Цю жінку доля почала випробовувати на міцність ще змалку, коли вона з матір’ю була відправлена у заслання на золоті копальні.
Вишиті рушники міняли на хліб
– Мені було шість років, коли нас відправили з рідного села етапом за те, що мама не виробила 220 трудоднів. То був голодний 1947 рік. Чомусь згадують лише голодомор 1932-1933 років. Сорок сьомий теж був дуже страшний. У ті часи ніхто не був спроможний виробити стільки трудоднів, бо люди були знесилені. Але маму, беззахисну вдову Ганну Горбешко, вніс до чорного списку голова колгоспу «Зоря комунізму» Макарій Печерський. Нас везли у вагонах, як скотину, — згадує Марія Палесіка.
Батько Герасим Бакуменко до Другої світової війни був директором школи у Лабушній. У 1941 році зник у Західній Україні, куди їздив міняти одяг на хліб. Така ж доля спіткала у 1947 році і старшу сестру Тетяну. Як переказує пані Марія, вона теж їздила з мамою, щоб виміняти хліба, — всю скриню вивезли з вишитими рушниками.
— Одна жіночка винесла нам поїсти супу. А я вже не могла ложку в руках тримати та й скаржилася мамі, що дуже ложка важка. А мама каже: «Їж, донечко, їж, набирайся сил», — споминає жінка.
Втратила маму
Тяжка робота підірвала здоров’я мами. Цілий рік вона була на лікуванні з пороком серця. А потім у неї виявили онкозахворювання. Під час операції жінка померла. А дев’ятирічну Марійку вчителька відвезла до дитячого будинку.
– У 1952 році знайшла мене моя тітка і забрала у село Лабушне. Я вчилася дуже гарно. У селі закінчила семирічку, а потім у Кодимській школі — дев’ять класів, і пішла до райкому комсомолу просити путівку на Донеччину. Тоді було це модно. Мені хотілося заробляти гроші, купити гарний одяг, бо ми бідували, — каже жінка.
Працювала токарем і співала
Там вона закінчила школу робітничої молоді і знайшла своє кохання. Її суджений працював у забої. Вони одружилися, а коли чоловіка призвали до армії, він відвіз молоду дружину до своїх батьків у місто Суми.
– Я закінчила технічне училище, працювала токарем на машинобудівному заводі. Брала участь у художній самодіяльності — я дуже люблю співати, — продовжує Марія Палесіка.
Володіючи широким голосовим діапазоном у чотири октави, вона мріяла стати оперною співачкою. Але можливості вчитися не було.
Чоловік прийшов з армії, і вони повернулись на Донбас. Там народилася донечка. А через три роки повернулися в Суми. Вона пішла на завод, а чоловік – на титановий комбінат. Отримали квартиру. Тоді ж Марія закінчила музичну школу по класу фортепіано. А потім вступила на режисерське відділення музучилища.
Здавалося б, життя усміхається жінці. Та не заладилось із чоловіком. А коли поскаржилася своїй тітці на нестерпне життя, та запропонувала їй переїхати до села Лабушнепонятно.
Забрала донечку і піаніно
– Я уявила наш райський куточок. Річечку, у якій полощуть верби свої коси, жолоб, вишневі садки, зелені гаї. І так мені щемно стало, що я забрала донечку, піаніно і поїхала до тітки, — згадує пані Марія.
Жінка думала, що ще жива батьківська хата, але побачила, що від неї нічого не залишилося. Деякий час поживши у тітки, Марія з донею переїхали до міста Кодими. Влаштувавши донечку до дитсадка, жінка пішла на роботу у міжколгоспбуд. Через три роки отримала квартиру, вийшла заміж, народила сина. Але чоловік сім’ю поміняв на горілку. Тож Марія забрала документи з музучилища і перейшла на навчання до технікуму газової та нафтової промисловості. Такий вибір зробила через те, що боялась втратити роботу, бо на руках двоє діточок.
Двадцять років працювала майстром заводу залізобетонних виробів, була депутатом міськради чотирьох скликань і весь цей час не полишала сцену.
Її голос зачаровував. Вона займала перші місця у конкурсах художньої самодіяльності.
«Мене Господь благословляє»
Марія Палесіка
Згодом тодішня завідувачка відділу культури Зоя Поронник, крім участі у мистецькому житті району, доручила їй доглядати за парком культури і відпочинку. Парк став її дітищем. Він і сьогодні радує кодимчан розкішними шатами.
Тривалий час Марія Герасимівна була учасницею та керівницею ансамблю «Незабудка».
Марія Герасимівна без сцени не уявляла життя. Тож коли два роки тому змушена була залишити сцену, дуже переживала.
– Тепер я звикла. Маю курочки, город, квітучу клумбу перед вікнами. Діти мої живуть за кордоном. А мене Господь благословляє на роботу, — ділиться пані Марія.
Любов до пісні дає їй сили у 84 роки бути щасливою, володіти шикарним голосом і радувати ним друзів. Вона любить співати під час роботи, пораючись на городі чи за домашніми справами. Любить життя і дякує Богу за все.
