Ключові моменти:

  • Кодекс викликав суперечки через сімейні та майнові норми
  • Автори документа говорять про відповідність європейському праву
  • Критики побоюються тиску на ЗМІ та судового свавілля
  • Юристи вважають, що таку реформу не варто ухвалювати під час війни


Проєкт нового Громадянського кодексу України вже викликав протести, суперечки серед юристів та активне обговорення у соцмережах. Журналіст Дмитро Жогов детально розбирає найконфліктніші положення документа — від обов’язкового примирення при розлученні до «права на забуття» та майнових спорів. У матеріалі зібрано аргументи як критиків Кодексу, так і його авторів, включно з публічними заявами спікера Верховної Ради Руслана Стефанчука. Також своєю думкою поділився одеський адвокат Юрій Канікаєв, який вважає, що навколо документа вже почалася політична боротьба.

Я вирішив розібратися. Розкладемо все по пунктах. Писатиму:

  • думку укладачів Кодексу,
  • думку його противників,
  • і свою власну.

Що найбільше обурило противників нового Громадянського кодексу?

Сімейне право

  • Обов’язкове примирення при розлученні

Якщо подружжя хоче розлучитися, суд може змусити його проходити процедури примирення до шести місяців.

Народна депутатка Інна Совсун вважає, що держава не повинна втручатися у рішення двох дорослих людей жити окремо. Особливо небезпечно це, якщо в родині було домашнє насильство.

  • Примусова зміна прізвища

Якщо після розлучення поведінку дружини визнають «негідною», колишній чоловік зможе через суд вимагати повернення їй дівочого прізвища.

Совсун вважає це дивним і принизливим, особливо якщо жінка багато років будувала кар’єру під прізвищем чоловіка.

  • Аліменти

Зараз можна стягнути заборгованість з аліментів за строк до десяти років. Новий Кодекс скорочує цей строк до одного року. На думку Совсун, це вдарить насамперед по матерях, які виховують дітей.

Тепер — думка авторів Кодексу.

Спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук, який є одним з авторів документа, нагадує: механізм примирення подружжя існує в українському законодавстві вже багато років. Суд і зараз може дати строк на примирення — аж до шести місяців.

Тобто, за словами Стефанчука, це не нова норма, а давно чинна практика. Ба більше, автори Кодексу стверджують, що новий варіант навіть м’якший за нинішній. Наприклад: якщо подружжя погоджується на розлучення і має маленьких дітей — строк примирення скоротять максимум до одного місяця; а якщо було домашнє насильство — жодного примирення взагалі не буде.

Стефанчук вважає, що навколо цієї теми виникло багато емоційних страшилок та перебільшень.

Тепер — моя думка.

Я розлучався з першою дружиною у 2000 році. Все виглядало приблизно так:

втомлена тітка в суді запитала:
— Може, помиритеся?
Ми відповіли:

— Ні.
На цьому, власне, все й закінчилося. Здається, там теж був якийсь місячний строк.

Висновок:
я б на мітинг проти цього не пішов.

Нав’язлива і незрозуміла «доброчесність»

Термін «доброзвичайність» згадується у новому Громадянському кодексі понад 45 разів.

  • Чому навколо нього суперечки?

У чинному законодавстві вже є схоже поняття — «моральні засади суспільства». Що це таке — ніхто до пуття не знає. Але це радше абстрактна фраза без серйозних юридичних наслідків.

  • Що змінюється тепер?

Критики вважають, що «доброчесність» перетворюється на повноцінний юридичний інструмент. Суд зможе посилатися на неї під час ухвалення рішень.

  • Чому це лякає юристів?

На думку критиків, в умовах української судової системи такі розмиті формулювання можуть дати занадто великий простір для довільних рішень та зловживань.

Спікер ВР Руслан Стефанчук заперечує:

— «Доброчесність» — це термін, яким ми позначаємо загальноєвропейський стандарт (boni mores), давно присутній у цивільному законодавстві країн ЄС, зокрема Німеччини, Франції, Нідерландів та інших. Цим питомо українським словом, підібраним професійною філологічною групою, ми просто замінюємо застарілий пострадянський штамп «моральні засади суспільства».

Тепер — моя думка.

Про «доброчесність» узагалі можна сперечатися безкінечно. Ось, наприклад, чи доброчесно цілувати мощі святих? Для одних — це прояв віри та благочестя. Для інших — щось дивне і навіть неприємне.

Або взяти знамените фото Єрмака з іконкою-оберегом у суді. Одні вважають це милим і людяним. Інші — блюзнірством або спробою влаштувати релігійний спектакль. Тобто проблема якраз у тому, що поняття «доброчесності» у кожного своє.

А значить, зрештою багато залежатиме:

  • від судді,
  • його поглядів,
  • виховання,
  • релігійності,
  • і особистих уявлень про «нормальне».

Але, якщо чесно, подібні речі в судах існували й раніше. Судді й без нового Кодексу нерідко ухвалювали рішення, виходячи не лише із сухої букви закону, а й із власних уявлень про мораль, сім’ю та «правильне життя».

Висновок? Особисто я тільки через це на мітинг не пішов би.

Право на забуття

Зараз про будь-яку людину в інтернеті можна щось та й знайти. Ось я, наприклад. Жогов. Двічі розлучений. Відстрочка. Інвалідність. Не притягувався. Не перебував. Особливі прикмети — шрам від апендициту. І ще купа всього про мене по мережі бовтається.

Так от у новому Кодексі є така штука — «право на забуття».

І тут противники Кодексу здійняли галас. Мовляв, уявіть: іде якийсь діяч із політичної сцени. Скажімо, умовний Віктор Федорович. Або Міндіч. І каже:

— Я втомився. Я йду. Хочу, щоб усі відомості про мене стерли. Усі фотографії видалили. Відео знищили. А я спокійно купатимуся на Гаваях.

Не вийде! — відповідають противники Кодексу. Мовляв, саме так корупціонери й почнуть «підчищати біографії» завдяки цьому «праву на забуття».

Спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук відповідає:

жодного «зачищення минулого» не буде. Він пояснює, що «право на забуття» давно існує у країнах Євросоюзу і прописане в європейському законодавстві про захист персональних даних.

При цьому, каже Стефанчук, право на забуття не поширюється:

  • на журналістські розслідування,
  • на інформацію про чиновників і політиків,
  • на архівні та історичні матеріали,
  • і взагалі на відомості, що становлять суспільний інтерес.

Тобто, запевняє він, жоден чиновник не зможе просто взяти й стерти своє минуле з інтернету.

Тепер — моя думка.

Навіть у Європі право на забуття викликає суперечки. І там теж постійно триває балансування:

приватність проти права суспільства знати.

Критики Кодексу знову ж таки побоюються української практики:

  • затяжних судів,
  • неоднозначних рішень,
  • тиску на ЗМІ.

Створити середовище, де журналістам і аналітикам стане важче працювати, умовний Янукович зможе:

— Я хочу скористатися «правом на забуття».

Журналісти, звісно, дибки. А він до суду подав — і на Канари. А ти років сім судишся.

Висновок. Якщо з’являється бодай найменша загроза утиску журналістів — я тут як тут. Але тут загроза хитка й неясна.

Питання землі та нерухомості

Противники Кодексу вважають: деякі норми можуть полегшити привласнення державної та комунальної власності.

Вони побоюються:

  • махінацій із реєстрами,
  • «чорних» нотаріусів,
  • і схем, за яких землю чи майно зможуть тихо переоформлювати через суди та реєстрацію.

Особливо тривожно це звучить під час війни:

  • багато людей виїхали,
  • квартири пустують,
  • документи губляться,
  • а державне майно стає ласим шматком.

Тепер — думка захисників Кодексу.

Вони відповідають: нові норми якраз мають краще захистити чесну людину. Автори Кодексу наводять таку ситуацію: людина купує квартиру. Перевіряє документи. Дивиться реєстр. Платить гроші.

А через роки раптом з’ясовується: колись дуже давно квартиру незаконно вивели з державної власності. Суд повертає майно державі. А людина залишається:

  • без квартири,
  • і без грошей.

Захисники Кодексу кажуть: це несправедливо.

Тому новий Кодекс пропонує:

якщо держава забирає майно у добросовісного покупця, вона повинна заздалегідь внести компенсацію на депозит суду.

Тобто: немає компенсації — немає рішення суду.

Тепер — моя думка.

Чесно кажучи, тут уже починається така юридична еквілібристика, що звичайній людині розібратися майже неможливо.

Одні юристи кричать:

— Кодекс хороший! Він нарешті захистить чесного покупця квартири!

Інші волають:

— Вас усіх пограбують! Заберуть останнє, що ще не відібрали!

І ось тут я, мабуть, надам професіоналам можливість побитися. А сам постою осторонь і подивлюся, хто кого.

Думка юриста

О! Бачу — бульваром Юрій Канікаєв прогулюється. З маленькою донькою. Він адвокат із тих людей, що за словом у кишеню не полізуть. Уїдлива людина, його на м’якині не проведеш. Я вирішив запитати його думку.

— Чому люди протестують проти Кодексу?

Юрій Канікаєв відповідає:

— Сенс цих виступів зовсім не в тексті закону! Вісімсот сторінок якого, разом із тисячею шістсот сторінок порівняльних таблиць, ніхто особливо не читав. Тут політика на першому місці. Зеленському хочеться стати «батьком» нового Кодексу, як одного з основних документів країни, рівня майже Конституції. Його противникам хочеться його вколоти, і вони шукають приводи та виривають із контексту те, чого там, може, і немає. А депутати замість дискусії та прозорих процедур голосують за партійною дисципліною, інакше партія забере доплати, які становлять значну частину їхнього сімейного бюджету.

Висловив юрист свою думку і пішов далі гуляти з донькою.

А я замислився і дивився на мітинг. І тут до них у ряди хлопець затесався. З картонкою. На ній написано: «Ні свавіллю ТЦК».

І тут нізвідки поліція.

Раз — і «запакували».

Я й пішов собі додому.

І ось що скажу. Цей Кодекс точно не під час війни ухвалювати треба. Його треба віддати юристам. Щоб обнюхали. На зуб спробували. І винесли вердикт. А тоді вже ми вирішимо: палити нам шини чи ні. Трясти картонками чи ні.

Мій вердикт: Не на часі.

Читайте також:

Автор — Дмитро ЖОГОВ, редактор — Іван СВИЩ

Підписатися
Сповістити про
guest
0 коментарів
Зворотній зв'язок в режимі реального часу
Переглянути всі коментарі