Ключові моменти:
- Ганна Сторожук з позивним Квітка вступила до війська у 2016 році
- На фронт вона вирушила разом із чоловіком
- Останній дзвінок пролунав за день до загибелі
- Посмертно військову нагородили орденом «За мужність»
Ганна Сторожук із позивним Квітка була прикордонницею, яка добровільно пішла захищати Україну й загинула під час бойового завдання на Херсонщині. Посмертно її нагородили орденом «За мужність» III ступеня, а Балтська громада присвоїла їй звання «Героїня Балтської громади». Пам’ять про військову вшанували також у рідному селі, де встановили меморіальну дошку та банери. Матеріал підготовлено на основі спогадів її тітки й першої вчительки Любові Петришиної та відкритої інформації про державні й місцеві відзнаки.
Мріяла не куховарити, а служити
У затишному селі Борсуки на Подільщині 19 жовтня 1992 року народилася Ганна Сторожук (Подолян) – єдина донька у сім’ї, яка з дитинства вирізнялась сміливим характером. Вона бавилася не з ляльками, а з машинками, любила грати у футбол із хлопцями, кататися на санчатах та допомагала безпритульним тваринам.
– Ганнуся була завжди бойова, смілива, відважна. І водночас добра, щира і чуйна, – згадує її тітонька та перша вчителька Любов Петришина.
Вона добре навчалася, мала багато друзів, завжди прагнула всім допомогти.
Після школи дівчина здобула професію кухаря і деякий час працювала за фахом. Та марила вона військовою справою. Тож у 2016 році прийняла рішення, яке змінило її життя, – підписала контракт із Державною прикордонною службою України. Служила на кордоні з Молдовою. І хоч рідні намагалися відмовити її від цього кроку, мовляв, військова професія – не жіноча справа, Ганна була непохитною, вона хотіла служити своїй державі.
– Її мама – моя сестра – дуже переживала, просила доньку не йти до війська. Ми всі її любили і не бажали, щоб вона була військовою, – розповідає пані Любов.
«Ставте чайник, їду додому»
Ганнуся із чоловіком Романом виховували доньку Марійку. Поки Ганна із Романом були на службі – він також військовий, – дівчинкою опікувались її мати, вітчим та тітка Люба.
Після тяжкої хвороби мама Ганни померла.
– У нас дуже дружна родина. Ми повністю підтримували Ганнусю. Вона любила влаштовувати сюрпризи. Не раз телефонувала: «Любове Василівно, ставте чайник, їду додому», – розповідає Любов Петришина.
На початок повномасштабного вторгнення Ганна разом із чоловіком та донькою жила в Балті. У неї було багато домашніх тварин, адже жінка забирала до себе всіх бездомних.
– Після 24 лютого 2022-го Ганнуся зателефонувала мені та й каже: «Любове Василівно, можна, я привезу до вас своїх собачок, котиків, курочок?» Я занепокоїлась, стала запитувати, куди це вона зібралася. А вона не хотіла зізнаватись.
Вона назвала тітоньку мамою
Ганна з Романом вирішили йти на фронт.
– Тоді ми їй казали: «Аню, нехай хтось один із вас йде. Залишайся вдома». Але вона відповіла, що в такий грізний час всі мають виборювати перемогу України. Отже вони обоє 14 березня добровільно поповнили стрій захисників.
Ганна телефонувала тітці майже щодня. Розпитувала про донечку, рідню, про своїх підопічних. Про себе казала лише: «Ми виконуємо свій військовий обов’язок».
– Вона називала мене тіткою. А побратими на її похоронах розповідали, що в розмовах з ними вона називала мене мамою. Ми з чоловіком, дядьком Сашком, та сином дуже її любили.
Наприкінці літа Квітку почули востаннє
Останній дзвінок від Ганнусі пролунав 26 серпня 2023 року.
– Такі обстріли, Любове Василівно, такі обстріли… ви тільки бережіть себе, – сказала Ганна.
Наступного дня зв’язку не було. А 28 серпня Любові Петришиній зателефонували з незнайомого номера.
– Думаю, війна йде, на незнайомі номери краще не відповідати. А як не відповісти? – згадує Любов Василівна.
Це був командир підрозділу. Він сказав: «Аннушка загинула».
– Це був шок, я не могла з ним говорити, тільки плакала і кричала від розпачу. Чоловік був поряд і взяв у мене телефон, – згадує жінка.
Ганна Сторожук із позивним Квітка загинула 27 серпня 2023 року. Це сталося поблизу села Вірівка на Херсонщині під час виконання нею бойового завдання.
Її чоловіка Романа було тяжко поранено. Його евакуювали до шпиталю Херсона, звідти – до Одеси. Він пройшов довгий курс лікування і весь цей час родина Ганни підтримувала його.
– Роман був дуже тяжко поранений, але, слава Богу, він вижив. Якби ж і Аннушка залишилась живою, – зітхає названа мама. – Нам дуже боляче, що наша Ганнуся загинула і що Марійка росте без мами.
Дитина після загибелі мами живе з татом під Києвом. Любов Василівна постійно телефонує онучці, щоб запитати про здоров’я та успіхи у навчанні. Особливо переживає, коли чує, що місце, де зараз живе Марійка, атакують шахеди та ракети.
Квіти для Квіточки
Квітка спочиває на рідній землі – Ганну Сторожук поховано на цвинтарі села Борсуки, поруч із могилою її мами. Церемонію поховання допомогли провести її побратими та все село, за що родина щиро вдячна.
– Дуже боляче, що гинуть такі молоді… Їм би радіти життю, народжувати красивих дітей, дбати про розквіт свого краю… Ми маємо допомагати нашим захисникам вистояти у цій боротьбі. Я тому й пішла плести маскувальні сітки, як тільки у нас поставили каркаси, щоб допомогти здобути перемогу, щоб закінчилась війна і щоб всі повернулися додому живі і здорові. Ніколи не забудемо нашу Ганнусю, – каже крізь сльози Любов Василівна.
Ганну Сторожук посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня 23 вересня 2025 року. Родині передали прапор її бригади, як живий знак честі та пам’яті, що відтепер береже їхній дім.
– Завжди будемо пам’ятати всіх героїв, які віддали життя за Україну, – каже Любов Петришина.
Ганна Сторожук отримала звання «Героїня Балтської громади». А на меморіальному банері в Балті та в рідному селі з’явився її портрет.
У селі відкрито меморіальну дошку, що стала знаком пошани й незабутності. Всі сільські заходи починаються тут, біля меморіальних банерів, на знак вшанування своїх героїв.
– Ганна Сторожук була гарною донькою, мамою, дружиною, військовою. Її життя – це свідчення того, що герої народжуються серед нас – у маленьких селах, у звичайних родинах. Пам’ять про Ганну буде назавжди в серцях рідних, друзів, громади, – ділиться думками завідувачка Борсуківського сільського клубу Ірина Борбела.
Любов Василівна щотижня приходить до могили племінниці. Вона несе букет своїй Квітці і кладе його біля банерів. Щодня її шлях до сільського клубу, де вона плете сітки для фронту, проходить повз місце пам’яті.
Побратими казали: «Квітка була тендітною, але сміливою і мужньою»
