Конституція України встановила рівні права та свободи для всіх громадян – незалежно від статі, етнічного та соціального походження, політичних, релігійних та інших переконань за мовними чи іншими ознаками. Як жінкам України вдається реалізовуватися, керуючись не лише Основним Законом, а й з огляду на безліч традицій, обов’язків та обставин? Про те, що головне у житті сучасної жінки – у нашому інтерв’ю з Алет Усамовою.
Знайомтеся: Алет Ахмедівна Усамова – фінансист, бізнес-вумен, депутат, волонтер, мати, дочка. Причому за кавказькими звичаями роль дочки вона вважає першорядною.
— Коли день починається, ти йдеш не за пріоритетами — усі ролі треба поєднувати. Проте все, що я в житті роблю, мені до вподоби.
— Отже, ви щаслива жінка. 24 лютого 2022 року: як ваше життя перевернула ця дата?
— Почну з того, що в мене бізнес поділяється на сімейний та особистий. Особистий бізнес постраждав. Це був ресторан в Одесі, який я відкрила у 2017 році.
— У той період ви ще працювали керуючою кількома відділеннями банку ПУМБ в Одесі.
— Так, якийсь час поєднувала посаду з особистим бізнесом. Але зробила вибір на користь бізнесу. Ми з колективом змогли втриматися в пандемію коронавірусу: освоїли виробництво напівфабрикатів, офіціанти стали постачальниками їжі додому – всі намагалися зберегти свої робочі місця. Для мене добра атмосфера у колективі, взаємовиручка завжди мають дуже велике значення. Мені було боляче прощатися зі своїм колективом. В останніх числах лютого ми з дочкою повернулися з Одеси до Рені, до міста мого дитинства.
— А слово «війна» у вашій родині звучало ще з дев’яностих: Батьківщина ваших батьків – Чечня. Я знаю, що ваш батько приїхав на південь Одещини у сімдесяті роки за розподілом молодим спеціалістом на Ренійський винзавод.
— Моєї родини, яка жила в Рені, та війна не торкнулася. Але вона торкнулася наших родичів — братів та сестер моїх батьків. Двоюрідна сестра тата загинула під ракетним обстрілом — вона бігла з двома онуками, намагаючись урятувати дітей. Їх так і поховали разом.
— Сьогодні ви допомагаєте вести бізнес своєму батькові, який керує ПрАТ «Виноградар». Але як під час війни планувати бізнес?
— За перший військовий рік ми пройшли шлях, яким треба було йти, на мій погляд, уже десять років. Ми разом із Ахмедом Алійовичем розробили дві гілки розвитку підприємства, які, я сподіваюся, виведуть Ренійський винзавод на новий рівень. Це – експорт та вихід на роздрібний ринок України. Досі ми працювали на внутрішньому оптовому ринку – продавали виноматеріали.
Українському продукту потрапити на європейський ринок важко. Хоча є продукти, які потрапили на нього десять років тому: мед, ягоди. Більшість виноробів України розуміють: щоби вийти на європейський ринок, треба перебудуватися. А це завжди затратно.
— Але якщо держава та бізнес не йтимуть у ногу, ми не зможемо після війни оздоровити свою економіку.
— У період війни Україна експортує велику кількість зерна. Країни Європи побачили в цьому загрозу для своїх фермерів та почали їх захищати. Я б дуже хотіла, щоб наша держава так само захищала свого виробника.
— Як депутат Ізмаїльської районної ради, ви почали займатися і волонтерською роботою.
— Так, я стала волонтером громадської організації «Одеса незламна», яка співпрацює із міжнародною гуманітарною організацією Acted Ukraine. На мені логістика в доставці гуманітарної допомоги громадам Ізмаїльського району. Працюю не одна – у нас команда.
— Голова депутатського корпусу Василь Антонюк побачив у ролі своєї радниці вас. Чи потрібні ваші дипломатичні здібності?
— Вважаю, що політик – це людина, яка вміє знаходити спільну мову з людьми різних конфесій, професій тощо. Люди різні і у кожного – своя правда. Треба щоб інтереси кожного були враховані, щоб усі залишилися задоволені.
— Якщо говорити про роль жінок у період війни, хто із сучасниць вас особливо вражає і чим?
— Я на цей питання хочу відповіді українською мовою: думаю, що кожна українська жінка – мати, дружина, сестра, донька є героїнею. Тому що відпустити свого сина, чоловіка, брата, батька на фронт боронити Батьківщину — це теж героїзм.
— Алете, а скільки мов ви знаєте?
— Українську, російську, у родині говоримо чеченською. З раннього дитинства батьки водили мене до викладача англійської. Хочу вивчити румунську.
— У вашому порядку дня є пункт «відпочинок»?
— Ні. Мені вистачає і чашки кави, випитої з кимось із знайомих.
— Що ви хотіли б робити ще, але фізично не вистачає сил?
— У нас у місті дівчата об’єдналися та почали вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Я хотіла б у цьому взяти участь, але не вистачає часу.
— Як ви вважаєте, жінкам займатися бізнесом та громадською діяльністю складніше, ніж чоловікам?
— Якими б лідерськими якостями не мала жінка, де б не працювала, головним все одно залишається будинок. І родичі нагадують: ти – дівчинка… Батьки, діти, сім’я, віра – це все наша духовність.
— Можете пояснити двома словами, що таке кавказьке виховання?
— Я колись читала книгу на цю тему, і згадався один із прикладів, який навів автор. Стоїть на березі гірської річки хлопець і бачить, як тонуть дві дівчини: одна його рідна сестра, а друга її подруга. Він може врятувати лише одну. І він рятує не сестру. У цьому і є кавказьке виховання: було б ганьбою дати померти чужій дівчинці, рятуючи того, хто ближчий до тебе. Тобто у своїх вчинках керуватися «шкурним інтересом» – це ганьба.
— Ви часто повторюєте, що вам дуже важливо не підвести свого батька.
— Тато приїхав до Рені 1978 року. Він потрапив до іншої країни – у людей свої поняття, менталітет. Якось він, молодий технолог винзаводу, вирішив одного зі співробітників почастувати чаєм – і людина образилася. Тато щиро не розумів, чим він його образив? Потім йому пояснили, що на Бессарабії заведено пригощати вином, а чай пропонують хворим. Батько для мене – приклад у всьому. У Рені на околиці жила самотня бабуся, яка щомісяця зверталася до батька за матеріальною допомогою. Співробітники за спиною вже бурчали: «Ходить до Алійовича, як за зарплатою». Я спитала тата, чому він цій бабусі ніколи не відмовляє? Він відповів: “Знаєш, вона мені так маму нагадує …”.
Читайте також:
