Ключові моменти:
- В Україні офіційно близько 90 тисяч військових вважаються зниклими безвісти
- В Одесі родини полонених створили ГО «Серце Одеси в полоні»
- Жінки заявляють про повільні обміни та брак інформації від офіційних структур
- Щотижневими акціями одеситки нагадують про тих, хто досі не повернувся додому
Проблема військовополонених та зниклих безвісти залишається однією з найболючіших тем війни. За даними державних структур, в Україні офіційно налічуються десятки тисяч людей, місце перебування яких невідоме, а процеси обмінів і підтвердження статусу полонених часто затягуються на роки.
На цьому тлі в Одесі з’явилась громадська організація «Серце Одеси в полоні», яка об’єднала родини військових, що самі проходять через пошуки, бюрократію та нескінченне очікування.
Журналістка «Одеського життя» поспілкувалася з учасницями акцій, дружинами військовополонених і людьми, які вже кілька років домагаються повернення своїх рідних додому.
Обміни відбуваються дуже повільно
Світлана Пономарьова мешкала у Маріуполі, зараз – в Одесі. Її чоловік, Аркадій Чебанюк, був військовослужбовцем «Азову». 18 травня 2022 року він потрапив у полон. І з тих пір Світлана веде боротьбу за його повернення.
– За 4 роки обміняли всього до двохсот азовців, – каже Світлана. – Ще більше семисот залишаються у полоні. Там є й дівчата, які працювали офіціантками чи кухарями. З Оленівки, де підірвали полонених у «бараці 200», за цей час обміняли всього 2-4 людей. Військові з наслідками осколкових поранень теж залишаються в полоні. Не підпали під обмін люди у віці 60-70+. Є матері, хворі на онкологію, які не знають, чи вдасться побачити синів. Є жінки військових «Азову», чиї діти досі не бачили батьків.
Пані Світлана каже, що доля полонених хвилює лише їх родичів. Родини майже не отримують жодної інформації. Навіть представники Червоного Хреста приїздять на початок процедури обміну, а потім інколи швидко їдуть, не дочекавшись виходу всіх людей.
Коли обміни припинились, лише протести жінок змусили щось робити. І вдалося обміняти десятеро людей. Не багато, але десять родин дочекались своїх чоловіків.
Про ГО «Серце Одеси в полоні» Світлана дізналась від подруги з Донбасу. Вона впевнена: лише обʼєднавшись, родинам військовополонених вдасться нагадати державі про необхідність повернення додому своїх громадян.
Цифра
За офіційними даними, 90 тисяч військових вважаються в Україні зниклими безвісти. Реальна статистика значно більша.
Якщо люди потрібні лише своїй родині
Клінічна психологиня Анна Пажера зіткнулася з проблемою особисто. Її друг-азовець Ігор із позивним «Гордий» пройшов Маріуполь, бої на «Азовсталі», Оленівку і теракт там. Йому пощастило вижити, але на сьогоднішній день він засуджений до 24 років і 6 місяців увʼязнення. Знаходиться на території так званої ДНР.
– Коли у 2022 році хлопці виходили з «Азовсталі», нам обіцяли за 3-4 місяці повернути їх додому. Але знаючі люди говорили, що цього не буде. Так воно і сталося, – каже Анна Пажера. – Спочатку я робила все, щоб дізнатись, де мій друг, що з ним. Вже тоді зрозуміла: жінкам, які борються за повернення своїх рідних з полону або хочуть дізнатись, що сталося зі зниклими безвісти, треба обʼєднуватись. Самотужки добитись хоч якоїсь інформації майже неможливо.
Вже на початку 2023 року почали організовувати автопробіги, акції, щоб привернути увагу до проблеми. Спочатку це майже не сприймалось суспільством, але зараз акції щодо повернення військовослужбовців додому тривають по всій Україні.
Один в полі не воїн: як шукають полонених
– У 2024 році стало зрозуміло, що треба створювати в Одесі громадську організацію, яка буде опікуватись долями військовополонених та зниклих безвісти, – продовжує Анна Пажера. – Бо більшість людей, які лише зараз зіткнулись з цими проблемами, навіть не знають, куди та як звертатись. Такі консультації ми їм надаємо, постійно спілкуємось, організовуємо щотижневі акції на Дерибасівській. Організація обʼєднує десь шістдесят осіб. Ми дуже радіємо, бо майже у кожному обміні є ті, кого шукають наші жінки. На жаль, є ті, хто повертається на щиті, але для родичів це теж важливо: невизначеність інколи значно важча, ніж знання того, що твій рідний чи коханий загинув.
На думку Анни Пажери, державна машина буквально ганяє людей з одного кабінету до іншого. Зʼявляються все нові і нові структури, до яких люди мають звертатись, але вони іноді зовсім нічого не вирішують. Це стосується і тих, хто повернувся з полону і має відновлювати всі документи. І військових, які повертаються до цивільного життя.
– Багато що залежить від Червоного Хреста – саме ця організація підтверджує статус військовополоненого, але вона нічого не робить, – стверджує Анна. – Це дуже важливо, бо при обміні «всіх на всіх» мова буде йти лише про військовополонених, тому цей статус настільки важливий. Зараз хоч зʼявились якісь нові можливості – можна підтвердити статус людини через обʼєднання родин військовополонених «Полон. Інші джерела». Це допомагає, бо в останньому обміні якраз були всі, хто не мав підтвердження як військовополонений. Чому так відбувається? На мою думку тому, що один раз написали запит на підтвердження того, чи людина в полоні, – їм відповіли, що ні, і на тому все. Росія має велику територію, і полонені знаходяться у різних місцях. Щоб знайти людину і підтвердити її статус військовополоненого, треба звертатись із запитами неодноразово. А цього не роблять.
Питання без відповідей
Чоловік Анастасії Волощук пішов на фронт добровольцем на початку 2023 року. Жінка каже, що як моряк, старший помічник капітана, він спокійно міг не йти до армії, а продовжувати працювати за професією. Анастасія дізналась про рішення чоловіка, коли він його вже прийняв. Звісно, було дуже важко.
– Після проходження навчання Дмитро потрапив до 80-ї десантно-штурмової бригади і воював на Запорізькому напрямку. Ходив в атаки, виносив побратимів з поля боя. Три дні від нього не було повідомлень. Потім Дмитро прийшов поранений у коліно. Довелось лікуватись, проходити реабілітацію. Недолікувавшись, він повернувся до своїх. Бої йшли в районі Красногорівки. Завжди, коли чоловік повертався з завдання, він мені писав. Але одного разу все вийшло інакше. Я відчувала, що щось не так. Коли зателефонувала командирові, він почав висловлювати мені співчуття, які мені зовсім не були потрібні, бо я достеменно і зараз не знаю, що сталося. Дмитро вважається зниклим безвісти.
Анастасія зверталась із проханням, якщо Дмитро загинув, винести його тіло з поля бою, щоб поховати. Але командир щоразу розповідав різне: то був штурм, то орки увірвались у бліндаж.
Жінка відверто каже, що спілкуватись сьогодні може лише з тими, чиї родичі та близькі теж на фронті, у полоні чи зникли безвісти. Анастасія долучилась до різних груп, організацій, що обʼєднують людей, які попри все вірять у диво і дуже сподіваються, що їх рідні та кохані обовʼязково повернуться.
На пошуки та повернення можуть піти роки
Боротьба може тривати роками. Жінки з ГО «Серце Одеси в полоні» кажуть, що під час обмінів повертались хлопці, засуджені ще у 2014-16 роках. Вони відсиділи свої терміни і тому повернулись. Повертаються і цивільні особи, які теж відбули терміни. Повертаються ті, кого вважали загиблими. Про механізми обмінів ніхто нічого достеменно не знає.
На думку родин військових, неправильним є і те, що сьогодні родичі не мають права відкрити труну і самостійно зробити тест ДНК, щоб бути впевненим, що поховають свого родича. Це правило треба змінювати, поважаючи право людей на достовірну інформацію.
Раніше ми розповідали як родина полоненого «азовця» бореться за нього самотужки.
Читайте також:
