Новини Одеси та Одеської області

Ми окуповані, але не зламані: історія молодої матері з Херсона Віри

Ми окуповані, але не зламані: історія молодої матері з Херсона Віри

Редакція «Одеського життя» продовжує публікувати історії тих, кому волею долі «пощастило» пережити «руській мір». Зі своїми особистими переживаннями та історіями з нами продовжують ділитися жителі непокірного та вольового Херсона. Цього разу ми розповідаємо історію того, як пережила окупацію молода мати з Херсона Віра.

Знайомство

Вітання! Мене звуть Віра, мені 26 років, і я з окупованого Херсона. Хочу, щоб усі знали: Херсон – це Україна! Наші люди доводять це щодня на мітингах! Хоч ми й російськомовні здебільшого, але ми готові віддати життя за нашу Україну! Ми окуповані, але не зламані!

Орки на горизонті

Моя історія, мабуть, як і у всіх в Україні, розпочалася 24 лютого, коли я прокинулася від дзвінків друзів про те, що почалася війна. Спросоння не могла зрозуміти, що взагалі відбувається, але одразу зібрала речі про всяк випадок, адже в мене на руках ще трирічна дочка. Так почався наш кошмар.
Щодня ми чули вибухи, і від цього було дуже страшно. Оскільки ховатися було ніде, ми з сусідами проводили цілими днями та ночами в тамбурі. Напевно, це і спалило мене від усього, що відбувалося довкола, ми намагалися провести цей час дружно, буквально все робили разом.

А коли до міста увійшли орки, тоді стало страшно виходити на вулицю, магазин за продуктами або в аптеку. Але виходу не було, у мене дитина та мама, яких треба було забезпечити продуктами. Скажу вам одне: коли ти бачиш цих орків, ти просто хапаєш дитину на руки і біжиш ховатись у двори. У херсонців навіть виробилася місцева звичка: одразу ж проклинати, як вони з’являються на горизонті.

Дефіцит та голод

Першого ж дня війни в магазинах були величезні черги — люди скуповували все, що можна було. Але ми ще не знали, що це лише початок. За кілька тижнів війни почався кошмар із продуктами та ліками — їх просто не було. Нам довелося стояти по три і чотири години в аптеку просто так, адже ти не знав, чи будуть у вас ліки чи ні. А коли у місті взагалі не стало ліків, їх якимось дивом привозили зі Львова, через Миколаїв. Якось мені довелося стояти шість годин за маслом та яйцями. Йогурти для дитини взагалі неможливо було знайти. Із хлібом були проблеми кілька днів. Ми намагалися щодня купувати буханець хліба та зберігати його запаси у морозилці. Коли з’явилася ковбаса, то найнижча ціна коштувала 240 гривень, хороша — 640 гривень. М’ясо – від 300 гривень. Банкомати перестали працювати практично відразу, до банків стояли черги з 6.00 ранку.

Життя чи смерть

Спочатку про виїзд із Херсона навіть не було й мови. По-перше, у мене був великий страх дороги із замінованою трасою та обстрілами. По-друге, моя мама не збиралася їхати. Але 18 квітня мені зателефонували знайомі та вмовили мене виїхати, бо у нас планувався референдум, і ми не знали, чого очікувати надалі. Вже наступного дня, 19 квітня, ми виїхали у бік Одеси через Снігурівку (пропускний пункт на Миколаївщині, півтори години їзди від Херсона). Нас у машині було п’ятеро людей: два хлопці, одна жінка, я зі своєю дочкою, кіт, і все без особливих речей. Дорога тривала з 6.00 до 19.30 вечора. Ми проїхали шість блокпостів, і чесно скажу вам, це було дуже страшно. Я бачила дорогою згорілі й простріляні машини, вони просто стояли на узбіччі. Це був найстрашніший відрізок дороги. Усі жартують про Чорнобаївку, але ніхто не говорить про Олександрівку та Любомировку. Росіяни ходять будинками і останнє у людей забирають. Там від будинків нічого не лишилося. Люди сиділи кілька тижнів без води, світла та зв’язку. У тому числі і в Снігурівці. Там був останній блокпост, на якому нас зустріли переодягнені під наших росіян. Я дивилася на цих «солдат», як на «зелені соплі», у яких рушниці були більші за їхні ноги. Адже дивлячись на цю щуру морду, ти не зможеш зрозуміти, що в нього в голові і яке рішення в твою сторону він прийме.
Коли ми побачили нарешті наших, не побоюсь цього слова, Героїв! Просто пішли сльози, ми всі змогли видихнути та подякувати долі за те, що змогли виїхати живими. Не повірите, але вперше у житті я зраділа присутності нашої поліції.

Крики одиночества

Моя мама все ще перебуває у Херсоні, у зв’язку з віком та станом здоров’я їй дуже важко було б перенести поїздку. Вона дивиться за будинком та котами. Каже, чує вибухи, які нині почастішали в області. Від будинку теж намагається далеко не відходити. Радіє, що молочна крамниця відкрилася поруч, вона нібито від херсонського молокозаводу. Продукція начебто наша та гривні наші все ще ходять. Але вже почали пускати карбованці на ринках. Нещодавно вона нарешті отримала нашу українську пенсію на картку. До речі, у червні ті пенсії, які отримували поштою, обіцяють уже виплачувати рублями.
Зв’язок із мамою підтримую і через мобільний телефон, і через інтернет. Але днями в Херсоні зник наш мобільний зв’язок. Величезні черги по російські стартові пакети, але купити їх непросто: у тебе фотографують паспорт і вимагають підписати папір про підтримку нинішньої «влади». Говорять, що зв’язку «Водафон» та «Київстар» більше не буде. На один паспорт дають п’ять сім карт. Найстрашніше, що без зв’язку херсонці навіть швидку собі викликати не можуть. Та як поповнювати їх незрозуміло. Адміністрації та державні структури природно не працюють. Уся влада проросійська. Нещодавно хотіли зробити референдум у місті, але слава Богу поки що «забули» про нього.

мобильная связь оккупантов

 

Порятунок

Зараз я в Одесі. Тут я винаймаю житло. Дорого жити виходить. На роботу вийти не можу, бо не можу залишити доньку, звичайні сади не працюють, приватний садок я оплатити не зможу. Держава нам допомагає, нещодавно одержала виплату переселенця, а ось за материнство виплати всім затримали. Наша бабуся ще намагається нам допомогти. Також Одеса познайомила мене з приємними людьми, чуйними та готовими допомогти. А мені потрібна була допомога. Я опинилася у складній ситуації — без даху над головою та без грошей у кишені. Чужі люди роблять тобі більше, ніж твої рідні. Війна дала мені зрозуміти, хто твій друг, а хто ні. Днями побачила жінку, вона була дуже схожа на маму. Так захотілося їй крикнути, а потім просто у сльозах зателефонувала мамі. Дуже сумую за своїм домом, за мамою, за друзями, за Херсоном.

Підготувала Анастасія Епур

Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram каналі! Новини, фоторепортажі та історични факти про Одесу.
Читайте нас у Viber! На каналі «Комуналка» розповідаємо про комунальні платежі, тарифи, пільги та субсидії.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Висловіть вашу думку. Це важливо.
Ще за темою
Всі новини
Вибір редакції
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: