Дві новини – і обидві погані
Коли було укладено Женевські угоди, і СРСР зобов’язався вивести свій контингент у дев’ятимісячний термін, моджахеди заявили, що жоден радянський солдат не пройде через перевал Саланг – всі будуть знищені.
– На початку 1989 року була дана команда зібратися особовому складу в «ленінській кімнаті», – згадує Олег Чілакчі, який служив у складі 781-го Баграмського розвідбатальйону спецпризначення. – Прийшли офіцери, військові радники, представники органів держбезпеки. Ми не могли зрозуміти, чому так багато офіцерів. Слово взяв наш старший лейтенант Майданюк: «Хлопці, у мене дві новини та обидві хренові. З якої починати?» Ми посміялися і попросили почати із самої поганої.
У руках він тримав два списки – довгий та короткий. Почав читати короткий, з іменами тих, хто залишається в останньому загоні, виведення якого заплановано на лютий. Моє прізвище – Чілакчі – було останнім у цьому списку. Хлопці ж, які потрапили до довгого списку, 5 січня летітимуть додому бортами. Враховуючи загрози моджахедів, командуванням було прийнято рішення більшість особового складу вивезти заздалегідь літаками, а по суші йти малими силами.
І ось настало 5 січня, коли ми залишалися, а хлопці відлітали. Я не можу цього передати. Все було навпіл, навіть ковток води, навіть цигарка до обпалювання пальців – це все ділилося навпіл. Такий в нас був закон. Було почуття, що ми вже не зустрінемося.
«Духи» наступали на п’яти
– У призначений день ми вирушили механізованою колоною. На перевалі Саланг потрапили під обстріл. Пішла лавина, що засипала вхід у тунель, через який ішла дорога додому – ми опинилися в пастці, – розповідає Олег. – Стояв тридцятиградусний мороз, ми машини не глушили – боялись, що потім не заведемо. Попереду – завалений тунель, на п’яти наступають «духи». На щастя, наші «вертушки» не залишили нас.
Було ухвалено рішення повзти через перевал гірським серпантином. Це означало весь час перебувати як на долоні. Моджахеди обстріляли останню машину в нашій колоні, вона спалахнула.
Коли пройшли населений пункт Палі-Хумрі і повернули на Хайратон, що вже на кордоні з СРСР, у так званій Чортовій ущелині один із екіпажів «вертушки», який нас охороняв, був підірваний. Гелікоптер врізався в скелю і згорів на наших очах разом з екіпажем.
Зустрічали батьки і хлопці з батальйону
– Ми дісталися до кордону брудні, неголені, у кіптяві, – продовжує Олег. – Прийшов дядько з генеральскими погонами, спитав: «Ви хто?» Почувши у відповідь, що ми – баграмські розвідники, дуже здивувався, махнув рукою: «Ну, давайте виходьте».
Батьківщина нас не зустрічала. Зустрічали чиїсь батьки, брати, сестри, дружини. Усі ці люди нас закидали квітами. Виходили і ставали перед колоною чужі матері – от вони зустрічали. Батьківщина – ні.
Було дуже приємно, що наші хлопці з Баграмського батальйону, які у січні полетіли бортами, теж зустрічали нас. Хоча їм було дано команду не залишати частину, усі порушили цей наказ. Вони прийшли на міст і чергували, чекали, коли ми повернемося.
Валіза грошей та дві застави – за полоненого
Тим, хто служив у Баграмському розвідбатальйоні, є про що згадати. Як кажуть хлопці, «крутилися за трьох». Олег Чілакчі розповів лише про одну операцію з порятунку товариша, який потрапив у полон.
– Через інформаторів дізналися, де він перебуває, почали вести переговори, – розповідає Олег. – Нам назвали розмір викупу – два мільйони афгані, за тими цінами понад сто тисяч рублів, і дві сторожові застави на «Чарікарській зеленці», які контролювали певний периметр. Такими були вимоги.
У штабі ми отримали валізу з грошима та пішли на завдання. Усі знали про ризики. Гелікоптери були приведені в бойову готовність. І ось – глиняні дували.
Перед нашим БТРом виходить хлопчик, паличкою проводить межу на дорозі і жестом показує: проїдете – переріжуть горло.
Ми були під прицілом.
Нашого товариша тримали у ямі, закритій зверху ґратами. Коли полоненого видали, він був у страшному стані – пацана трясло. Медику довелося вколоти йому знеболювальне. Але на цьому операція не завершилась. При поверненні нам услід почали стріляти. А сапери ліквідували дві протитанкові міни – моджахеди встигли замінувати відхідний шлях. Ми мусили попросити допомоги авіації, яка відбила переслідувачів.
В Афганістані я зрозумів цінність життя. І цінність дружби. Коли ти тягнеш на собі пораненого товариша, бо він твій. Коли ковток води на двох.
З окопів – під кришталеву люстру
У лютому 1989 року для воїнів-інтернаціоналістів війна не закінчилася, вона досі продовжує жити в них самих.
– Війна просто психологічно змінює людину: ти вже дивишся на цей світ іншими очима, – каже Олег. – Якось ми з товаришем Іллею Грєку отримали путівки на лікування і потрапили до санаторію для партійної верхівки. Ми зайшли – і очманіли: скрізь перські килими, у номерах меблі з червоного дерева. У їдальні офіціантки з візками – і величезна кришталева люстра під стелею. Кажу товаришеві: «Ось ми на мінах в Афгані підривалися, а вони дивися, як тут шикували».
Дивлячись на все навколишнє іншими очима, воїни замикалися у собі.
– З’являється якась скутість усередині, комплекси, з якими ти нічого не можеш вдіяти, – ділиться відчуттями Олег. – Подекуди і зараз воно є – через стільки років. Я дуже добре розумію хлопців, які зараз повертаються з війни.
Не секрет, що багато афганців пішли в запій, багато вбили себе наркотиками, хтось опинився за ґратами. З моєї роти четверо людей потрапили до місць ув’язнення. Багатьох вже немає в живих.
– Знаю, що багато ветеранів Афганістану з 2014-го взяли до рук зброю. Казали: «Я пожив, піду ще раз повоюю, але щоб мою дитину не чіпали», – продовжує Олег. – Не бажаю жодній матері чекати сина з війни. Ми народжуємо дітей не для війни.
Післямова
Нагадаємо, що військове вторгнення СРСР до Афганістану у 1979-1989 роках здійснювалось під приводом боротьби проти повстанських груп моджахедів. Тих, хто складав військову присягу, відправляли в чужу країну виконувати «інтернаціональний обов’язок» зі зброєю в руках, нібито захищаючи свою.
Сьогодні самі учасники тодішньої чужої війни, яким пощастило повернутися додому живими, переосмислюють ці події зовсім з по-іншому.
Зараз верхівка у РФ так само віщає про «обов’язок» цього разу скинути «нацистський режим» в Україні. А виконавці, мабуть, переконують себе в тому, що вони «лише виконують накази».
Але я переконана: прийде час, коли «виконавці наказів» зрозуміють, що були лише пішаками у чужій грі. І побачать кришталеві люстри і тих, хто їх відправляв проливати кров у загарбницькій війні, – як побачив мій земляк Олег Чілакчі.
Днями я спілкувалася з мешканкою Рені Галиною Абрамовою, яка багато років працювала у громадській організації ветеранів Афганістану у якості бухгалтера. Вона каже, що з ветеранами Афганістану неможливо говорити про сучасну війну:
– Для них це дуже болюча тема. Я відчуваю, що їхні рани, які вже нібито зарубцювались, знов відкрились і кровоточать, – каже Галина Абрамова.
Читайте також:
