Чим подільська скриня відрізняється від інших?
– Сама скриня наразі рідкісна річ. Вона була сакральним елементом кожної оселі, бо в ній зберігалося найцінніше надбання наших бабусь та й чи не ціла історія життя жінки. Адже, починаючи з юних літ, сюди складали придане. А потім усе, що було нажите за життя, – вишиті сорочки, рушники, святковий одяг, тканини, прикраси і коштовності. Все, що служило власниці до кінця її життя, а згодом переходило у спадок, – розповів, відкриваючи виставку, директор музею Петро Ткач.
Як зазначив краєзнавець, розпис на подільській скрині тільки суто рослинний. А, наприклад, геометричне розписування характерне для Західної України. На Поділлі також переважали ковані скрині, прикрашені металевим окуттям різноманітних обрисів, тоді як на Закарпатті скрині оздоблювалися здебільшого різьбленням.
– Скриню, яку ви бачите, я передала до музею з батьківської хати у селі Перельоти. Вона перейшла до мене у спадок від мого тата Івана Паляроша. Їй більше сотні літ. Вона виготовлена з ясенових дощок. Хоча скрині лаштувалися також і з липових та дубових дощок. Ця скриня на ніжках і оздоблена малюнком у стилі петриківського розпису. В ній бабуся, а потім матуся зберігали вишиті сорочки, ікони, рушники, світлини, газети, обруси та глиняний посуд. Я завжди з благоговінням відчиняла її, – розповідає жителька Балти Марія Ткач. – Ще однією особливістю скрині є прискринок. В ньому зберігалися дорогоцінні речі, прикраси, гроші. Скриня закривалася на колодку.
Чим багатша була сім’я, тим ряснішими були візерунки та щедрішим розпис. Майстри, які виготовляли скрині, називалися скринниками.
Придане починалося з клоччя
– Скриню купували батьки, коли дівчині виповнювалось п’ятнадцять років і вона починала готувати своє придане. Починалося з самого простого – з клоччя. Потім воно перетворювалося на нитки і робилися мітки. Мітки зберігалися в скрині. Із приходом зими мати чи донька сідали за верстат і робили полотно. І вже на зміну йому в скрині накопичувалися рушники, сорочки, скатертини. Адже, за українськими звичаями, коли молодий віз молоду до свого будинку, обов’язково везли і її скриню. Приїхавши, молода мала одразу накрити стіл своєю скатертиною і почепити на кілок рушник, – розповів Петро Ткач.
А потім родичі молодого заглядали до скрині і судили, наскільки заможна та працьовита дівчина.
На виставці представлені старовинні домоткані рушники, наволочки, серветки, підузорники, фіранки, сорочки, вишиті різними техніками та з різними візерунками. Наприклад, комплекту одягу з села Пужайків – сорочка, спідниця, плахта, запаска (фартух), крайка (пояс) – вже майже два століття.
Подільські вишиванки вирізняються багатством барв та різноманітністю швів, що застосовувалися в одному виробі. Різні за кольорами і змістом, вони свідчать про справжню майстерність подільських рукодільниць.
Читайте також: Майстриня з Балти подарувала місцевому музею дуже цінні подарунки
Іконостас із букетом та килим на три квітки
Представлено на виставці і невеликий іконостас з іконою благословення. В ній донині зберігається вінок і букет молодят, які виставила сюди молода після весілля 1905 року (на жаль, прізвище невідоме).
– Прийшовши на Поділля з Західної Європи, восковий вінок залишався прикрасою нареченої до кінця 80-х років XX століття. Весільні віночки виготовляли з парафіну, воску, стеарину, дроту, паперу, намистин, – розповідає Петро Ткач.
Майже пів стіни займає витканий килим. На Балтщині його називають килимом на три квітки.
Чому «на три квітки»? Тому що мотив розкритих червоних пелюсток ружі повторюється тричі на чорному тлі килима. Він свідчить про переплетення українських, бессарабських, подільських, молдавських, румунських традицій килимарства.
Цей килим до музею передала жителька села Перейми Іріда Бомбелюк.
Півтори сотні хусток на всі випадки
Іншу стіну вінчають різнобарвні хустки. Їх тут більше півтори сотні. Вони зберігалися у скрині поруч з тим, що наживала жінка від юності і до старості. А також є те, що готувалося для відходу у вічність.
– У скрині моєї бабусі зберігалися різні хустки: однотонні, квітчасті, тернові, з тороками, накидні. Деякими вона користувалася, а багато було у стопках – на особливий день. Пізніше я зрозуміла, що ці хустки та новий одяг були заготовлені на її останній земний шлях, – згадує відвідувачка виставки балтянка Любов Кравець. – Бо, коли померла бабуся, за обрядом, всіх, хто брав участь у похоронах, пов’язали хустинами. При вході на хвіртку пов’язали хустку. Все це бабуся приготувала заздалегідь, як і кожна тодішня хазяйка.
Окреме місце – предметам побуту
Є тут і миска для борщу. Вона була в українських родинах однотонною або розписаною. У музеї миска з написом: «Бог дасть щастя».
Поруч – гладущик і масниця для збивання масла, різноманітні баньочки, які й сьогодні можуть зберігати воду протягом дня свіжою, передані жителями навколишніх сіл.
Музейні працівники показали і свої колекції. Петро Ткач представив 420 малих календарів – він збирав їх в юності.
Працівник музею Олег Нечипорук презентував моделі автомобілів, які одразу зібрали біля себе зграю хлопчиків.
– Ми хочемо дати поштовх для майбутніх виставок, привернути увагу людей до історії краю, – сказав Петро Ткач.
Ви також можете дізнатися: Пісні цього козацького хору з Балтщини вже 20 років слухають зі сльозами на очах.
