“Одеське життя” поспілкувалося з українкою, яка на час війни змушена була виїхати до Італії. Шлях туди був непростим. На початку війни з країни виїжджало дуже багато біженців. Зате тепер Вікторія спокійна, хоч і дуже сумує за домом та близькими.
Вікторія Коваленко, 27 років.
– Виїхати з України я вирішила 26 лютого. Рішення приймала сама. Деякі близькі люди перестали спілкуватися зі мною після цього. Підтримували ті, від кого я не могла цього очікувати. Війна показала мені, що в моєму житті також є зрадники.
У соціальних мережах випадково побачила повідомлення, що йтиме автобус з Одеси на кордон з Польщею. Я зібрала все найнеобхідніше та поїхала. Дорога була важка. Було страшно, що потрапимо під обстріл. Ми їхали, а на трасі валялися ракети. Бачила спалені машини та пожежі, їхала військова техніка колонами, бачила кілька розбитих танків. Але саме пекло почалося на кордоні.
Черга машин була на 40 кілометрів. Багато хто кидав автомобілі та йшов пішки, разом з маленькими дітьми та тваринами. Дорогою наш водій підбирав жінок і дітей. Інші водії автобусів намагалися його підрізати, не давали проїхати, перекривали дорогу. Коли до кордону залишилося 3 кілометри, ми пішли пішки. Люди, які там живуть, виходили з їжею та водою, годували нас та тварин, бажали гарної дороги. На українському кордоні ми простояли 6 годин. Я дуже змерзла. Усі намагалися один одного підтримувати — ділилися їжею та теплими речами. Я допомагала жінці нести її тварин. У неї були собака та дві кішки. Зрештою ми стали з нею подругами.
Я бачила, як люди плачуть, бо не хочуть їхати. Іноземці часто влаштовували бійки з прикордонниками, хотіли пройти без черги. Коли прикордонники попереджали стріляти в повітря, вони заспокоювалися на короткий час. Але потім усе починалося спочатку. На польському кордоні вони проробляли все те саме. Мене кілька разів хтось ударив по голові, щоб пройти вперед, я впала і знепритомніла. Добре, що поряд були дівчатка, з якими я їхала в одному автобусі, вони мені допомогли. Там багатьом ставало погано і багато хто знепритомнів. Здавалося, що польський кордон пройти неможливо. Нас довго не хотіли впускати. Коли мені поставили друк у закордонному паспорті, я була щаслива.
У Польщі я прожила кілька днів, а потім вилетіла в Італію. На контролі попросили лише паспорт, пропускали абсолютно всіх. Чи не вимагали ні сертифікат від коронавірусу, ні страховку.
Вже більше місяця я перебуваю в Італії. Тут говорять англійською, але ще я пішла на курси італійської. Для мене це безкоштовно, тому що я з України.
Зараз живу у своїх знайомих у містечку Убольдо. Вони мене й утримують. Виплати переселенцям в Італії не платять. А платять тим, хто утримує тебе, близько 40 євро на день з урахуванням мовних курсів. Надають житло, якщо є потреба. Можна безкоштовно навчатись. Гарантована безкоштовна медицина (крім операцій) та деякі ліки. Якщо немає вакцини від коронавірусу, необхідно обов’язково її зробити. Можеш працювати, відкривати свою справу, дають на рік посвідку на проживання.
Італійці дуже підтримують Україну. Тут у новинах тільки нас і показують.
Вдома залишилися тато, брат, сестра та друзі. Сестра їхати не захотіла, друзі теж. Я дуже пишаюся ними і тим, що я українка. Але найбільше я сумую за своєю сестрою Сніжаною, моїм трирічним хрещеником Микитушкою і за своїм котиком Чернишем.
Фото Викторіїи Коваленко
