Новини Одеси та Одеської області

Життя в окупації: все українське стало «російським»

Життя в окупації: все українське стало «російським»

«Одеське життя» продовжує публікувати історії тих, кому волею долі «пощастило» пережити «руський мір». Цього разу свою історію втечі від оккупантів розповіла нам дружина пастора з Геніческа — Інна.

Знайомство

Мене звуть Інна, мені 26 років, і я дружина пастора. Ми з чоловіком жили у курортному містечку Генічеськ і до війни займалися богослужінням, допомагали людям, підтримували їх. Паралельно зі службою я працювала над розвитком соціальних мереж. І тоді багато клієнтів у мене були з Росії. Коли почалася війна і ми зрозуміли, що знаходимося в окупації, щодня прокидалися з однією думкою, що ось-ось нас звільнять. Але цього не відбувалося.

У Генічеську під окупацією ми прожили два місяці. Чесно кажучи, до того, як ми виїхали на підконтрольну Україні територію, вважали, що в нас все гаразд — було спокійно і не стріляли. Але коли ми покинули наш будинок, тоді я зрозуміла під яким тиском ми жили. Одна річ, коли ти розумієш, що за тебе воюють, що твою територію обстоюють військові! А інша річ, коли ти віч-на-віч із ЧУЖИМИ, коли твоїх немає, коли тебе залишили: у місті не було ні керівництва, ні поліції, ні ЗСУ, ні прокуратури, тільки російські солдати з цією літерою «z». Було дуже важко… Особливо, коли ти йдеш містом і ВОНИ повз тебе проїжджають.

Все українське стало «російським»

Їжа закінчилася вже на п’ятий день війни, практично всі магазини закрилися або просто роздали продукти, що залишилися, місцевим. Ціни дуже зросли: цукор — 70 гривень, гречка — 120 гривень, бензин — 70 гривень, дитячі підгузки замість 245 гривень — 1000 гривень. Люди не мали можливості хоч щось купити — банківські картки не приймали, термінали не працювали, годинами стояли в черзі біля банкоматів. На кілька днів пропадали мобільний зв’язок та інтернет. До речі, саме у чергах по продукти люди ділилися між собою новинами. Щоб якось розбавити своє дозвілля, ми навіть купили настільні ігри та запрошували до себе в гості.

У результаті все українське — прапори, символіка, вивіски, торгові марки стало російським. В людей насильно забирали машини, клеїли на них букви «z», а містом їздили танки. Ми вже настільки звикли до становища в окупації, що й не думали виїжджати. Але потім миттєво все змінилося, дякую Господу, ми почали думати про те, як виїхати. На той час російські солдати ходили Генічеськом і пропонували перейти на їхній бік: «Якщо ви гратимете за нашими правилами, а ви гратимете, все у вас буде добре. Інакше ми вивозитимемо і викликатимемо чоловіків призовного віку на «службу».

 Утік не втік, а побігти можна

Загалом із Генічеська практично всі місцеві виїхали. Зазвичай у літній сезон у місті дуже багато людей, зараз там практично нікого немає. Ми вирішили виїхати з окупації 17 квітня. Спершу думали їхати через Мелітополь, але 18 квітня місто закрили. Зрештою вирішили виїжджати через Херсон. На це у нас пішло два дні: спочатку ми доїхали до Херсона через 19 блокпостів, де переночували, і вже зранку поїхали у бік української території. Ще одна проблема: на той момент наша машина була на ремонті у розібраному вигляді, і перед виїздом ми попросили механіка зібрати її як вона є. Також російські солдати відбирали машину, якщо ім’я та прізвище у техпаспорті не збігалися з водійськими правами. Я особисто бачила, як багато людей переходили на велосипеди.

Нормального життя не буде

Коли почали збирати речі, одразу постало питання: «Що з собою брати? Що буде найнеобхіднішим?». Було відчуття, що ми не повернемось. Потім нам зателефонували та попередили, якщо у людей багато речей їх повертають назад. Тому половину наших речей довелося віддати сусідам, і тим, хто цього потребував. Навіть новий пилосос, за який ми нещодавно сплатили кредит. Зараз ти розумієш, що частину речей можна було взяти із собою, але тоді ти заплющив на них очі, бо ти мав відчуття, що нормального життя не буде. Я порадила б брати з собою все, що вам дорого і цінно, навіть якщо вам здається, що вони не потрібні.

Одкровення

На блок постах, щоб не провокувати окупантів, ми домовилися розмовляти російською. З нами мав їхати друг Олег із Вінницької області, який говорив «суржиком», але він боявся. Пам’ятаю, як ми під’їхали на перший блокпост:

– Звідки їсте? — питає мого чоловіка один із окупантів.

— Та їдемо тут зі служіння? – Відповідає він.

– Відкрийте багажник! — вимагав солдат.

– Та без запитань! — іронічно відповів чоловік, немов запрошує окупанта в гості.

Виявилося, що мій чоловік забув про наш план і відповідав українською мовою, як і у звичайному житті. Слава Богу, окупанти нормально відреагували і пропустили нас. Ну, а ми з цього тільки посміялися. Так ми заспокоїли Олега та з власного досвіду розповіли, що росіяни проти української мови нічого не мають. Коли ми проїжджали наступний блокпост, чоловік згадав, що він є пастором і ми з церкви. І тоді один чоловік, котрий стояв на посту, захотів зі мною поговорити. Він відчинив двері нашої машини і показав мені захований у грудях «Отче наш», на що я відповіла:

– Так, правильно, моліться і Бог почує вас!

— Мене Бог не почує, я зі зброєю…

— Бог знає ваше серце, це ваш вибір чи ваша робота.

— Це не мій вибір, це не моя робота, я тут не з власної волі…

Поруч із солдатом перебували усвідомлені у військовій формі чоловіки 35-40 років, які примусово прийшли на нашу територію: «Крок вправо, крок уліво та розстріл!» — так вони прокоментували своє становище. На наступному контролі нам трапився молодий солдат «під чимось». Він глянув у мій бік, притулив два пальці собі до чола і зробив «постріл» у голову. В його очах я побачила злість. І тоді я зрозуміла, що серед окупантів є різні люди: ті, хто тут не з власної волі, і ті, хто просто грає у війну… Наступні блокпости, а їх було 29, ми проїхали спокійно, хоча на одному запитали, чому техпаспорт машини не записано на ім’я чоловіка. Тоді він пояснив, що машину з ремонту і нас пропустили, навіть привітали з якимсь святом. Але перед нами була машина з хлопцями, яких повністю обшукали. Ще нам пощастило, що був дощ, на блокпостах не перевіряли під час дощу.

Великий досвід

На шляху до порятунку ми бачили дуже багато згорілої та розбитої техніки: фури, військові та цивільні автомобілі. Поліцейські блокпости були просто знищені. Ти дивишся, а тобі страшно. Це не порівняти з тим, що зображено на фото. Це залишається у пам’яті назавжди. І коли на черговому блокпості я побачила український прапор, то в мене пішли сльози. За два місяці в окупації його весь час хотілося бачити, та його ніде не було. За кілька днів, як ми виїхали, Херсонську область закрили. Зараз ми з чоловіком знаходимося на Одещині і коли я заходжу до супермаркету і розумію, що тут є продукти та ліки, а там звідки я цього немає, і людям доводиться виживати буквально. Ця війна дуже нас змінила — ми виросли, ми стали кращими як люди.

Підготувала Анастасія ЄПУР

Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram каналі! Новини, фоторепортажі та історични факти про Одесу.
Читайте нас у Viber! На каналі «Комуналка» розповідаємо про комунальні платежі, тарифи, пільги та субсидії.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Висловіть вашу думку. Це важливо.
Підписатися
Сповістити про
guest
0 коментарів
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Ще за темою
Всі новини
Вибір редакції
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: