19 квітня в медіацентрі Любашівської публічної бібліотеки за ініціативи видання «Одеське життя» та сприяння директорки закладу та волонтерки Лілії Байрамової відбулася зустріч дев’ятикласників Любашівських ліцеїв з ветераном ЗСУ з інвалідністю Романом Мехуром під гаслом: «Ми — є, ми — рівні!»
24-річний кулеметник-розвідник Роман Мехур із села Бобрик Другий Любашівської громади бойового досвіду набрався ще в АТО. З початком великої війни воював на Миколаївському напрямку. 30 квітня 2022 року був важко поранений — втратив обидві ноги і руку.
Виховує власну 10-місячну донечку та опікується чотирма дітьми дружини. Освоює водіння автомобілем — планує стати персональним водієм. Активно донатить на ЗСУ.
Роман Мехур з дітьми
Треба вчитися говорити один з одним
На початку розмови модератор заходу священник Одеського екзархату греко-католицької церкви, капелан, медичний психолог та волонтер Роман Монтецький зазначив, що є яскраві приклади, коли люди з інвалідністю повноцінно живуть, розвиваються та досягають успіху.
— Як поводитися з людьми, які мають інвалідність? Як навчитися правильно сприймати людину та долати бар’єри у спілкуванні? Це питання, які ми обговоримо на сьогоднішній зустрічі, — зазначив священник.
Роман Мехур
— До дрібниць пам’ятаю свій останній бій. Напередодні попросив командира відправити мене на передову. З побратимами ми влаштували бойові позиції у зрошувальному каналі. Невдовзі почався масований артобстріл — росіяни лупили по наших позиціях з мінометів. Одним з осколків мені перебило руку, потім — ноги. На щастя, бойовий товариш встиг накласти на рани джгути, щоб я не стік кров’ю. А невдовзі сам він загинув, — розпочав розповідь ветеран. — Десь дві години я чекав евакуації — осколки літали навсібіч, тому медики не могли до мене дістатись. У медичній «буханці» втратив свідомість. До тями прийшов через дві доби вже в Одесі. Мені ампутували кінцівки, стабілізували стан. Загалом пережив клінічну смерть та переніс близько 60 операцій — найдовша тривала 5 годин.
Розповідь приголомшила школярів. Пролунало запитання, де Роман знайшов сили жити далі. Воїн чітко відповів: «Завдяки моїй дружині та дітям».
Коли став «на ноги» — відчув себе людиною
Роман із дружиною
Поряд з Романом завжди була його дружина Валентина, з якою вони розписалися прямо в Одеському шпиталі.
— У мене були психічні розлади, не хотілося жити. Я плакав, і дружина плакала. Не бажаю нікому такого пережити, — відверто поділився Роман. — Завдяки Валентині і дітям витримав усі випробовування. У Вінниці запропонували реампутацію нижніх кінцівок для подальшого протезування, але Валя настояла цього не робити. Потім ми поїхали у Львів, де нарешті мені підібрали протези. Звик до них не одразу, а коли знову став «на ноги», відчув себе людиною.
Роман Мехур розповів, що на перших етапах швидко худли культі, через що протези доводилося постійно «підганяти». Саме Валентина змусила чоловіка самостійно зробити перші кроки без допомоги ціпка.
Не соромлячись, ветеран продемонстрував протези — до ножних уже звик, а ось до ручного ще пристосовується. Ціна найпростішого, придбаного державним коштом, — 150 тисяч гривень, біонічного (недавній подарунок київських волонтерів) — 400 тисяч, і ним можна керувати через мобільний додаток телефону.
Школярі охоче спілкувалися з Романом, задавали безліч запитань, на які отримували чесні відповіді. Наприклад про те, як реагують на зустріч з ним інші люди.
— Буваючи в Одесі і виходячи з громадського транспорту, спостерігав здивовані погляди людей. Мабуть, хтось вперше побачив «кіборга». А от у селі мене сприймають спокійно, — відповів Роман.
Додав, що українські військові інколи відчувають недоступність навколишнього середовища, але не здаються і адаптуються до мирного життя.
Нещодавно Мехури придбали хатину у Зеленогірському, щоб дітям було зручніше ходити до школи. Днями Роман перевіз до себе матір, з якою після поранення спілкувався лише телефоном.
«Донатити на ЗСУ і вірити в Перемогу!»
Таке побажання адресував усім Роман. Він завжди відвідує патріотичні заходи в Зеленогірському чи Гвоздавці, де жертвує на ЗСУ частину пенсії. Свого часу відправив у рідну бригаду власні каску і бронежилет, придбані за свої кровні.
На завершення зустрічі школярі Любашівського ліцею №2 подарували герою обереги для його родини, а педагоги запропонували регулярно проводити з дітьми уроки патріотизму та ділитися навичками виживання в екстремальних умовах. Роман радо погодився.
Дізнавшись, що Любашівська бібліотека є центром волонтерської спільноти Любашівщини «Архістратига Михаїла», запропонував свою допомогу в організації заходів на підтримку захисників.
— Не передати словами атмосферу та емоції від зустрічі, бо Романа просто треба почути. Про важкі випробування він розповідав з посмішкою, інколи жартома. У якийсь момент здалося, що боєць розповідає не про себе, а про когось іншого, настільки легко йшла розмова, — поділилась враженнями Лілія Байрамова. — Це мотивація не лише для тих, хто має вади здоров’я, пережив фізичні чи психологічні травми, а й для всіх тих, хто має і здоров’я, і потенціал та можливості, але не використовує їх, жаліючись на життя.
Матеріали підготовлені завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»
