Через війну їм довелося бігти в іншу країну… Як їх прийняли на чужині, з якими труднощами довелося зіткнутися? «Одеське життя» ділиться зі своїми читачами історіями українських біженців, багато з яких ще чекає свого щасливого кінця.
Сьогоднішня наша розповідь – про одеситку Марії, яка перебралася в Португалію.
Марія, 26 років: «Не знаю, чи повернусь я додому колись. Чи куди буде повертатися?»
Перше, що спало на думку, коли я о п’ятій ранку прокинулася від вибухів в Одесі: «Не може бути. Невже почалося? Потрібно тікати. Прямо зараз. Брати тільки потрібне». Найнеобхіднішим виявився мій собака Буба, документи, гроші та пара речей. На все інше було абсолютно наплювати.
Собака Буба
Вже 24 лютого о десятій ранку я, моя колишня подруга і мій майбутній хлопець їхали машиною у бік Західної України. На нас чекала 25-годинна дорога майже без зупинок, майже без сну та майже без їжі. Тоді ми ще не розуміли, куди ми їдемо, стільки там будемо, і що далі. Рішення приймалися спонтанно та дуже швидко. У мене не було жодних знайомих чи родичів за кордоном, до кого можна було б поїхати, але точно розуміла, що найбезпечніше зараз – покинути країну. А далі щось вигадаю. Так і сталося.
Декілька днів, з 25 лютого до 1 березня, ми провели у Львівській області, а пізніше розпочався мій «пошук» майбутнього. На етапі перетину кордону з Польщею, «подруга» мене дуже некрасиво «кинула». У подробиці вдаватися не буду. Але то була перша перевірка близьких людей війною. Коли перетинала кордон із Польщею, запитали лише закордонний паспорт. Документи на собаку навіть не дивились. Паспорт Буби старого зразка, і в мирний час до нього точно могли б «причепитися». Тож нам пощастило. І в літаку було те саме.
Стаття на тему: Щоденник переселенця: «Війна показала мені, що і в моєму житті є зрадники»
Провівши з 1 по 4 березня у Варшаві, я думала, що робити далі. Завдяки щасливому випадку згадала, що близько півроку тому я бачила в історіях у одного хлопця, який живе в Лісабоні (якого я взагалі не знаю), оголошення про пошук російськомовного перукаря в російськомовний салон краси. Ще тоді, пам’ятаю, на мить задумалася: «А що, якщо…». І ось тобі будь ласка. Тепер я тут, у Лісабоні. І це просто щасливий випадок.
До Португалії я прибула 5 березня. Добиралася літаком з Варшави до Лісабона з пересадкою в Амстердамі. Все тільки за власний рахунок. На місці мене дуже дружелюбно прийняли: начальство надало мені і моєму собаці кімнату в квартирі, де живуть інші мої колеги. На платній основі – 230-250 євро на місяць разом із комунальними послугами. Але все-таки мені дуже пощастило. В інших українців виникає купа проблем, щоб зняти житло саме в Португалії.
Марія у Португалії
Тепер розповім про мовний бар’єр. Величезний плюс Португалії в тому, що тут 90% населення добре володіє англійською. Але основна мова все ж таки португальська. Я погано знаю англійську, вільно не говорю, але розумію 70-80% того, що кажуть люди. У зовнішньому світі рятує «Гугл-транслейтер» та жестикуляція. На роботі при консультації зазвичай використовуються схожі фрази, задаються ті самі питання. Їх я уже встигла вивчити. Зараз я активно навчаю англійську та прогрес відчуваю.
Цікава історія у мене вийшла із фінансами. До війни я відкладала гроші, але все було у гривні. Всі руки не доходили піти поміняти. Як підсумок: я втратила половину заощаджень через шалений курс гривні до євро. І з другого дня перебування тут у Португалії ніде не приймали гривню. Тож офіційно я змогла поміняти лише 150 євро. Щоб поміняти решту грошей, мені довелося дуже постаратися і, знову ж таки, допоміг успіх знайти знайомого, який надав підтримку.
Про гуманітарну допомогу поки що не дізнавалася. Є соціальні виплати для українців у розмірі 150 євро, але я їх поки що не отримувала і не думаю, що отримаю. Дівчата з України, які до мене приходять на послуги, розповідають, що допомогу платять лише безробітним.
Читайте також: Щоденник переселенця: «Нині моє життя суцільна імпровізація»
Ставлення до українців тут дуже добре. Я поки що не зустрічала жодної людини, яка була б «за» війну. І дай Боже не зустрічати. А деякі люди навіть допомагають просто так, від щирого серця. Щоразу я в приємному шоці. Здивована, на що здатний світ.
Як підтримують Україну у Португалії
Вся моя сім’я: мама, тато, молодші братик із сестрою, тітки, дядьки, бабусі перебувають у місті Єнакієве в Донецькій області. Це не підконтрольна Україні територія. Вони знають, що таке війна вже вісім років. На жаль, вони не мають можливості вибратися звідти. Але ж ми на зв’язку. Хоч і стосунки у нас зараз є досить непростими.
Досі у моєї родини все як і раніше: намагаються ходити на роботу, на навчання, проте ситуація небезпечна. У Донецьку бомбардують щодня. А моя сестра все одно їздить до Донецька на навчання. У Єнакієвому теж бувають «прильоти», досить близько. Все дуже добре чутно та видно з вікна.
Мій виїзд до Португалії рідні спочатку сприйняли негативно. Мати казала: «Ми тут уже вісім років сидимо і продовжуємо жити, а в Одесі взагалі все добре, тож не вигадуй, сиди собі спокійно і не сіпайся».
Пізніше їхня думка змінилася. І зараз вони підтримують мій переїзд. Хоча ми й не знаємо, чи взагалі побачимося колись знову. А ось усі мої близькі друзі залишилися в Одесі, яку теж бомбили. Серце вщент від цього.
Ще на тему: Щоденник переселенця: «Ми не знали, чи буде в нас завтра»
Дуже переживаю про кожну близьку людину та Україну в цілому. Незважаючи на те, що я на самому краю Європи, я відчуваю тісний зв’язок з усім народом України. Начебто ми всі єдиний організм. Кожну втрату та біль я сприймаю дуже близько до серця. Шалено сумую за колишнім життям, за обіймами з дорогими мені людьми, за прогулянками біля моря, за нашими людьми – вони особливі. Тут не такі, як не крути.
Не знаю, чи повернусь я додому колись. Чи куди буде повертатися? Не знаю, чи побачу свою сім’ю та найближчих людей знову. Дуже хочеться додому. Накриває дуже іноді.
Інші історії українських біженців:
- «Щойно Україна переможе, ми відразу повернемося»;
- Щоденник переселенця: «частка України оселилася у Бухаресті»;
- Що чекало на одеситку в Гамбурзі;
- Щоденник переселенця: «Це був наш шлях у нікуди».
Підготувала Анастасія Єпур
