Ключові моменти:
- Військовий Олександр Нойнець порівняв побратимів з армією мерців.
- Його метафора оголила психологічну прірву між фронтом і тилом.
- Допис викликав суперечки про повагу, виснаження та обов’язок цивільних.
- Таї Найденко знаходить продовження цієї метафори у суспільних конфліктах навколо військових поховань.
Часом саме фантастичні аналогії допомагають найкраще описати реальність. Прикладом став влучний фентезійний допис українського військовослужбовця Олександра Нойнеця про «армію мерців» та «скелетів-лучників» у лавах ЗСУ. Боєць розповів про хронічну втому та психологічну прірву між військом і тилом. Тема не нова, але завдяки нестандартній формі текст миттєво завірусився і спровокував жваві дискусії серед цивільних та військових.
«Ми всі мертві. Ставлення до нас, як до мерців»
Автор допису оглядається довкола, вдивляється в цивільних і порівнює їхній побут та світосприйняття зі своїм власним. Зрештою він доходить очевидного для себе, хоча й жахаючого висновку: «Ми всі мертві».
«В Україні дуже поважають мертвих. Якщо людина померла, її слова отримують великий авторитет, якого не мали при житті. Про неї не можна казати погано. За неї прийнято пити за столом і мовчати.
Але одночасно з цим зрозуміло, що мертві відділені від живих, і як би сильно живі не поважали мертвих, ніхто не спішить померти, і всі розуміють і поважають небажання людей помирати. Про мертвих згадують на гробки, просто у нас гробки щоденно о дев’ятій і, чесно кажучи, живих це бісить.
У нас мертві ходять серед живих, але живі намагаються відводити очі, не помічати і якось робити вигляд що все нормально. Мертві також мають свій кодекс, згідно якому коли ти ходиш серед живих потрібно перевдягатися в живу форму одягу, щоб не розстроювати живих зайвий раз».
ТЦК як янголи смерті
Навіть не вживаючи абревіатуру «ТЦК», Олександр Нойнець влучно описує та вхоплює саму їхню суть для «світу живих».
«Єдині хто принципово переодягнений в мертвих – це ангели смерті, які переносять живих у світ мертвих. Живі їх так і називають – людолови, і опираються їм так сильно, як людина може опиратися лише вірній смерті».
Те ж саме автор віртуозно робить із СЗЧ: нічого не названо, але все зрозуміло.
«Мертві також часто обманюють смерть і намагаються ігнорувати свій світ мертвих, живучи серед живих живе життя. Живі таких бояться, а мертві зневажають якщо він робить це системно, хоча час від часу всі пробують разок так зробити і собі. В будь-якій компанії живих такого легко побачити. Він або занадто живий, або навпаки, але завжди між ним і живими майже видно повітряну стіну».
«Як справжній скелет-лучник армії мерців, я хочу, щоб всі були такими, як я, тому що якщо наша армія буде складатися лише з того, що некроманти можуть по сільських цвинтарях накопати, то ми не виграємо війну, а живі ж собі хочуть, щоб мертві для них виграли війну. Тому я набираюся справжнього мертвого гніву і хочу, щоб усі були такими, як я, скелетами-лучниками. Бо я живу в своєму світі і вважаю, що справжнє єдине живе життя це наше життя тут».
Ветерани – як зомбі
Автор зазначає, що навіть поважні ветерани в цій його аналогії – більше не живі.
«Це мертві, яким дозволено повернутися у світ живих. Зомбі. Виглядають як люди, якщо добре розкрасити, але видає погляд мертвих очей і навіть манера рухатись. Зрозуміло, що вони цікавляться світом мертвих значно сильніше, ніж світом живих, і якщо смерть покличе, то миттєво повернуться. Що б вони не казали, і як би не ненавиділи світ мертвих, вони все ще в ньому, і всі їхні друзі також там…
Звичайно, що у мене є відповідь на те, що я б хотів з цим всім зробити. Але який сенс мені про це казати. Я скелет-лучник, я осадний інженер армії Покинутих. Ніхто не слухатиме мій план, тому що він чогось вимагатиме від живих, а живі не хочуть слухати мертвих, живі хочуть жити своє життя».
Суспільна реакція: від співчуття – до звинувачень у «деморалізації»
Звісно, найпотужніший відгук текст знайшов серед військових. При цьому найбільше ця гірка «фентезійна» метафора відгукнулася саме фронтовикам, які зазвичай залишаються байдужими до пафосних та офіційних промов.
Чимало цивільних у відповідь зізналися у постійному соромі за тил, який «заживо поховав» своїх захисників і поставив на них хрест. Гарячі дискусії розгорнулися й навколо загальнонаціональної хвилини мовчання: чи є вона проявом справжньої поваги, чи це лише символічний ритуал, аби «мертві» відчепилися?
Серед іншого, Нойнець отримав і звинувачення в деморалізації суспільства. Мовляв, кожен, хто роздумував над долученням до війська, тепер тричі подумає, чи хоче він стати таким «мерцем». Втім, одразу знайшлися й ті, хто пояснив моралізаторам: мотивувати до служби мають аж ніяк не ті, хто виснажений нею до повного безсилля.
Деякі цивільні не посоромилися нагадати, що «мерці» в армії існують за рахунок народних донатів, тому «не треба нам тут оце от!». Інші, цілком справедливо, зауважили, що чимало людей у тилу живуть волонтерством та постійною підтримкою фронту. Але ті, хто читав допис Нойнеця уважно, одразу помітили його самокритичне авторське уточнення щодо цього:
«Звичайно, це занадто проста аналогія. Є величезний перехідний клас людей, які не бояться мертвих, живуть з ними, вважають їх нормальною частиною свого життя і не роблять для них особливого ставлення. Люди, які в правилі «ти на війні або для війни», є тими, хто справді щодня «для війни». Їх біда в тому, що це для мертвих вони живі друзі. А для живих вони мертвіші мертвого, бо мертві хоча б сидять там у себе на цвинтарях далеко і до живих не дуже лізуть і про себе не нагадують».
Що тут можна додати?
Якщо вчитатися в українську новинну стрічку останніх днів, стає моторошно. Адже найгучніші суспільні скандали розгортаються саме навколо військових поховань. Спочатку абсурд у селі на Дніпропетровщині, де спалахнув конфлікт через поховання громадянина РФ, чий прах батьки таємно привезли та закопали поруч із українськими захисниками.
Згодом на Алеї слави у Кропивницькому розігралася інша трагедія: мати загиблого українського воїна встановила сину надгробок російською мовою, бо він так просив за життя. Активісти вимагають негайно демонтувати напис.
Хіба це не наочна ілюстрація того, що «світ живих» згадує про своїх захисників тільки для того, аби звести чергові мовні, політичні чи ідеологічні рахунки? Хіба це не прямі новини зі змальованого автором «світу мерців»?
Ознайомитися з повним текстом маніфесту Олександра Нойнеця, який дійсно є літературним твором і вартий окремої уваги, можна на офіційній сторінці автора у Facebook.
Раніше ми розповідали як вчитель з Одещини не зміг повернутися до школи: як поранений ветеран відновлює життя.
Читайте також:
