Ключові моменти:
- Коли Руслан Савенюк отримав повістку, одразу поїхав до військкомату
- Він став розвідником та на фронті був момент, коли з гранатою в руці готувався підірвати себе разом із ворогом
- Повернення додому виявилось важчим за війну: його переслідувало питання «навіщо я тут?»
- Тепер він хоче створити в Одесі центр, де ветерани навчатимуть людей виживанню і домедичній допомозі
Журналістка «Одеського життя» Світлана Комісаренко зустрілася і поговорила з одеситом Русланом Савенюком — військовим, який пройшов Миколаївський, Херсонський, Харківський і Донецький напрямки та отримав поранення. Розмова вийшла відвертою. Ветеран не ховав свої думки та відчуття, а його цитати дозволяють передати реальний стан після повернення з фронту без узагальнень і штампів.
Не вагався жодної хвилини
Одесит Руслан Савенюк зростав у звичайній родині. Навчався у середній школі №48, займався спортом. Після 9-го класу пішов до професійно-технічного училища автомобільного транспорту, бо, як і багато хлопчиків, полюбляв машини та швидкість. За два роки отримав водійські права і вже думав, що робити далі.
Але прийшов час йти до армії. Руслан опинився у внутрішніх військах, у частині 3005, у Харкові. І там продовжував займатись улюбленим видом спорту – дзюдо. Отримав грамоту за друге місце на територіальних змаганнях. Був нагороджений орденом «За заслуги» II ступеня. Після повернення з армії працював у приватній охоронній структурі.
– Коли почалася війна, я отримав повістку на вайбер, – каже Руслан. – Дуже добре памʼятаю той момент: їхав на своїй автівці, був в районі вулиці Заболотного. Не вагався жодної хвилини, відразу розвернувся і поїхав до військкомату. Мене хотіли направити до 79-ї штурмової бригади, але я сказав, що хочу до своїх, до тих, з ким проходив строкову службу. Так я опинився у 28-й бригаді.
Далі Руслан обрав непростий і дуже ризикований військовий фах – став розвідником, хоч завдяки навичкам ремонтування автомобілів міг займатись цим і на фронті.
– Зазвичай розвідку вважають елітою армії, – каже Руслан. – Але для мене еліта – це піхота. Саме піхотинці забезпечують кінцевий успіх. А завдання розвідки – спростити цей шлях для тих, хто йде на штурм і забезпечує перемогу.
Руслан прослужив десь рік, а потім отримав осколкове поранення спини. Через поранення втратив праву вушну перетинку, почав погано бачити на праве око. За рік перевівся до 57-ї бригади, це Херсонський напрямок. Перевівся, бо на той час там служило більше хлопців, з якими він був знайомий з дитинства, з ким займався спортом, служив в армії ще за мирних часів.
«Готувався підірвати себе і ворогів»
– Найважливіше на фронті – щоб поруч були люди, в яких ти віриш, як в себе, – продовжує Руслан. – Щоб знати, що не підведуть, не кинуть, допоможуть. Без цього неможливо, коли військові, наприклад, по триста, по чотириста днів утримують певний обʼєкт. Тут без підтримки, коли один за всіх і всі за одного, ніяк.
Був епізод на бойовому шляху одесита, коли ворог пішов у наступ. На відстані трьох метрів від Руслана розірвався снаряд.
– Осколок потрапив у спину. А більшість осколків прийняв на себе мій побратим. Я спробував його відтягнути, але однією рукою не міг цього зробити. Дістався своїх, і вони швидко його забрали. А потім я сидів, затиснувши в руці гранату, бо нас сповістили про наступ ворога. Чесно кажучи, думав, що це вже все. Готувався підірвати себе і ворогів. Але нам пощастило: інформація про наступ не справдилася, і ми залишились живі.
Після подібних випадків армійське життя стає настільки важливим, що, навіть повертаючись до мирного життя, ти весь час хочеш знов опинитись там, серед побратимів.
Дві реальності – у тилу та на передовій
Руслан відверто каже, що після повернення деякий час йому доводилось звикати до паралельного існування двох реальностей. Думками він ще був там, де залишились боронити українську землю побратими. А перед очима вже поставало інше життя, де люди радіють, посміхаються, ходять до ресторанів та на концерти, – загалом живуть турботами і справами мирного життя. Життя за відсутності війни.
– Я зрозумів, що не можна весь час думати лише про погане, – продовжує Руслан. – Психіка цього просто не витримає. Тому навіть за дуже важких часів люди продовжують шукати можливості хоч на якийсь час забути про війну, і вони в цьому не винуваті. Але, звісно, поваги до військових, які забезпечують право інших громадян жити, вчитись, ходити до тих самих ресторанів і концертних залів, хотілося б бачити більше.
Коли відпустка стає ще більшим випробуванням, ніж фронт
Згадуючи, в якому стані повернувся додому, мій співбесідник не приховує: було важко знову навчитись бути людиною у більш-менш мирному житті. Була присутня злість, не було розуміння, навіщо повертатись, коли все найбільш важливе та значуще відбувається там, звідки ти повернувся.
– Першу свою відпустку після поранення я провів не виходячи з дому, – згадує Руслан. – І сильно-сильно пив. Дружина з донькою тоді знаходились у Німеччині. На самоті ставив собі питання: «Навіщо я тут, коли все головне відбувається там, на фронті?». Не знаю, як би воно склалося, але допоміг друг. Він не дозволив мені падати нижче, змусив повернутись до занять спортом – і це стало вирішальним моментом.
Військові часто говорили мені, що відчувають велике бажання повернутись на фронт. Там все простіше: де свої, а де вороги, розрізнити легше, ніж у мирному житті. Є таке бажання і в мого співбесідника. Але стримує його доля маленької 5-річної дівчинки, доньки.
– Якщо знов піду на фронт, донька зростатиме без мене, вона сумуватиме за батьком. Чи можу я не виправдати надії малої? – запитує себе Руслан. – Я коли прийшов у другу відпустку, саме дружина, донька повернули мене до життя. Сяючі оченята Настуні, її радість спілкування стали найкращою відновлювальною терапією. Мені хотілося жити далі.
«Мрію працювати у дитячому центрі»
Зараз Руслан мріє про відкриття в Одесі дитячого та молодіжного центру, де колишні військові мали б можливість у якості інструкторів навчати молодь захисту свого життя і життів оточуючих в умовах війни.
– Ми не знаємо, скільки війна ще триватиме, – каже Руслан. – Кожного дня чуємо сповіщення про повітряні тривоги. Гинуть та отримують поранення мирні люди. Як колишній військовий, можу стверджувати: населення має бути готовим надавати домедичну допомогу. Я кажу і про дітей, і про дорослих. В ситуацію, яка загрожує життю, може потрапити будь-хто. Тому дуже важливо навчитись швидко орієнтуватися, швидко застосувати підручні речі, щоб зробити ті ж самі ноші і винести пораненого з будівлі. Зараз багато говорять про турнікети, що їх треба мати при собі. Але значно менше кажуть, що турнікет треба швидко дістати, швидко і правильно встановити і розуміти, на який термін це робиться. І чому такого важливого в умовах війни учбового центру досі не існує в Одесі, для мене незрозуміло.
В Україні діють державні програми підтримки, зокрема через Міністерство у справах ветеранів та реабілітаційні ініціативи, однак на практиці інтеграція військового досвіду у цивільне життя залишається обмеженою. Це підтверджують і інші публікації «Одеського життя» — зокрема про ветеранів, які беруть участь у міжнародних змаганнях чи про навчання тактичній медицині для цивільних.
Раніше ми повідомляли, що поранений ветеран з Одеси представить Україну на змаганнях військових у США.
Ще «Одеське життя» розповідало, як одеські школярі освоюють тактичну медицину та вчаться рятувати за 5 хвилин.
Читайте також: «Живий чи ні?» В Одесі відкрили виставку про зниклих безвісти та полонених
