Ключові моменти:
- Родина Олександра Пирожка виїхала з окупованого Берислава навесні 2022 року.
- У Балті місцеві допомогли родині знайти житло та облаштуватися.
- Олександр працює в ЦНАПі й допомагає іншим переселенцям.
- Через рік після переїзду його вже впізнавали на вулицях Балти.
Журналістка «Одеського життя» Любов Кузьменко зустрілася з Олександром Пирожком у Балті та вислухала його історію. У ній є не лише пережите під час евакуації, а й те, що відбувається після неї: пошук житла, робота, допомога іншим переселенцям, проблеми із житловими сертифікатами та поступове відчуття, що місто, куди приїхав чужим, уже стало своїм.
«Ту паску я пронесу крізь все життя»
Що відчуває людина, життя якої в одну мить стискається до розмірів валізи, а рідний дім перетворюється на попіл? Повна невідомість, місяці блукань чужими вулицями, де кожне «Добрий день» звучить не для тебе.
Олександр Пирожок виїхав із палаючого Берислава у квітні 2022-го, щоб почати все з нуля в Балті.
Народився він 20 квітня 1987 року у Бериславі, що на Херсонщині. У лютому 2022-го звичний світ для всіх зруйнувався.
У його рідному місті орудували окупанти.
У квітні 2022 року Олександр із рідними прийняв рішення виїжджати з Берислава.
– Дружина до останнього не хотіла покидати будинок, – згадує чоловік. – Ми стільки сил, душі й праці вклали в наш дім. Залишати все, що будували роками, було неймовірно боляче.
Але вони поїхали: Олександр, його дружина, син, батьки й татова сестра.
Поїхала родина до Балти, де живе троюрідний брат батька Олександра.
– Люди виїжджали буквально голі й босі. Бачив, як одна родина тікала на тракторі: просто в причепі сіли купою, так і їхали, – згадує Олександр. – Це були Великодні свята. Коли ми нарешті заїхали на підконтрольну Україні територію, наші воїни подарували нам велику паску зі словами: «Вітаємо! Ви в безпеці!». У цей момент ми вперше за довгий час видихнули. Я той Великдень і ту паску пронесу крізь усе своє життя!
Три квартири та людська доброта
У Балті Олександру та його рідним довелося змінити три квартири, і кожна з них – це історія про небайдужість місцевих жителів. Спершу вони оселилися у квартирі військового, який пішов захищати країну.
Проте опалення там не було. Коли почалися блекаути, житло промерзало, було дуже холодно.
Другу квартиру їм запропонував балтянин Леонід Бурковський, коли дізнався, що родина живе без опалення. Він просто приїхав і сказав: «У мене є квартира. Поїхали зі мною».
– Він посадив нас у машину і привіз. А там було все – від ложок і тарілок до подушок і навіть одягу, – каже Олександр. – На питання, скільки коштує оренда, відповів: «Ніскільки». Ось така людина зі щедрим серцем. Спочатку ми жили там всією юрбою. Тепер в ній залишилися наші батьки.
Олександр із дружиною знайшли собі окреме житло.
Улюблена робота з рідним колективом
У Бериславі дружина Олександра Галина працювала завучем Бериславського педагогічного коледжу. Адміністрація та викладачі, які відмовилися працювати на ворога, виїхали на підконтрольну Україні територію. Бериславський коледж перейшов під кураторство Херсонського державного університету, зберіг українські реєстри, печатки та документацію.
Після деокупації Берислава восени 2022 року колаборанти втекли разом із російськими військами на лівий берег Дніпра. Будівля коледжу сильно постраждала від російських обстрілів. Проте заклад функціонує, бо від 1 вересня 2022-го освітній процес переведено на дистанційне навчання. Тож пані Галина продовжує працювати у рідному колективі.
Допомагає тим, на чиєму місці був сам
Олександр Андрійович – педагог, викладач української та англійської мов, хоча за фахом працювати не довелося. Він працював інженером з обслуговування комп’ютерної техніки в Бериславському педагогічному коледжі, згодом – в управлінні соцзахисту населення, де опікувався ветеранами, та на інших посадах.
Цей досвід роботи став вирішальним. Олександра направили на стажування до Центру надання адмінпослуг міста Балта.
– Сам щойно приїхав як переселенець, реєструвався, шукав допомоги, а тепер приймав таких людей, як сам. І я знав, через що вони проходять, – каже Олександр.
Як адміністратор ЦНАПу він пояснює, радить, координує. Також створив та веде групи переселенців у соцмережах. Він моніторить грантові програми, шукає оголошення про гуманітарну чи юридичну допомогу і дублює їх у чати, аби люди могли скористатися кожною можливістю.
Потрібна активність людей
Сьогодні Олександр – у складі Ради з питань внутрішньо переміщених осіб при міській раді.
– Рада – це консультативно-дорадчий орган, який може реальними запитами впливати на рішення влади, аналізувати місцеві програми та перевіряти, чи враховані в них інтереси переселенців. Але для цього потрібна активність самих людей, – переконаний Олександр. – Часто ж, коли пропонуєш людям долучатися до Ради, проявляти ініціативу, чуєш: «Я не буду цим займатися». На жаль, у багатьох суто споживацькі нахили: тільки отримувати, нічого не даючи взамін.
Олександр переконаний, щоб залучити міжнародних донорів у Балту, потрібна статистика: скільки людей з інвалідністю, скільки багатодітних родин, хто чого потребує.
– Коли ми запускали опитування, люди обурювалися, мовляв, для чого це потрібно, адже не розуміють, що донори вимагають аналітики. Більшість гуманітарної допомоги йде на прифронтові міста. І це абсолютно справедливо – люди там виживають.
«Тільки не переселенці»
Коли Олександра запитують, чи відчуває він упередженість, чоловік каже, що був лише один випадок – коли вони шукали житло, власник по телефону сказав: «Тільки не переселенці».
– Але я його розумію, – каже чоловік. – На початку війни люди зустрічали біженців гостинно, але серед переселенців були й непорядні, які залишали в квартирах безлад і зникали. Власники навіть зверталися до міськради по допомогу, щоб погасити борги. Але жодного негативу від балтян ми не відчували. Мене оточують гарні люди.
Рідний дім згорів дотла
Згодом родині Пирожок за допомогою земляків вдалося здійснити справжнє диво: відправити до Балти особисті речі, сімейні фотографії, одяг тощо. Ці речі стали містком у минуле, якого більше немає. Будинок Олександра та його батьків у Бериславі згорів дотла. Повертатися нікуди.
Олександр каже, що його батьки поруч, він може їх обійняти, а от мама дружини залишилась у Бериславі разом зі старшим братом та меншою сестрою. Підтримують зараз лише телефонний зв’язок.
Проте у Балтській громаді потроху з’являються острівці рідного дому. Наприклад, у селі Білине оселився чоловік із Бериславського району. Батько Олександра тепер товаришує з ним, їздять один до одного в гості.
Чи все так просто з житловими сертифікатами
Досвід Олександра – це інструмент допомоги іншим. Оформлюючи компенсації за зруйноване майно для себе і своїх батьків, він пройшов усі кола бюрократії і тепер точно знає, як працює система житлових сертифікатів.
– Я маю сертифікат. Але проблема в тому, що у держави немає коштів. Знайти будинок за сертифікатом без ріелтора дуже тяжко. Треба вмовити власника, пояснити йому, що гроші будуть приходити на рахунок. Коли саме вони прийдуть від держави – невідомо. Крім того, закон передбачає, коли гроші надходять на рахунок, у тебе є 30 днів, щоб оформити купівлю-продаж. Якщо не встиг, гроші повертаються державі. До того ж ціни на житло в Балті зросли майже на 25 відсотків, – пояснює Олександр.
Головне – не здаватися
Крім юридичних порад, Олександру Андрійовичу на роботі часто доводиться приміряти на себе роль психолога.
– Приходить якось літній чоловік, який виїхав з окупації, і каже: «У мене немає будинку, хочу компенсацію». А законодавством не передбачені виплати за майно, яке знаходиться в окупації. І от він сидить переді мною у повному розпачі: «Що мені робити? Я тепер буду все життя по чужих хатах тинятися?». У такі моменти я просто вислуховую людей, пояснюю, що земляки пишуть запити, створюють петиції. Головне – чекати і не здаватися.
«Мене впізнають. Я вже свій»
Олександр добре пам’ятає той момент, коли внутрішня чужина нарешті відступила.
– У мене є дуже яскравий спогад, коли я тільки влаштувався на роботу, – згадує чоловік. – Якось після роботи ми разом з колежанкою Світланою йшли додому. Назустріч йшли люди і віталися з нею. Я їй кажу: «Як добре, коли тебе знають…». А десь через рік я, йдучи вулицею, почув: «Олександре Андрійовичу, добрий день!». Мені аж подих перехопило – мене вже впізнають, я вже свій.
Коли Олександра запитують, що б він порадив переселенцям, які не можуть знайти себе на новому місці, він відповідає:
– Не треба жити минулим. Його вже не повернути. Потрібно шукати роботу, працювати та починати нове життя. Бо що довше людина живе в пасивному очікуванні, то важче їй буде наздоганяти втрачене.
Нагадаємо, Одеська область увійшла до топ-3 регіонів, куди повертаються українці з-за кордону.
Раніше ми розповідали. як ірландець прихистив у себе українців — тепер їздить до них на Одещину збирати помідори.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
«Нарешті ми не бомжі»: у Бессарабській громаді переселенцям вручили ордери на квартири
