Цьогорічний одеський міжнародний кінофестиваль був поділений на три блоки. Спеціальна програма “Зроблено в Одесі” була показана з 12 по 17 серпня в рідному місті ОМКФ, а з 28 по 31 серпня в польському місті Гдиня пройшли Дні документальної індустрії. Але основні конкурсні покази відбувалися в Чернівцях з 19 по 26 серпня.
Журналістка Одеського життя Юлія Сущенко змогла відвідати центр Буковини і на три дні зануритися у фестивальне життя.
Чернівці фестивальні
З початком російської агресії Чернівці залишилися одним із небагатьох відносно безпечних міст України. В 2021 році тут відкрився сучасний кіноконцертний центр Миколайчука, який вже встиг прийняти у себе декілька потужних всеукраїнських культурних подій. Тож місце проведення Одеського кінофестивалю підбиралося саме з урахуванням найважливіших складових – безпека та інфраструктура.
Анна Мачух – Гендиректор фестивалю
Саме тому, цього року Чернівці гостинно прийняли у себе ОМКФ, який, як і тисячі українців, цьогоріч повернувся із закордонної евакуації. А це означає, що в місто приїхали не лише фахівці пов’язані з кіноіндустрією, а й двадцять знімальних груп, журналісти та молодь, яка хоче зв’язати майбутнє життя з кіно – учасники літньої кіношколи.
Для показів були обрані дві локації – центр Миколайчука і кінотеатр Чернівці, який знаходиться в будівлі колишньої Темплі (синагоги). Під час другої світової її зруйнували нацисти, а в п’ятдесяті роки намагалася “добити” радянська влада. Але будівля вистояла і в 1959 році її перебудували під кінотеатр.
Без червоної доріжки та вечірок
Кінофестиваль відмовився від багатьох зручних та вже звичних опцій і це зрозуміло – організатори цього року економили кожну копійчину. По-перше, відкриття та закриття ОМКФ пройшли без традиційної червоної доріжки. Всі знімальні групи та запрошені гості просто фотографувалися для фестивальної історії на фоні банера.
По-друге, цього року відказалися від глядацького голосування та головного призу – Гран прі.
По-третє, на фестивалі не було запрошеної зірки, якій зазвичай ще й вручали приз “За вклад в кіномистецтво”.
Також кинулася в очі повна відсутність сувенірної та рекламної продукції, крім погашеної фестивальної марки. Цьогоріч не замовляли спеціальний додаток через який можна було купувати квитки, не було фестивальних шатлів, які безкоштовно підвозили глядачів на покази в різні райони міста, відмовилися від вечірок та виступу гуртів. Не намалювали і новий фестивальний постер, який кожного року був особливим. Весь стиль залишили з 2021 року, коли фестиваль проходив в рік тридцятиріччя Незалежності України. Але тепер, ці нібито вишиті хрестиком букви та силует Дюка, асоціювалися не лише із вишивкою, а і з протитанковими їжаками.
Ще одна відмінність фестивалю – напівпорожні не занадто великі зали. Лише на два покази були черги – “Довбуш” і “Ми не згаснемо”, документалку про місцевого актора, який намагається творити культуру під час блекаутів. З одного боку це зрозуміло, в будні дні люди працюють, а Чернівці місто не курортне і на відміну від Одеси і тут значно менше “тусовочної публіки”. З іншого, був помітний дефіцит реклами та інформаційного шуму. Не хочеться вірити, що це було через відсутність хайпу та селебрітіз, втім трохи більше реклами фестивалю не завадили б.
З українським акцентом
Починаючи з 2014 року багато фільмів, які показували на ОМКФ були присвячені темі війни, фестивальна спільнота активно брала участь у визволенні з російської в’язниці режисера Олега Сенцова. Звісно, що і зараз тема військової агресії росії червоним пунктиром пройшла крізь всі фестивальні події. Більше того, організатори виділили дві програми, де брали участь виключно фільми про війну “Так, переможемо!” – чотири фільми та “Хроніки війни” – п’ять фільмів . Майже всі вони документальні, але саме документальне кіно зараз є тим інструментом, який достовірно та емоційно, від першої особи розповідає про події на фронті. Крім того треба зазначити і зростаючий інтерес до документалістики у світі, наприклад, переможцем цьогорічного Берлінале був саме документальний фільм.
Окрім цієї програми були представлені традиційні: Національна конкурсна, Міжнародна конкурсна, Фестиваль фестивалів та міні програми: Ніч в Парижі, Ексклюзив та Українські зірки, всього трохи сорок шість стрічок, 32 з яких -– українські! Навіть в міжнародній конкурсній програмі, три фільми з семи були зняті за участю України. Втім, організатори цього року відбирали лише європейські стрічки, хоча в минулі роки були представлені фільми всіх континентів, що безумовно тішило кіногурманів.
Майже всі українські фільми були відзняті на передодні війни. В 2022 році робота над матеріалом була відкладена, і лише за рік знімальні групи закінчували свої проєкти. Саме тому в титирах багатьох фільмів є привіща тих, хто не дожили до прем’єр. Саме тому і відкриття фестивалю і щоденні покази розпочиналися не лише традиційними оплесками, а й хвилиною мовчання.
Відновлення української кіноіндустрії
Одна із головних місій Одеського кінофестивалю – розвиток вітчизняного кіно. За минулі роки було зроблено багато. Постійні відвідувачі фестивалю бачили, як на їхніх очах народжувалися режисери, сценаристи, актори. Як отримували фінансування нові проєкти, як зароджувався та розвивався кіноринок. На жаль, ковід, а потім повномасштабна війна підкосили розвиток українського кіно – державне фінансування майже відсутнє, а інтеграція в іноземну спільноту не таке швидке, як би хотілося. Втім, цьогорічний фестиваль показав, що наше кіно вже не зникне, незважаючи на труднощі.
Так, кращий фільм Національної конкурсної програми “Валерія виходить заміж” розпочинався без державної підтримки і закінчився під час війни, розповіла копродюсерка стрічки Анна Яценко. Втім “Валерія” вже встигла взяти низку призів на кінофествалях в Ізраїлі та Греції і мала успішний прокат в Ізраїлі. Кращим документальним українським фільмом стала стрічка “Звідки куди” – спільна праця українських, польських та французьких кінематографістів про українських біженців.
Доволі неочікуваним був вибір журі у Міжнародній європейській програмі. Статуетка Золотого Дюка поїхала до Румунії за фільм “Ссавці” режисера Себастіана Міхейлеску. Навряд чи він вийде в широкий український прокат, адже це зовсім не глядацький, а скоріше артхаусний фільм, жанр якого не передбачає повних залів.
Щоб якось загладити скорочену кількість фестивальних відзнак цього року, було вручені спеціальні призи від різних організацій. Їх отримали фільми “Полум’яне небо” Крістіана Петцольда, “Правило двох стін” Девіда Гутніка, “Ми не згаснемо” Аліси Коваленко. Всі ці фільми можна буде побачити не лише в кінотеатрах, а й на стримінгових платформах, де більшість українців і дивиться зараз кіно.
Однак, незважаючи на війну та скрутні обставини, були показані і фільми, які мають відволікти публіку від війни гумором, психологічними віражами або зануренням у драматичну історію одного вбивства. “Мій карпатський дідусь”, “Присвячення Єві” та “Сашенька” – ці стрічки не отримали нагород, але здається на них чекає непогана прокатна доля. Тож ходить в кіно, підтримуйте своїх, адже кіно завжди на часі, які б не були часи. До зустрічі на наступному Одеському кінофестивалі, який, ми впевнені, обов’язково відбудеться в наступному році.
Читайте також:
