Повномасштабна війна Росії проти України змусила багатьох ветеранів війни в Афганістані, яким дозволяє здоров’я, знову взятися за зброю, але вже у вітчизняній війні проти окупантів, захищаючи свободу і цілісність рідної країни.
Більше ніж сто юнаків з колишнього Любашівського району воювали у спекотній азійській країні у 1979-1989 роках, виконуючи наказ керівництва Радянського Союзу. Це була несправедлива війна на території іншої держави. Війна без переможців, але з тисячами скалічених доль…
Сьогодні на Сході у складі ЗСУ воюють Анатолій Кушнір з Кричунового і Сергій Бабіченко з Петрівки Любашівської селищної територіальної громади. Їхній бойовий досвід знадобився у кровопролитній війні з росіянами.
Тисячі українців, що змушені були воювати у чужій країні, за особисту мужність, проявлену в боях, нагороджені орденами та медалями.
Пропонуємо розповідь про ветерана-афганця Володимира Іванова і його сьогодення.
Про те, що він тридцять років тому був нагороджений медаллю «За відвагу», Володимир Іванов, водій бронетранспортера 5-ї мотострілецької дивізії, дізнався випадково.
Як Володимир потрапив до Афганістану
Його підрозділ розпочав вихід з Афганістану напередодні нового 1989 року.
— Холодний вітер обвівав радісне обличчя, з очей текли сльози радості від зустрічі з Батьківщиною, — пригадує Володимир Іванов.
Володя ще у дитинстві переїхав з родиною на Одещину, у село Майори Біляївського району, де батьки працювали у радгоспі. Після школи здобув професію столяра-паркетника. В армію призивався Біляївським військкоматом. Спочатку ратну науку опановував в Узбекистані, а з червня 1988-го воював водієм-кулеметником БТР-80 у Шинданті.
В одному з боїв БТР Іванова підірвався на фугасі, Володимир отримав контузію. Тепер має інвалідність II групи.
Після Афганістану дослужував строкову у Карелії в ракетних військах, вже військовим топогеодезистом. Додому повернувся восени 1989 року.
Працював паркетником в Одесі, а коли зустрів майбутню дружину, чарівну Ларису Сулиму, переїхав у її рідне село Вишневе Любашівської громади, звів будинок. Має доньку Катерину, онучку Вікторію і сина Єгора, який служить у ЗСУ.
Про службу в Афгані Володимиру нагадують кілька вицвілих фотографій, інвалідність, а ще ювілейні медалі.
З нинішньою війною ветерану Іванову довелося зіткнутися у Чорнобаївці, звідки евакуював у Любашівку родичів дружини. Другу поїздку згодом здійснив в деокуповані Тернові Поди і Любомирку Снігурівської громади Миколаївської області. Тоді забирав у зруйнованих оселях уціліле майно своїх сватів.
— Коли ми потрапили у ці села, там все було зруйноване вщент. За день-два до цього наші війська завдали артилерійський удар по укріпленнях рашистів. Навколо ще валялися трупи загарбників і їхня розбита техніка. Після цього по селу вже били росіяни, остаточно довершивши руйнацію, — розповів ветеран. — У цій «м’ясорубці» мало не загинули наші свати. Їх колону рашисти ще випустили, останню групу біженців просто розстріляли…
Які плани на «афганців» були у противника
У росіян ще з 2014-го року було уявлення про підтримку своїх дій з боку афганців. Проте українські воїни-інтернаціоналісти одними з перших пішли воювати із загарбниками, розвіявши міф про їхню «совковість»!
При цьому ще й російські ветерани війни в Афганістані сміливо виходять на мітинги проти російсько-української війни з гаслами: «Ні війні з Україною!» і «Не допустимо другого Афганістану!».
У війни єдине виправдання — твою Батьківщину хочуть окупувати, а народ поневолити. Отоді правда за нами: береш зброю і йдеш воювати!
Читайте також: Секрет болгарського вина: як проходить обряд першого обрізання виноградної лози
