Ключові моменти:
- Вулиця Стуса в Одесі раніше носила ім’я більшовика Володарського.
- Василь Стус — поет і дисидент, знищений радянською системою.
- Його суд став символом репресій і юридичного фарсу СРСР.
- Перейменування вулиці — не формальність, а історичний жест.
Вулиця Василя Стуса в Одесі раніше носила ім’я Володимира Володарського — одного з ідеологів більшовицької репресивної системи. Зміна назви стала не лише актом декомунізації, а й символічним розривом із практикою переслідування інакодумства.
Василь Стус — український поет, перекладач і правозахисник, один із представників руху шістдесятників. У 1960–1970-х роках він відкрито протестував проти арештів української інтелігенції та критикував дії КДБ, за що зазнав репресій.
Після першого арешту Стус пройшов табори й заслання, а після звільнення був змушений працювати на важких фізичних роботах. Під час другого арешту суд проходив у закритому режимі, а призначений захисник (ним був майбутній український політик Віктор Медведчук) фактично не представляв його інтересів. У 1985 році Стус помер у таборі під час голодування.
Сьогодні вулиця Стуса в Одесі — це нагадування про ціну свободи слова і про людей, яких радянська система намагалася знищити, але не змогла викреслити з історії.
Український поет зі Сталіно
Так, у місті є така вулиця в Хаджибейському районі. Хто ця людина? Поясню: Василь Стус — намазувальник затяжної кромки на взуттєвій фабриці. Ви шоковані? Звісно, ця професія — потрібна й корисна, як і будь-яка інша.
Але ми ж із вами знаємо, що Василь Стус — український поет-шістдесятник, перекладач, мислитель, правозахисник, один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Висновок напрошується сам: влада ненавиділа мислячих людей і після відбуття строку в ГУЛАГу воліла «працевлаштовувати» їх на взуттєві фабрики. Ідеться не про сталінсько-беріївські 1930–1940-ві, а про «благочинні» брежнєвські 1970-ті.
Стус народився 6 січня 1938 року в селі на Вінниччині. Колективізація ледь не знищила цю селянську родину, і вона, шукаючи порятунку, переїхала до Сталіно (нині Донецьк). У старших класах Василь підробляв на залізниці. Після закінчення школи 1954 року вступив на філфак Сталінського педінституту, згодом працював учителем української мови та літератури.
У ці роки відкрив для себе німецьких поетів Ґете й Рільке, переклав близько 100 їхніх творів (ці роботи згодом були конфісковані й утрачені). У 1963 році став аспірантом київського Інституту літератури ім. Шевченка. Так звана «хрущовська відлига» стала для нього стартовим майданчиком активної творчої й громадянської діяльності.
Як Стус боровся з радянською системою
Восени 1965 року разом із В’ячеславом Чорноволом перед публічним показом фільму Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» він відкрито виступив проти арештів української інтелігенції. Його негайно виключили з аспірантури.
У пошуках заробітку працював будівельником, кочегаром, у метро, на залізниці. Брав участь у протестах проти Системи, публічно звинуватив КДБ у вбивстві художниці й дисидентки Алли Горської. У відкритих зверненнях до ЦК КПРС та Спілки письменників він критикував керівництво СРСР за повернення до тоталітаризму й масові порушення прав людини.
У цей період Стуса майже не друкували — за винятком кількох перекладів Ґете й Лорки, та й ті виходили під псевдонімом Василь Петрик. У січні 1972 року його вперше заарештували разом з іншими українськими дисидентами.
За що заарештовували Василя Стуса
Восени відбувся суд за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда». Після п’яти років ув’язнення в Мордовії та двох років заслання в Магаданській області восени 1979 року Стус повернувся до Києва.
Тут він продовжив правозахисну діяльність, виступаючи за підтримки західних організацій на захист «в’язнів сумління». Заробляв спочатку в ливарному цеху заводу, а потім на конвеєрі фабрики спортивного взуття — тим самим намазувальником затяжної кромки.
Роль Віктора Медведчука в долі Стуса
На початку 1980 року Стуса заарештували вдруге, визнавши «особливо небезпечним рецидивістом». Адвокатом призначили нині сумнозвісного зрадника, а тоді ще молодого юриста Віктора Медведчука.
Правозахисник і друг Стуса Євген Сверстюк згадував: «Коли Стус зустрівся з призначеним адвокатом, то зрозумів, що Медведчук — людина агресивного комсомольського типу, яка його не захищає і не цікавиться його справою. Стус відмовився від цього адвоката».
Юридичний аналіз справи згодом показав, що навіть за радянським законодавством Медведчук мав аргументи для захисту, але не скористався ними й порушив адвокатську етику, визнавши вину підзахисного замість нього.
Суд проходив у закритому режимі. Стуса позбавили останнього слова й видалили із зали суду; вирок зачитали без нього: 10 років таборів і 5 років заслання.
Боротьба в таборі та смерть Стуса
Відомий радянський учений і правозахисник, академік Андрій Сахаров у листі до світової громадськості назвав вирок Василю Стусу ганьбою репресивної системи СРСР. Система відповіла у звичному стилі — з’явився «анекдот», що Сахаров нібито не Сахаров, а Сахарович і взагалі Цукерман.
У таборі в Пермі Стус продовжував писати й перекладати. У 1983 році адміністрація заборонила йому надсилати вірші й переклади в листах. 4 вересня 1985 року він помер після голодування в карцері. Посмертно Стуса реабілітували у 1990 році. У 1989 році його прах урочисто перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
Корисне посилання: Повний список старих і нових назв вулиць Одеси (станом на січень 2026 року)
Вулиця Володарського в Одесі: ким він був і чому її перейменували на Стуса
До Стуса ця одеська вулиця носила ім’я Володимира Володарського — одного із засновників Системи, яка знищила Стуса.
Володарський народився 1891 року у Волинській губернії в родині ремісника під ім’ям Мойсей Гольдштейн. У шкільні роки його виключили з гімназії за неблагонадійність.
Під час революції 1905–1907 років він складав і друкував листівки, організовував мітинги. З 1908 по 1911 роки працював, а 1911-го був засланий до Архангельської губернії. Після амністії 1913 року виїхав до США, де вступив до Соціалістичної партії Америки й профспілки кравців.
Під час Першої світової війни разом із Троцьким і Бухаріним у Нью-Йорку видавав тижневик «Новий світ». Навесні 1917 року повернувся до росії, вступив до РСДРП, став головним агітатором Петроградського комітету більшовиків, а з 1918 року — комісаром із питань преси Петрограда та всього Півночі росії.
Він організував цензуру й репресії проти опозиційної небільшовицької преси. Зрештою Володарського влітку 1918 року застрелили на вулиці дорогою на мітинг.
У СРСР на його честь масово називали топоніми. Частину з них згодом повернули до попередніх назв — не лише в наші дні. Наприклад, Литейний проспект у Ленінграді носив ім’я Володарського з 1918 по 1944 рік.
Читайте також:
- Та яка різниця? Як Одеса заплуталася в назвах своїх вулиць
- Як вулиця двох Гончарових в Одесі стала вулицею Бориса Жолкова
- Провулок в Одесі назвали на честь ерцгерцога Габсбурга: як австрієць загинув за Україну
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
