Ключові моменти
- Серпневе — прикордонне селище на Одещині, засноване німецькими колоністами в 1815 році, розташоване всього за півтора кілометра від молдавського містечка Басарабяска.
- Мешканці селища переживають труднощі через війну, хоча в селищі є всі необхідні умови для життя — ліцей, амбулаторія, магазини, кафе та Будинок культури.
- Через відсутність медичних працівників та виїзд чоловіків на фронт, село стикається з економічними і соціальними проблемами.
- Закордонні благодійники, зокрема Натанаель Рісс, допомагають селищу, надаючи кошти для розвитку інфраструктури та підтримки місцевої громади.
– В мене є корова, і я кожну неділю йду в Басарабяску продавати молоко, сметану, сир – молочна продукція там дорожча, ніж у нас. І завжди, коли бачу, як чоловіки гуляють зі своїми дітьми в парку, – в мене сльози на очах. Мій син воює, і вже другий рік його маленька донечка росте без тата, – жаліється Ганна Попова, місцева пенсіонерка.
Хоча у Вікіпедії датою народження села значиться 1800-й рік, серпневці вважають початком 1815-й. Вони орієнтуються на історичні довідки, що багато років збирали місцеві історики-краєзнавці і пращури німців-колоністів. У довідках вказано, що лютеранське село Лейпциг було засноване в 1815 році та входило до складу Клястицької волості Акерманського уїзду Бессарабської губернії.
Засновниками села були 126 родин із Прусії, Вюртемберга (невеличке королівство на території сучасної Німеччини), Польщі.
У 1940 році німецькі родини були змушені покинути свої домівки та повернутися в Німеччину. Однак трепетне відношення до малої батьківщини – Серпневого, вони зберегли та передали своїм дітям. Щойно відкрилися кордони, німці, чиї рідні колись мешкали в Серпневому, почали приїжджати на батьківщину пращурів.
Велику роль у житті селища відіграв Натанаель Рісс – громадянин Німеччини, який у 1935 році народився в Серпневому. Натанаель Рісс – меценат, благодійник – на двохсотріччя селища подарував йому… парк, із чудовим дитячим майданчиком, відкритою сценою, облаштованими місцями для відпочинку, альтанкою із символічним старовинним дзвоном із написом: «Від Натанаеля Рісса на знак вічної дружби».
Крім цього, професор надав кошти на реконструкцію старої німецької будівлі в сучасний «Гостьовий дім», дві будівлі було переоблаштовано під час війни для прийому переселенців, обладнано майданчик перед дитсадком, закуплено спортивну форму та спортінвентар, обладнано амбулаторію.
Востаннє в Серпневому пан Натанаель був у жовтні 2023-го – тоді він привіз меблі та мамограф у Бессарабську лікарню. Наприкінці січня 2024 року Натанаель Рісс пішов із життя.
Інших – проводжали, а самі не поспішали
Володимир Добровольський – староста Серпневського старостинського округу. З 2015-го він був головою Серпневської селищної ради, після децентралізації став старостою. У червні 2022-го став на захист України, служив на Запорізькому напрямку, наприкінці 2023-го звільнився за станом здоров’я.
– У Серпневому є все необхідне для нормального життя – ліцей, дитсадок, амбулаторія, пункт «Швидкої допомоги», три великі сільгоспгосподарства, Будинок культури, крамниці, кафе, дитячі майданчики, церква, два стадіони. Село газифіковане. У нас знаходиться контрольний пункт пропуску «Серпневе».
У перші дні війни через наше село йшла багатокілометрова черга виїжджаючих за кордон – люди бігли від війни цілими родинами. У черзі доводилося стояти по дві, три доби. Серпневці запрошували жінок, дітей погрітися, переночувати, пригощали водіїв пиріжками, гарячим чаєм, підтримували, чим могли. Однак самі виїздити не поспішали – багато наших чоловіків з покоління в покоління служать на кордоні, то не до снаги людям виїжджати. Боронити – так.
Сьогодні 125 серпневців боронять Україну, 30 учасників бойових дій повернулись додому, є інваліди. Ми їх шануємо, підтримуємо, допомагаємо. Загалом, кожний другий чоловік зараз на війні. Шість односельців загинули.
На честь 210-річного ювілею Серпневого працівники Будинку культури влаштували благодійний концерт із виступами творчих колективів, смаколиками та подарунками.
Старенький ЗІЛ не підводить
Серпневе – один із небагатьох населених пунктів колишнього Тарутинського району, що має свою пожежну охорону, яка підпорядковується Бессарабській селищній раді. Багато років керує нею Василь Мартиненко:
– Ми обслуговуємо дванадцять сіл. Маємо дві пожежні машини, одна з них – старенький, але укомплектований усім необхідним ЗІЛ-130.
Особливо багато роботи влітку, коли чимало пожеж на полях. Молоді хлопці – наші працівники – зараз боронять країну, тому в колективі здебільшого пенсіонери, але нічого, справляємося.
Найближчим часом отримаємо від німецьких друзів сучасну пожежну машину «Івеко» – це буде велика підмога в нашій роботі. Хоча свій ЗІЛ, якому вже близько 80 років, на пенсію все одно не відправимо: він як трактор – по будь-якому бездоріжжю проїде.
Умови є – не вистачає медиків
В амбулаторії Серпневого зараз йде ремонт фасаду. Внутрішній ремонт був зроблений перед війною. Працюють тут дві досвідчені медсестри сімейної медицини – Тетяна Казанжи і Тетяна Булкіна.
– Я приїхала сюди з Луганська разом із сім’єю. Спочатку думали, що тимчасово, а потім сусіди повідомили, що наш будинок в Луганську розбомбили. Повертатися немає куди. Діти вже дорослі, перебралися в Одесу. А я влаштувалася сюди. Амбулаторія непогано оснащена, є все необхідне для первинної медичної допомоги. На жаль, нам заборонили тримати аптеку при амбулаторії, ось це дуже незручно, люди скаржаться. Найближча аптека – в Молдові, але ж не будеш бігти за кордон за ліками, – розповіла Тетяна Булкіна.
– Умови для роботи в нас добрі. Але не вистачає лікаря, медсестер. Добре, що з Бессарабського центру первинної медично-санітарної допомоги щомісяця приїздить бригада лікарів, проводить прийом. В наший будівлі є пункт «Швидкої допомоги», який обслуговує найближчі села.
З чотирьох змін там залишилася лише одна, бо немає водіїв і парамедиків – хто на фронті, хто виїхав. Я працюю тут вже 40 років, було пішла на пенсію, а мене покликали знов, бо нема кому працювати, – розказала Тетяна Казанжи.
Яка школа може похвалитись викладачами-чемпіонами?
Екскурсію по ліцею влаштувала Тетяна Балабанова, яка працює в школі вже двадцять років, а в березні цього року стала директором Серпневського ліцею:
– В ліцеї навчаються 143 учні і 29 дітей – в дитсадку. За роки війни учнів стало менше, у наступному році в дитсадку доведеться скоротити одну групу (зараз їх дві).
Більшість класів мають проектори чи телевізори, мультимедійне обладнання. Є два комп’ютерні класи – один укомплектований ноутбуками, інший – комп’ютерами. Два спортзали – в молодшій школі і старшій. Усі діти харчуються безкоштовно.
За часи війни ми відкрили кабінет безпеки, відремонтували та переобладнали кабінети фізики, хімії, інформатики, математики, української мови, літератури. В ліцеї є ресурсна кімната.
Наші учні – постійні призери обласних олімпіад з хімії, української мови і літератури, всеукраїнських конкурсів. Ми робимо все, щоб діти були спортивні й сильні. Можемо похвалитися своїми вчителями фізкультури Тетяною Радоловою та Ігорем Квасевичем – чемпіоном світу з пауерліфтингу. Завдяки їм учні перемагають у районних, регіональних змаганнях з баскетболу, футболу, у військово-патріотичній грі «Джура» тощо.
Також в ліцеї працює філіал Бессарабської ДЮСШ, де дітей тренує чемпіон Європи з вільної боротьби Андрій Желєв.
Грошей у людей немає, от і живуть «на олівець»
У Серпневому нарахувала сім магазинів і два кафе. В одне з них заглянула, щоб дізнатись, як працюється підприємцям під час війни. Тут зустріла знайому – Тетяну Дьякову, яка раніше працювала на Бессарабському ринку:
– Ось, перебралася в Серпневе, відкрила ФОП. Ми знаходимося вздовж міжнародної траси, тож і водії заїздять, а в основному місцеві. Хоча малий бізнес зараз вести в селі тяжкувато – людей мало. І не тільки клієнтів, а й працівників, – скаржиться пані Тетяна.
У продовольчий крамниці продавчинею працює Людмила Панаїтова. Як для сільського магазину, тут дуже багатий асортимент: кондитерка, молочка, ковбаси, риба, овочі, фрукти, напівфабрикати. В окремому приміщенні – побутова хімія, засоби гігієни.
– Зараз торгівля ніяка – хтось виїхав, чоловіки – у війську, а в тих, хто залишився, грошей не вистачає, доводиться «на олівець» писати. Одним втішаємося – що закінчиться війна, люди почнуть повертатися, – сподівається Людмила.
Отак і живуть серпневці – з надією, що швидше закінчиться війна, і вони не споглядатимуть із сумом на мирну сусідню Басарабяску.
Читайте також:
«Бессарабський дім»: чому нащадки німців Одещини підтримують громади в Україні
Чому в Бессарабії досі слухають Москву?
Спочатку змагались за баранчика, потім – за медалі: Хто виховує чемпіонів на Одещини?
