Андрій, який дивом вижив під Бахмутом, вважає себе тричі-щасливчиком: за те, що «вчасно» був поранений, що пощастило з евакуацією, і тому, що прямо зараз може обіймати дітей і дружину. Але «добро» на повернення додому родині поки що не світить.
Шанс побути із сім’єю
До повномасштабної війни Андрій був меблярем «повного циклу» – від ескізів до здачі замовлення під ключ. Відправивши сім’ю за кордон, першого ж тижня після вторгнення киянин записався в ТрО. Після навчання опинився на Харківському напрямі. Ще через час підрозділ перекинули під Бахмут, коли місто асвабадітелі хотіли взяти у кільце.
Андрій Денісов на фронті
Андрій Денисов: Там я лише місяць пробув. Наше завдання було охороняти довірену ділянку території та тримати один фланг, щоб вороги не зайшли.
Перебуваючи на ППД (пункт постійної дислокації) ми потрапили під танковий обстріл. Мені пощастило – я впав від вибухової хвилі снаряда, що розірвався поруч, мене поранило лежачи, і я вже не встав. А пацани піднялися і загинули. Друга щаслива випадковість, що поряд стояла броньована машина евакуації. Мене винесли та повезли до Дружківки – найближчого населеного пункту. Там перевантажили на швидку. А от у ній їхати цією 8-кілометровою ділянкою «дороги життя» було реально страшно. Ми стрибаємо по ямах, швидкість зменшувати не можемо, їдемо постійно 40 км/год – швидше не можна через вибоїни. Обстріл іде прямо біля машини. Медики в бронежилетах, а з мене це все вже зняли, і машина без броні. Гірше, ніж у бою! І я вважаю цих лікарів реальними героями — ось так їздити цією дорогою туди-сюди під кулями.
Уламки наскрізь перебили обидві кістки ноги зі зміщенням. Найдрібніший шматок металу лікарі вирішили не діставати – він капсулювався всередині кістки, що зросла, і начебто нічому не заважає. А один сегмент харківські хірурги після операції віддали бійцю на згадку.
«Етапи» реабілітації на батьківщині та дозволи на виїзд до сім’ї зайняли рік: пів року по різних лікарнях, після чого ВЛК визнало на пів року непридатним до служби. З апаратом Єлізарова Андрій самостійно поїхав на лікування до Тернополя, а коли через 10 місяців апарат замінили на милиці, і ВЛК дав відстрочку ще на пів року, приїхав до дітей та дружини до Бухареста.
Уламки наскрізь перебили обидві кістки ноги зі зміщенням.
Андрій: Сьогодні мені потрібна звичайна розробка і час, щоб поранення гоїлося, тому що нервові закінчення порушені, зв’язки пошкоджені, нога не згинається, і переміщення без милиць на цей час просто неможливе. Я зараз у резерві: мене звільнили з моєї частини, поставили на облік у військкомат, і я став таким самим, як був до війни – звичайний резервіст, але з 2 групою інвалідності, пенсією та УБД. За ідеєю, інваліди можуть бути за бажанням і вдома. Моя відстрочка діє до кінця 25-го року, але чергова ВЛК наприкінці вересня. Тому поки що я насолоджуюся можливістю бути із сім’єю.
Алла Денисова-Путь, дружина Андрія: Якби не діти, я не поїхала б з Києва, ходила б кудись волонтерити. Але вони є сенсом нашого життя. Ми не готові ними ризикувати. І не треба забувати про «луну війни» – як вона може позначитися на психіці, які можуть бути захворювання на нервовому ґрунті. Тож додому повернемось, коли Андрій скаже, що можна.
Андрій: Якщо я знаю, що мої діти десь під обстрілом, мені важко воювати, я думаю лише про це. Знаючи, що вони у безпеці, легше себе налаштувати на бойове завдання. І я не знаю, за яких умов сьогодні можна говорити про закінчення війни. Хіба що за поребриком розпочнеться переворот. Інакше вони нескінченно маніпулюватимуть свідомістю своїх громадян і закидатимуть нас ракетами та фейками.
Перед Новим роком я прийшов додому на кілька днів. І 30 грудня, без жодних попередніх тривог, ракета лягла в сусідньому дворі: п’ять будинків без шибок стояли, слава Богу, не потрапило в жодний будинок. Це диво, що ніхто не загинув, хоч на майданчику поряд грали діти.
Я не хочу такого гарту своїм дітям. Повертатися можна, коли хоча б припиняться масові обстріли міст. Зважаючи на те, що з’явилися нові ракети, перевозити туди дітей, все одно, що грати в рулетку. Якщо про дрон ти знаєш, де він летить, і є час сховатися, то КАБ в рази небезпечніший. Плюс вороги прицільно б’ють по енергетиці.
Родина Денісових
Чернігів-Київ-Бухарест
Свої перші 25 років Алла провела у Чернігові. Якось дівчина пішла у похід із друзями, де познайомилася із ще однією групою туристів. Перетин виявився доленосним, і за рік спортсменка-активістка-красуня стала киянкою.
До війни та до цього дня Алла – спеціаліст департаменту управління персоналом «Укргазбанку». З часів ковіду їй дозволили працювати дистанційно з огляду на те, що в сім’ї двоє маленьких дітей. Ну а потім керівництво дозволило продовжити онлайн-режим, щоправда, з початку війни перевели на півдня.
Алла: Ми виїхали з Києва після чотирьох діб із дітьми у підвалі. Нас там було вісім людей та кішка кумів. Вона за 4 дні вже обжилася, гуляла трубами теплоізоляції. Пам’ятаю, всі діти на той момент уже спали, а ми вчотирьох сиділи на лавці у телефонах. І в якусь мить серед ночі кішка різко присіла на лапи, притиснула вуха, а в очах прочиталася якась дика паніка. Це все помітили, але ми нічого не чули, а буквально за 3-4 секунди наш будинок похитнувся від вибухової хвилі. Тварина просто відчула її раніше. І я вирішила, що більше ризикувати так дітьми не можна. Ми виїхали до Польщі та жили 2 місяці там, доки моя подруга не переконала мене, що тут, у Бухаресті, разом, нам буде легше підтримувати один одного.
Про подругу юності – Альону Лазарєву – я нещодавно вже розповідала. На момент, коли Алла з дітьми приїхала до Бухаресту, чоловіки киянок уже пішли в армію добровольцями.
На швидку румунську адаптивність, за словами жінки, суттєво вплинула шкільна англійська.
Алла: У Польщі, за 80 км від кордону, англійською ніхто не розмовляє. Вийти в магазин, поспілкуватись, у когось щось запитати – все було проблемою. Тут я спочатку теж була, як собака: «все розумію, але не говорю». Цей бар’єр мені допомогла подолати все та сама Альона, з якою ми тренували мову, просто гуляючи у парку з дітьми.
Якийсь час я, допомагаючи Альоні, волонтерила у спортивній компанії Olimpic Snagov у вільний від онлайн-роботи час. А потім, коли мене у Києві перевели на пів ставки, місцеве керівництво запропонувало офіційне працевлаштування на півдня. В Olimpic Snagov усі реально були зацікавлені, як зробити так, щоб люди відчували підтримку, а не просто отримували пакети із гуманітаркою. Так ми пропрацювали рік. А потім у проєкті закінчилося фінансування, і ми вдвох перейшли на роботу до асоціації World Vision, на напрямок з інтеграції земляків у Румунії.
Базові знання англійської, якими володіє багато навіть продавців у магазині, мене тут виручають постійно. То ж, якщо в якийсь момент не зустрінеш англомовної людини, можна звернутися до іншої, третьої, п’ятої. Зрештою, є Google перекладач. Тобто я вважаю, що знання іноземних мов, особливо англійської, може суттєво полегшити життя в чужій країні.
А чому мені не заходить румунська? Суб’єктивно – через роботу, де я вже досить вільно користуюсь англійською. Але одне з моїх припущень – я дуже хочу додому. Можливо, у мене просто спрацьовує підсвідомий опір.
Алла і Андрій Денісови
Закордонні рутини резервіста та сім’ї
У Бухаресті Андрій одразу став на облік до сімейного лікаря. Цей крок необхідний, щоб надалі отримати направлення на обстеження до вузьких спеціалістів та призначення на реабілітацію.
Андрій: Із сімейним лікарем все чудово, претензій немає! Але якихось конкретних фахівців ми поки що не бачили. Їх тут знайти складніше, ніж в Україні, де прийшов до будь-якої лікарні, знайшов потрібний кабінет і одразу потрапив. Тут так не працює.
Алла: Знайомий із батьком у передінсультному стані чекав у черзі чотири години. І це було у лікарні на кшталт швидкої допомоги. Травмпунктів тут немає взагалі. У сім’ї наших сусідів півторарічна мала засунула якусь кульку в носик, вдома не змогли дістати. У нас у такій ситуації прийняли б без черги, тут вони просиділи у приймальному відділенні дві з половиною години, а потім дівчинка просто чхнула, кулька вилетіла, і вони пішли, так і не зустрівшись з місцевими лікарями.
Переселенський досвід яскраво показав, наскільки в якихось сферах наш, вітчизняний уклад прогресивніший і людяніший.
З навчанням дітей все також непросто. Минулого року Денисовим в Україні поставили умову: чи повертайтеся, чи переходьте на сімейне навчання. Сім’я обрала другий варіант.
Алла: Тепер у нас двічі на рік онлайн іспити весь тиждень. У доньки по чотири-п’ять підсумкових тестів щодня, у сина – по два такі уроки. І цього разу займатиметься їхнім контролем Андрій. Здасть із Дімою спів, малювання та фізкультуру – вміння стрибати на скакалці та в довжину (сміються).
Тут із 15.00 до 18.00 брат із сестрою ходять до української хаб-школи «Острівець». З минулого вересня з 11.00 до 14.00 Діма, як слухач, відвідує і румунську школу. Старша – Танюшка – теж намагалася ходити до місцевої школи, але скрізь, де ведуть слухачів-семикласників, заняття стартують після обіду.
Андрій Денісов із сином.
Алла: А я не хочу, щоб вона пропускала українську програму, бо там таки викладають хімію, фізику, геометрію. Ті точні науки, які ми не можемо пояснити.
Вона намагалася ходити до New Generation School. Але це був кошмар – директора ніколи немає на місці, обіцяну стипендію не платять, уроки нерегулярні, якість сумнівна, заявленого перекладача немає, харчування теж, запитати нема з кого. Вона промучилась у цих поїздках півтора місяця, і ми відмовились. Дитина виходила з дому о 8:00 ранку, а поверталася о 19:00, після чого потрібно було ще щось самій підучувати. Сенсу не було так себе зводити. Залишили «Острівець», де директор – Ольга Логвиненко – людище з відкритою душею, великим серцем та залізними нервами. Вона зібрала чудовий педагогічний колектив і створила у школі чудову атмосферу, де дітям завжди цікаво – і на уроках, і у канікули. Острівець щастя!
Подружжя розповіло, що кілька місяців тому діти почали навчати румунську онлайн, з репетитором-українкою, яку тут багато хто хвалив.
Алла: І я вже бачу результат. Причому вчителька наполягла, щоб, попри різницю між дітьми всього в три з половиною роки, вони займалися окремо. Тому що матеріал, залежно від віку, вона подає по-різному, з урахуванням інтересів дитини. І я реально задоволена.
Андрій: Я тут теж пішов на курси румунської. Але у нас інтенсивний, за три години проходимо програму трьох тижнів. Викладачка при цьому дає не лише граматику, а й загальні знання – як викликати швидку, як можна відстояти свої права, як замовити їжу в кафе, якісь особливості діалекту, історії та традицій у різних жудетах (округах). І все це якось так структуровано, що навіть у мене, не особливо здатного до мов, якісь слова та вирази відкладаються та спливають у пам’яті автоматично. А паралельно якісь слова добираю, слухаючи вдома заняття дітей із репетитором. Тому що англійської у мене немає, але хочеться, навіть вийшовши в магазин, почуватися комфортно, а не зацьковано. Та й розминка для мізків хороша, з огляду на те, що я зараз нічим особливим, крім домашнього господарства, не займаюся.
Ось малювати почав. Це також добре розвиває мозкову діяльність. Інтелектуальна фізкультура свого роду, ніж зустрітися зі старечим маразмом.
Щоб не гаяти часу під час реабілітації, Андрій зайнявся малюванням.
Думки вголос
Андрій зізнається, що, попри все пережите, війна досі не сприймається. Пройшовши через це за два роки, мозок все одно не вміщає, як у наш час таке відбувається?
Андрій: Мені вже 47, звик жити в цивілізованому світі, і розумію, що все можна вирішити словами. Ну, трясця, обстріли та бомбардування цивільних! Танки, авіація, тортури! Досі в голові не вкладається навіть сьогодні. Нам попався дрімучий, озлоблений, жорстокий ворог. Тому на фронті формула життя проста: чи ти, чи тебе. Але є суттєва різниця – вони окупанти, ми їх кордонів не порушували. Їхня мотивація – гроші. Тому вони успішно і збирають свої “м’ясні набори”.
У нас же, коли я мобілізувався, люди по три дні у черзі до військкоматів стояли, домагалися, щоб їх взяли в армію або хоча б просто записали. Мене в мої 46 муштрували так само як на строковій службі у 20-ть. Але я добровільно на це пішов. Нині ситуація змінилася. Була б нормальною армія, можливо, зовсім інакше розвивалися б усі ці події.
За словами чоловіка, радянську «армійську дуристику» в Україні не перебудовано досі. І це дуже гальмує нашу армію у розвитку.
Андрій: На мою думку, саме через «пошукові» дії ТЦК. Я не бачу такої потреби. Якщо хтось категорично не хоче воювати, зайшли його на фронт, він тільки рятуватиметься, робитиме все, щоб ухилитися, навіть завдаючи собі каліцтва. Ну, а сенс тоді в цій мобілізації, якщо на людину не можна покластися, якщо вона не прикриє тобі спину? Від таких «вояк» загинуть ті, хто мотивований, хто розуміє свою відповідальність та воює з перших днів, навіть без ротації. Один підготовлений і мотивований військовий важливіший за десяток новобранців.
Хіба що з артилерією ця різниця не відіграє жодної ролі, бо коли накриває ворожим вогнем, там уже, як кому пощастило. Ну от мені, вважай, пощастило.
Наталі ШЕСТАКОВА
Фото з альбомів родини Денисових
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
