відправляти замовлену продукцію клієнтам. Щось було в дефіциті, навіть для себе. Пам’ятаю, як людям було важко знайти перець та капусту. Але я хочу вам сказати, що при великому бажанні, розсаду можна виростити і в домашніх умовах. Через нестачу пального посилки з рослиною довго доставляли, тому не все витримувало подорож. І від цього було дуже прикро, адже у кожну рослину вкладено стільки життя і сили.
Зараз ситуація налагодилась. Ми продовжуємо займатися господарством та вирощувати продукцію на продаж. Дивлячись на цей жах, психологічно рятує робота. Обстрілів у селищі не було. Але поряд з нами Кременчуг, який неодноразово страждав від ракет із жахливими наслідками. Через це іноді хочеться опустити руки. Але праця на землі надає сили та лікує.
В Україні у домашнього господарства є майбутнє. Люди цінують і потребують у домашній продукції. Під час війни багато хто розпочав свою справу у сільському господарстві. Наприклад, в нас у планах займатися ще вирощуванням індиків: це не так розповсюджено, але має попит. Ось так, не зважаючи на те, що в країні війна та подорожчання всього, ми розвиваємось».
Читайте також:
